Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич. Страница 14

— Я ще й половини не виплатив за себе і за своє сімейство, — зітхнув Х’ю і похитав головою. — Ну й життя: все плати, плати, плати, а коли ж зітхнути вільно?

— А я навіть ще й не починав виплачувати, — озвався Джо. — Жаль грошей на мертве діло. Та й потім… Мені особисто, коли стану покійником, буде все одно, де приткнуть мій прах.

— Ну, це ти занадто! — обурився Кларнес. — Маєтку в тебе немає, власної землі теж. А професія у нас… не для довгожителів. Так що подумай і починай виплачувати за місце для урни з твоїм майбутнім прахом. Хіба ти забув популярне гасло муніципалітету: “Сплачуйте зараз — помирайте потім”.

— Дякую за мудру пораду.

Далі йшли мовчки, повернули в тринадцяту секцію, відшукали вісімнадцятий ряд і спинилися біля номера сто сорок другого.

На сірій, з рожевими прожилками мармуровій табличці було викарбувано: “Дженні Стівенс”.

І дві дати — народження й смерті.

А над датами — всміхалася Дженні.

Детективи якусь мить вдивлялися в зоораження тієї, що стала загадковим привидом на віллі “Двох щасливців”. Освітлена сонцем, Дженні мружилась, ласкаво до когось усміхаючись, і вітер бавився її золотавим волоссям, а усмішка… Усмішка молодої жінки, здавалося, здатна й мертвого оживити. Розмовляли пошепки.

— Її важко уявити мертвою…

А поруч із табличкою Дженні Стівенс була така ж табличка, тільки на ній стояв один лише номер — сто сорок три.

— Хто це приготував собі місце? — запитав Кларнес.

— Не здогадуєшся?

— Мабуть, Едгар Стівенс?

— Так, місце закупив він, чоловік Дженні, щоб прах його зберігався поруч із прахом тієї, яку він за життя обожнював.

— До речі, ти й досі не розповів про Едгара Стівенса. Де він і що з ним?

— Де він? — Джо знизав плечима. — Не знаю. Цього ніхто не зйає, бо Едгар зник, ніби його й не було. Але дещо про нього я все ж дізнався.

Помовчавши, Джо розповів, що після загибелі Дженні Едгар став відлюдькуватим, замкнувся в собі. Ніде не бував, з усіма знайомими порвав будь-які стосунки, всього себе віддавав роботі, певно, сподіваючись знайти у ній забуття. На віллі “Двох щасливців” жив, як самітник. А втім, на віллу він прилітав лише переночувати, та й то не завжди.

— Він трудився на фірму, як робот, — розказував Джо. — В праці шукав порятунок від горя. А фірма витискувала з Едгара Стівенса всі соки. Через місяців десять після загибелі Дженні в нього виник конфлікт з фірмою.

— Що за конфлікт?

— Це фірма тримає в секреті. Вдалося з’ясувати, що Едгар Стівенс зробив якесь відкриття, а фірма те відкриття поклала в сейф. Мовляв, у її лабораторії зроблено винахід, її працівником, то й винахід належить фірмі. Едгар судився з фірмою, але нічого не виграв. Сам знаєш, на чий бік стає суд у подібних випадках. Тоді Едгар взагалі відмовився працювати на фірму, і та пригрозила викинути його геть з вілли “Двох щасливців”. Якраз тоді фірма виконувала замовлення для військових, робітники обурювались, але не зважувалися на повен голос заявити протест. Буцімто Едгар підбив робітників до страйку.

Принаймні так офіційно зафіксовано. Страйк на головних підприємствах фірми нічого не дав, фірма і тут виграла, а Політична служба почала хапати призвідців, як завжди в подібних випадках, оголосивши їх агентами лівих… У чорному списку опинився й Едгар Стівенс. Більше того, він очолив той список. Друзі попередили Едгара, і одного дня він зник у невідомому напрямку…

— Куди?

— Цього не знає навіть Політична служба, а вона знає все. Едгар лишив записку: “Я йду назавжди з цього проклятого світу, де у всіх громадян рівні можливості — витягнути ноги”.

— Ти думаєш, що він наклав на себе руки? — Кларнес запитливо дивився на детектива. — А втім, хай над цим сушить голову Політична, це її “клієнти”.

