Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич. Страница 4

Птахоліт знизився над однією галявою і, виставивши три ноги, став у густій тіні дерев. Х’ю із Джо спустилися по трапу і зупинилися, прислухаючись та придивляючись. Всюди було тихо, як у пустці, наче й не жили тут люди, лише де-не-де світилися вікна. Місяць піднявся вище, із жовтого, неяскравого став сліпучо-білим, і від дерев, кущів та будинків лягли чорні різкі тіні.

За сотню кроків від них, край галяви, стояла на насипному цоколі, обкладеному диким камінням, двоповерхова сільська хата — дивовижної навіть для цих країв архітектури. Нижня хата — з верандою, що спиралася на стовби, — мала чотирикутний дах, а на ньому стояла друга хата, точнісінько така сама, тільки трохи менша. І теж з верандою. Вілла, як і більшість сучасних будівель, була збудована з мелітопласта — цього універсального будівельного матеріалу двадцять першого сторіччя — надміцного і надлегкого, але імітованого під глиняні стіни і солом’яний дах.

“Де я бачив такі двоповерхові селянські хати з верандами, криті рисовою соломою? — подумав Джо і нарешті пригадав: — В Індії. Здається, так будуються бенгальці”.

— Прошу, — жестом запросив його Х’ю. — Це і є вілла “Двох щасливців” — місце перебування звабливого привида, якщо він тільки не є плодом ревнивої фантазії місіс Джексон. О дванадцятій привид має з’явитися, тож не будемо гаяти часу.

Тримаючись затінених місць, вони обійшли віллу і через дірку в огорожі проникли всередину. Східцями в цоколі піднялися до дверей, що виводили у внутрішній двір. Всюди панувала тиша.

Двері були замкнені, та Х’ю, з хвилину поморочившись, відімкнув їх, хоч замок і був оригінально-хитрий.

— Дещо й ми тямимо, — похвалив він сам себе.

— Діємо, ніби нічні злодії, — невдоволено буркнув Джо, котрий у таких питаннях був аж надто делікатний.

— Пусте! Зате повна гарантія, що привид не буде люб’язно попереджений про наш прихід.

Прислухалися — тиші начебто не сполохали. Прошмигнули в коридор, зачинили за собою двері. В темряві вдягли окуляри нічного бачення, проминули кілька бічних дверей і зрештою зайшли у майже квадратний хол першого поверху.

— Цок-цок, цок-цок… — м’яко гойдався маятник великого, в ріст людини, годинника і золотом спалахував при місячному світлі, що лилося в хол через вікна.

— Гадаю, що привида ніхто не попередив про наш прихід, і він продемонструє нам опівночі свою чарівну звабу, — прошепотів Х’ю. — Особисто я коханням ситий по зав’язку, бо вже двадцять років ходжу в сімейному ярмі, а ти, Джо, гляди, не піддавайся чарам.

V

І тільки Х’ю сказав оте “не піддавайся чарам”, як почулися тихі, скрадливі кроки.

Детективи насторожились, завмерли, але хоч скільки вслухалися в нічну тишу, кроки більше не повторились.

— Вчулося, — буркнув Х’ю. — Будемо влаштовуватись, бо рандеву з привидом може й затягнутися.

Хол був просторий, з трьома широкими вікнами у внутрішній двір. Під протилежною од вікон стіною, неподалік дерев’яних східців, що вели на другий поверх, і стояв у ніші той самий старовинний годинник. Ліворуч од годинника, біля виходу в коридор, вишикувались м’які меблі — так званий сектор відпочинку. Праворуч, напроти глухої стіни без єдиного вікна (здається, з боку вулиці) зі смаком групувалися кадоби, імітовані під пні різних дерев, у яких росли маленькі деревця та кущі (серед них були й карликові японські сосонки). Посеред кімнати було прослано товстий та м’який килим ручної роботи, а трохи від центру килима знаходився маленький столик з вазою, в якій біліли айстри.

Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.

На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же висіли майстерні фотоетюди грибів чи “цукрових голів”. Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками, тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,

Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.

Ще мить — і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора нечутно.

Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет (“Чашка? — здогадався Джо. — Напевне, з водою? Виявляється, і привиди п’ють…”), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком по годиннику і сказала з відразою:

— Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я — жива жінка. А ти… ха-ха… безтілесний дух! Пху, і все! А жива й гаряча жіноча плоть — це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман… Безтілесним духом земний чоловік довго ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!

Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх, щось бурмочучи.

Детективи почекали, доки вона зникне, і ледве стримались, щоб не зареготати вголос.

— Мені здається, що місіс Джексон… — обережно почав Х’ю, та Джо його перебив:

— Тобі не здається, а так воно й є. Перед тим, як іти сюди, я дістав довідку: місіс Джексон лікувалася в невропатолога. Та й зараз його відвідує.

— Ф’ю-у-уть!.. — стримано свиснув Х’ю. — Пацієнткам невропатологів завжди ввижається всіляка чортівня з потойбічного світу!

— Можливо… — Джо помовчав, роззираючись. — До півночі ще залишилося п’ятнадцять хвилин, давай посидимо.

Детективи зайшли за кадоби з рослинами і сіли на грубезні дерев’яні стільці, теж імітовані під пеньки з потрісканою, зарослою мохом корою. Звідти добре проглядався хол, а кадоби надійно маскували. У всьому будинку, як і перше, стояла непорушна тиша, тільки ледь чутно лунало в пітьмі: цок-цок, цок-цок…

Інспектор вмостився зручніше і всміхнувся:

— Ну, ваша величність білий королю, будемо чекати.

Х’ю десь почув чи вичитав, що детектив — це шахова гра, у якій завжди беруть участь чорний король — злочинець і білий король — сищик, чорна королева — підсобниця злочинця й біла — потерпіла. І часто користувався в розмові цією термінологією.

— То кого будемо чекати, ваша величність: чорного короля чи такого ж кольору її величність?

— Чорну королеву, адже привід — жіночої статі.

— Чорну, то й чорну. — Х’ю випростав ноги, але відпочити не вдалося. Десь на другому поверсі почувся невиразний шум, наче рипнули пружини, і все стихло. Джо не зводив погляду зі східців, що вели на другий поверх: Майкл (якщо він тільки вдома і якщо все те, про що говорила місіс Джексон, правда) мусив от-от спуститися вниз.

За десять до дванадцятої на другому поверсі знову рипнуло. Вгорі хтось скрадливо йшов, намагаючись не шуміти. По хвилі-другій кроки почулися ближче… ще ближче.

Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні — ні видом, ні статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги — заклопотаний службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу — то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось діла… Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.