Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич. Страница 9

Невідомо, чи довго б ще простояли на порозі експериментатори, але раптом сам Олд-Бой прокинувся, підвів голову, подивився на них каламутними очима, у яких сон ще боровся з свідомістю. Проте досить було Олд-Боєві побачити товаришів, як він остаточно забув про сон. Сів на столі, трохи ніяково усміхнувся, провів рукою по голові, все ще поглядаючи на товаришів. І тоді Сашко спитав у нього досить іронічно:

— Як до нас чіплятися за плямку або взагалі невідомо за що, то ти завжди готовий. А це що таке?

Він вказав на стіл, на якому все ще сидів Олд-Бой. Але той, на здивування всіх, не тільки не огризнувся, а навіть усміхнувся. Зробив лагідний жест рукою, наче запрошував і Сашка, й усіх інших не сердитися на нього за порушення залізних правил поведінки в лабораторії, скочив зі столу, швидко підійшов до Богдана й несподівано для всіх схопив його за руки. А тоді закружляв з ним по кімнаті, збуджено примовляючи:

— Ти не розумієш, май дір френд, мій любий друже… не розумієш, що сталося! Ні, не розумієш, ой, не розумієш!.. Ми ж з тобою перемогли, перемогли… так, що нікому й не снилося!.. Перемогли, ой, перемогли!..

— Зачекай хвилинку, Петре Микитовичу, — благально звернулася до нього здивована Люка. Але Олд-Бой не вгавав. Він пританцьовував по лабораторії. Нарешті Сашко не витримав. Він схопив Олд-Боя за піджак і гукнув:

— Слухай, ти, божевільний! Що це за фокуси? Чи не досить уже кинути твої недоречні жарти? Працювати треба!

Олд-Бой схаменувся. Він спинився, важко відсапуючись. Потім значуще поглянув на Сашка й Люку — і тоді вже звернувся до свого недавнього помічника:

— Друзі мої, заспокойтеся і слухайте мене. Богдане, бери з холодильника всі свої продукти й неси сюди. Ні, отих решток, що лишилися після нашої вечері, не треба! Тільки свіже. Став усе на стіл! Ми з тобою трохи поекспериментуємо!

Люка глянула на Сашка. Справді, здавалося, що Олд-Бой захворів. Спочатку непристойне хропіння на столі під генератором, потім танці по лабораторії — і нарешті цілком незрозумілі накази… Тим часом Богдан сумлінно виконував розпорядження: він розумів, що в такому стані з Олд-Боєм сперечатися не слід. Харчовик відсунув рештки смаженого м’яса, яке вони з Олд-Боєм учора вминали, банку з-під молока, приніс з холодильника свіже, холодне, сире м’ясо, кілька картоплин — і додав несміливо.

— Більше н-нічого н-немає, Олд-Бой…

— Гаразд, вистачить і цього, — недбало відповів той. — Ріж м’ясо на чотири шматки, як антрекот…

— Це м’ясо старувате, — боязко заперечив Богдан, — антрекота не вийде. Самі жили…

— Ріж, я тобі кажу! — гримнув на нього Олд-Бой. — А ви, Люко, будь ласка, почистіть картоплю та поріжте її. Розумієте? Беріть ножик!

Люка знизала плечима, але покірливо виконала наказ: надто вже Петро Микитович суворо все це говорив, його тон не припускав заперечень.

— А мені що робити, товаришу командире? — спитав Сашко, якого все це дратувало більше й більше.

— Тобі? Складай продукти на стіл, — сухо відповів Олд-Бой. — Вистачить з тебе й такої роботи.

І, не звертаючи більше уваги на незадоволеного Сашка, Олд-Бой заходився поратися біля установки. Він увімкнув компресор та інфрасирену і загадково мовчав, коли Люка здивовано спитала, що то за нові таємничі агрегати з’явилися в лабораторії. Мовчав він і тоді, коли на столі в зразковому порядку було розкладено порізані шматки м’яса і рівні кубики картоплі. Троє співробітників, не приховуючи цікавості, стежили, як Олд-Бой скерував анод головної лампи на стіл і ввімкнув генератор, ще раз критично подивившись на продукти.

— Яка чудна лампа! — не стримала вигуку Люка, а потім майже злякано спитала: — Петре Микитовичу, що то за дивні фіолетові іскри летять од вашого генератора?..

Сашко не запитував нічого. Він, широко розплющивши очі, дивився то на генератор, то на Олд-Боя. Богдан, довгий і незграбніш, був схожий на знак запитання. А тим часом Олд-Бой повертав далі й далі рукоятку контура настроювання, від чого шипіння генератора ставало вищим і вищим.