— Вона й розшукує Едгара Стівенса по всій країні. Як агента підривних сил.

— Колегам з Політичної видніше, — обережно мовив інспектор. — А що сталося з віллою, коли зник Едгар?

— Стояла зачиненою, а потім фірма взяла… тобто переманила до себе Майкла Джексона і передала йому віллу.

— Разом з меблями, годинником і привидом?

— Так.

— То привид, себто — оптичне зображення Дженні, є витвором рук Едгара Стівенса?

— Так, мабуть. Але нічого певного поки що не можу сказати. Почекай іще день-два…

Вже коли вони виходили з кабіни центрального ліфта, під склепінням Усипальниці залунала мелодія реквієму “Прощай, життя, здрастуй, Вічність”. Похоронної процесії з рідних та близьких ніде не було. І все ж реквієм лунав печально й урочисто — Місто прощалося ще з одним своїм громадянином. Але той громадянин, певно, був людиною нижчого сорту, бо біля постаменту, де відбувалася громадянська панахида, тупцялися лише двоє служок із похоронної команди. І урна була не у вигляді мармурового кубка, а схожа на бляшану банку. Значить, ховали бідняка, який за життя не мав чим заплатити за місце в Усипальниці. Ховали в так званій “консерві”.

Джо підійшов до служки, який тримав табличку з ім’ям небіжчика, глянув на неї і махнув інспектору. Х’ю неохоче зробив кілька кроків і прочитав на табличці:

“ЛІНДА ДЖЕКСОН”.

І дві дати, між якими вмістилося тридцять літ.

Та ось мелодія реквієму стихла, останні акорди відлунали під склепінням, і служки заворушилися — один з них узяв “консерву”, другий, табличку, й вони попростували до ліфтової кабіни. Більше ніхто не супроводжував прах померлої. Джо пішов за ними і жестом руки запросив Х’ю… Інспектор скривився, але рушив слідом.

Служки і детективи зайшли в кабіну ліфта. На світовому табло замиготіли цифри — номери підземних поверхів Усипальниці: десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один… Ліфт зупинився, коли на табло з’явився нуль. Нульовий, підземний поверх Усипальниці, певно, знаходився нижче рівня ґрунтових вод, бо вогкі стіни геть усіяли колонії грибків. Служки пішли вузьким, напівтемним коридором з округлим склепінням, що скидався швидше на лаз і освітлювався жовтими лампочками без плафонів. В ході-лазі теж лунко капала вода. Детективи йшли мовчки, увібравши голови в плечі, їм здавалося, що ось-ось стукнуться тім’ям об низьке склепіння. Та ось хід привів їх у досить простору овальну залу. Зала була порожня, лише в центрі її здіймалась футів на три-чотири чорна пірамідка та під протилежною стіною було якесь звалище табличок з іменами.

“Браковані, чи що”? — подумав Джо.

Перший служка підійшов і поклав на вершечок пірамідки бляшану урну з прахом Джексон й натис збоку кнопку.

Щось клацнуло, і бляшана урна провалилася в пірамідку.

Чвакнуло, війнуло з дірки вогкістю, бляшанка загуркотіла, падаючи в глибочінь штольні, й отвір у пірамідці автоматично зачинився.

Другий служка зробив крок до стіни, де було звалище табличок, але підійти ближче йому, пєено, було лінь, і він, розмахнувшись, кинув на купу табличку з іменем покійної. Весело про щось перемовляючись із колегою, він рушив з склепінчастої зали. Інспектор, полегшено зітхнувши, заквапився за ними. Джо востаннє озирнувся на чорну пірамідку над штольнею, на звалище табличок під стіною і підбігом наздогнав інспектора та служок.

Вже коли вони вийшли з кабіни ліфта у хол першого— наземного-поверху Усипальниці, буркнув до Кларнеса:

— Ну, бачив, як у країні рівних можливостей ховають громадян другого сорту?

Інспектор нервово пересмикнув плечима І, нічого не відповівши, квапливо попрямував до виходу. А коли вони сіли в птахоліт і набрали потрібну висоту, не повертаючись до детектива, сердито буркнув:

— Пора вже з цим привидом закінчувати!