Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо. Страница 38

— Не сподівався її тут застати. Могла б прикидатися хворою й надалі,— прошепотів Джеллін.

Забіг починався. На трибунах блищали скельця біноклів, люди товпилися біля бар'єра, що відокремлював їх від підмерзлої доріжки, пориви вітру розносили над головами іскри з розпалених грубок.

— Ходімо, — запропонував Джеллін, коли на старт вивели коней.

Повільно ми піднялися сходами на трибуни. Джеллін щось шепнув на вухо малолітньому продавцеві білетів, сунувши йому якийсь аркушик.

Ми прождали якусь часинку. Та ось устав зі свого місця і рушив у наш бік Макх'ю. Він був блідий, як полотно, але видно було, як він старається, щоб цього не помітили знайомі. Він пробував навіть посміхнутися.

Не мовлячи ні слова, пішов за нами. Здавалося, він усвідомлює важливість моменту. Ми ввели його в бар, який після початку забігів геть злюднів.

— Послухайте мене уважно, пане Макх'ю, — сказав тихим голосом Джеллін. — Той, хто дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада, видаючи себе за Лодері, це… Це міг бути тільки ви. Ви зрозуміли мене?

Це щоб у людини було таке нервове потрясіння, я ще не бачив. Хоча по роботі я стикався з такими ситуаціями, сцена ця справила на мене сильне враження. Макх'ю, не глядячи навіть на нас, сперся на столик і важко плюхнув на стільця. Сидіз нерухомий, ніби перетворений на брилу льоду. По хвилі вій заговорив. То була ціла лавина слів, схожа на мову душевнохворих з проявами аутизму, промазувана беззвучним, механічним, сухим і через те якимсь несвітським голосом.

— Це мене мучить стільки днів… Так, це я дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада. Довідавшись, що він живий, я подумав, що він просто блазень, та й годі. Я вирішив поглузувати з нього. Він стільки разів знущався з мене. Я видав себе за його антрепренера Лодері і сказав, щоб він прийшов до мене завтра вранці і підписав контракт. Я дозволю йому моїм коштом створити трупу і фінансуватиму її цілий рік. Він повірив. Я вволю посміявся, але коли дізнався про його смерть, то зрозумів, що зробив трагічну помилку. Я можу зійти за винуватця… але ж я не зробив нічого. Це не я! Знаю, що все проти мене, але, слово честі, я нічого не зробив!

Він не плакав, але в його словах чулися придушені, спазматичні ридання. Не менше блідий Артур Джеллін пішов до бару і замовив для Макх'ю чарку коньяку. Подаючи його йому, він шепнув мені:

— Я помилився, професоре… я помилився… Коньяк трохи підбадьорив Макх'ю.

— Пане Джеллін, — прошепотів він.

— Я вірю вам, — сказав добродушно Артур. — Заспокойтеся, я вам справді вірю. Будьте готові до виклику, але ручаюся вам: ви не матимете більше жодних прикрощів. Ідіть собі спокійно.

Коли Макх'ю, почуваючись не дуже твердо на ногах, пішов, Джеллін сказав мені:

— Я помилився, професоре, але тепер для мене все ясно. Щоб розв'язати все рівняння, бракувало лише цього дзвінка від Лодері. Коли я приходив до вас, то сказав, що в мене багато сумнівів щодо Макх'ю, але зараз усе з'ясувалося, тепер я знаю все. Ходімо зі мною. Або ні, зачекайте тут, тут ви хоч не змерзнете.

Минуло десять хвилин. Треба визнати, що я не чув знадвору галасу, який вибухнув перед початком забігу на Великий Приз. Я поринув у глибокі роздуми. Джеллін був людина потаємна, і я добре розумів його. Характер у нього дуже вразливий і делікатний. Його мозок може ефективно працювати лише у сховку. Заперечення, суперечності, розголос позбавляють його рївноваги, доводять до люті. Джеллін охоче пояснював те, що він уже обдумав, але ж він ніколи не говорив, над чим саме міркує. Щоб добитися якихось наслідків, йому треба працювати в цілковитому спокої. Ось чому я так і не знав, що ж він думає про самогубство Вейтона: чи він вірить у нього, чи шукає винуватця, кого підозрює. Справа Вейтона була така заплутана, що скільки я не починав над нею задумуватися, завжди губився в різних версіях.

Врешті я побачив, як Джеллін вертається в товаристві Марти Сомерсет. Артур усміхався і тримався дуже ґречно. Він підвів молоду й елегантну письменницю до мого столика і познайомив нас.