— Ой! — скрикнула Люка. Серед тиші виразно почулося шкварчання м’яса, що лежало на столі під генератором. Так, чотири шматки поступово втрачали червоний колір, вони підсмажувалися мов на плитці. Кімната сповнилася смачним запахом, таким смачним, що в Богдана повільно ворухнулися щелепи. Він крадькома запитливо глянув на Сашка і Люку і заспокоївся: вони теж ковтали слину. Та в цьому не було й нічого дивного, адже ніхто сьогодні ще не встиг поснідати.

Олд-Бой теж проковтнув слину.

— Мабуть, треба трошки посолити, — задумливо сказав він. — Богдане, давай солі!

Але той не встиг ще подати консервну бляшанку, що служила за сільницю, як Люка стривожено поскаржилася:

— Ой, Петре Микитовичу, зі мною щось не гаразд!

— Що таке, Люко? — стурбовано спитав Олд-Бой, приглядаючись до дівчини.

— Не знаю… здається, у мене всередині все якось вібрує… — Дівчина приклала руку до грудей, в її очах з’явився вираз страху. — І мені раптом стало дуже боязко, Петре Микитовичу… Що це таке?

— І в мене теж таке враження, наче всередині щось тремтить, — подав голос Сашко. — Слухай, Петре, може, ти надав надто великої потужності твоєму генераторові?

— А мені здається, що все це від стукотіння вашого компресора, Петре Микитовичу. Вимкніть його… слово честі, я краще піду… мені страшно!

Олд-Бой заклопотано поглядав то на Люку, то на Сашка. Потім його зір спинився на Богдані.

— А ти як? Ну, кажи!

Богдан махнув руками, наче жердинами:

— Якось і з-зі мною… не гаразд, — промимрив він ніяково. І тоді Олд-Бой рвучко ляснув себе по лобі.

— Розумію! Розумію, в чому тут річ! Одну хвилинку, уан мініт!

Він кількома рухами вимкнув усю установку. Стало тихо, зникли фіолетові іскри, що перед тим безнастанно пливли біля генератора, спинився розмірений стукіт компресора. Люка відразу полегшено зітхнула:

— Бачите, я ж казала! Зразу стало спокійніше без стукотіння. І вщухла ця неприємна вібрація…

— І вже не боязко, Люко? — дивлячись їй просто в очі, запитав Олд-Бой.

— Ні, Петре Микитовичу, то, мабуть, так впливав ваш компресор, — навіть усміхнулася дівчина.

— Так, так! — Олд-Бой уже старанно маніпулював біля полиць, де він за звичкою старого радіоаматора складав різні немовби й непотрібні речі незрозумілого призначення. Вийняв кілька шматків пористої гуми, — чи, може, то була пластмаса, і пробубонів: — Здається, це те, що треба. Ану, допомагай, хлопче, ти ж мій асистент! — звернувся він до Богдана.

Разом з ним Олд-Бой швидко приладнав ці шматки пористої гуми до боків інфразвукової сирени так, що вони майже щільно закривали їх, лишаючи тільки вихід сирени перед встановленим біля неї мікрофоном. Поглядом знавця він оглянув свою роботу й підморгнув Богданові:

— Бач, що сталося через мою необачність? І думав уночі зробити добру звукоізоляцію, а потім геть забув…

— Звукоізоляцію? — здивовано протягнув Сашко. — Але ж тут ніяких звуків не чути, крім стукотіння компресора.

— Можливо, можливо, — процідив крізь зуби Олд-Бой. Він знову підійшов до рубильників і поступово ввімкнув установку, покосившись перед тим на Люку. Як і передбачав Олд-Бой, фіолетові іскри почали зриватися над головною лампою генератора, мирно клацав компресор — і все було гаразд.

— Як, Люко? — спитав Олд-Бой.

— Ніби… ніби все гаразд, — відповіла дівчина. — Хоч десь усередині щось немов і неспокійно, але…

— Сашко?

— Ти чародій, Петре! Тільки при чому тут звукоізоляцію?

— Богдан? — Олд-Бой, мабуть, вважав зайвим відповідати на повторне запитання Сашка.

— Ц-цілком добре!

— Тоді готуватимемо їжу далі, — повеселішав Олд-Бой. — Тим більше, що й картопля вже починає смажитися.

Нарізана рівними квадратиками картопля, що лежала поруч з м’ясом, так само почала шкварчати й підстрибувати. Вона помітно ставала з білої світло-жовтою, а потім приємно золотавою.

— Та що це таке, нарешті, — ступив крок уперед Сашко, — лабораторія це чи якась таємнича кухня? Петре, може, ти газ підвів під стіл?..