— Пан професор Томмазо Берра, психолог і психіатр. Марта Сомерсет замовила досить міцний коктейль. Вона захоплено говорила про комедію, яку саме пише і для якої їй потрібна моя порада. Герой п'єси — людина душевнохвора. Я відповів, що я до її послуг. У цей час я куточком ока позирав на Джеляіна — його наша розмова дуже зацікавила.

— Деякі психологічні методи цікавлять також і поліцію, — втрутився Артур, як тільки зумів уставити слово. — Наприклад, так званий непрямий допит, якого спеціалісти традиціоналісти не визнають.

— Непрямий допит? — спитав я. — Вперше такий вираз чую.

— Зараз вам поясню, що я маю на увазі,— сказав Джеллін, доливаючи до коктейлю Марти Сомерсет содову. — Ви знаєте, як відбуваються традиційні допити: низка словесних пасток, сказати по щирості, досить наївних, але в які допитуваний повинен рано чи пізно попастися. Проте трапляється, і це підтверджується досвідом, що ці пастки не спрацьовують, якщо ми маємо справу з людьми високого інтелекту… або з великими злочинцями. А знаєте чому? Для перших підступних питань не існує: найкращий захист у них їхній інтелект. Нам здається, що ми ставимо закандзюбисте питання, а вони в душі з нас сміються, бо ловлять на льоту, куди ми хилимо. Що ж до другої категорії, то справжні злочинці надто добре знають і передбачають, про що ми їх питатимемо. Закоренілість у злочині — це для них своєрідний панцир, і тому піймати їх на гачок вельми важко. — Джеллін з усмішкою подивився на Марту Сомерсет і прикурив їй сигарету, яку вона вийняла з сумочки. Потім вів далі:— На жаль, нам часто доводиться допитувати людей інтелігентних, і тоді в нас виникають труднощі, бо метод допиту прямого, закандзюбистих питань, жодних результатів не дає. Наприклад, я міг би зараз спитати пані Сомерсет, чому вона, виходячи з ванної кімнати, забуває гасити світло і закрутити кран. Тоді б ви побачили, що пані Сомерсет не попалася б у цю пастку.

Марта Сомерсет змінилася з обличчя.

— Не знаю, боятися мені чи тішитися, — сказала вона. — Якби тієї ночі, коли Вейтон убив себе, ви не бачили мене на власні очі і якби не доведений факт, що він учинив самогубство, я могла б думати, що ви обвинувачуєте мене в убивстві.

Розділ тринадцятий

Розв'язання загадки

Голос Джелліна перемінився майже невпізнанно. Ніколи я не думав, що він може заговорити таким суворим і холодним тоном.

— Вейтон не вчинив самогубства. Після сварки в будинку на Ферт-стріт ви вбили його. Учинивши цей злочин, ви пішки повернулися на Муррей Фет і ввійшли в віллу тим самим чорним ходом, яким потім скористався я. Так, ніким не помічена, ви добралися до своєї спальні. Незабаром прибули туди з Метчі ми і, заставши вас удома, довго були переконані у вашій невинності. Оце і все.

Марта Сомерсет глянула пильно на Артура.

— А у вас є докази цього? — спитала вона. Джеллін помотав головою.

— Буду з вами щирий. Нема жодних. Але я міг би зібрати відбитки пальців у домі Вейтона і, мабуть, знайшов би докази, що ви там були. Комедія скінчилася, панно Сомерсет!

Письменниця випила за одним духом рештки коктейлю. Мушу визнати, що ця жінка була незвичайна. Зовсім не видно було, щоб слова Артура справили на неї якесь враження, ніби те, що сталося, було найзвичайнісінькою річчю.

Вона відставила келишок і подивилася на нас зажурено.

— Будьте за свідка, пане професор, — звернулася вона до мене. — Пан Джеллін правду сказав. Я признаюся в убивстві дванадцятого листопада Філіпа Вейтона. Це сталося о пів на п'яту ранку.

Я вже кілька хвилин був готовий почути щось у цьому дусі, але уявляв цю сцену зовсім не так. Я думав, що Джелліну доведеться обвинувачувати її з усією рішучістю, а панна Сомерсет уперто захищатиметься, а тим часом… Марта призналася в усьому без жодного тиску, з власної, невимушеної волі. Джеллін застосував зайвий раз непрямий допит, і він приніс свої плоди.