Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 1

Художнє оформлення С. Каплана

ВОЖАК ІДЕ НА ЗАПАХ

Професор увімкнув мікрофон. Тієї ж миті з репродуктора залунало:

— Слухаю вас, Семене Євгеновичу.

Професор відчув у голосі нотки тривоги й чекання, подумав: «Що ж, це природно — хвилюватися перед дослідом. Особливо в його віці».

Ласкаво посміхався, уявляв, як нетерпляче здригаються пальці юнака на рукоятці генератора.

Пальці Аркадія справді ледь тремтіли. Вони торкалися руки Олени. Аркадій тихо промовляв, нахилившись до неї:

— Прийдеш?

— Починайте! — наказав професор у мікрофон.

Рука Аркадія потяглася до рукоятки. Двічі клацнуло.

Професор посунув до себе чисті аркуші паперу. Треба закінчити статтю для журналу.

…Першими почули запах молоді вовки. Вони, насторожено принюхуючись, повернули носи. Потім, немовби по команді, облизались, заскиглили, висунувши шершаві червоні язики.

Тепер і вожак зграї відчув запах, незнайомий, приємний, ледь гіркуватий. Здавалося, що десь поблизу телята, однак це не був запах телят. Якби не сніг і холод, могло здатися, що настала весна і вовчиця манить його до себе… Та це не був і запах вовчиці. Точніше, це був запах і їжі, і вовчиці, і ще чогось. А от чого саме — вожак не знав. Тому він вагався. Так, безперечно, не міг пахнути ніякий ворог. І все—таки…

Він добре пам'ятав підступність людей…

Та ось запах подужчав, і він не витримав. Спочатку повільно, потім усе швидше повів зграю. При місячному світлі на снігу вовки здавалися коричневими. Поруч з ними летіли сині тіні, а позаду лишались ланцюжки слідів.

Вожак порівнявся з пагорком і стишив біг. Саме тут він уперше познайомився з людьми, які намагалися загнати його в пастку. Тоді слух підвів його, а відчуття запаху врятувало.

Іншого разу, в голодну зиму, він побачив тушу коня. Довго вичікував. Придивлявся, прислухався. Начебто нічого підозрілого! А коли наважився підійти, вітер доніс гострий запах ворогів, що сховалися поблизу. І знову він врятувався від пастки.

Вожак зупинився і глухо загарчав. Він гарчав завжди, коли згадував про одвічних ворогів. Вони цькували його собаками — цими продажними родичами, що проміняли свободу на кістки—недогризки. Вожак знав, що ніхто з вовків не згодився б на таке, не зміг би підкорятися людині, стерегти її будинок і отари. Жоден з вовків не дозволив би руці Одвічного Ворога торкатися його шерсті. Жоден з вовків не став би при цьому крутити хвостом. Ні! Вовк клацнув би зубами, і людина завила б від болю. Хіба можна проміняти на недогризки волю? Біжи куди завгодно, шукай здобич по силі, пий свіжу кров, перемагай кволого і знайди загибель у бою з сильним… Хіба вовк може забути ліси, де гуляють сотні таких, як він?

Здіймаючи сніговий пил, пронісся вітер, і враз вожак почув слабке мукання. Виходить, нюх не зраджує! Там їжа! Треба поспішати!

На екранах, що були вмонтовані в стіни лабораторії, загорялись різноколірні карти, спалахували вогники. Сигнали, що надходили, сприймалися спеціальними високочутливими приймачами, розшифровувались електронними приладами. Довгі стрічки виповзали з—під самописців. Автомати згортали їх і складали в коробки. Мільярди найдетальніших і найрізноманітніших повідомлень про те, як почуває себе піддослідний об'єкт, зберігалися на стрічках: спочатку — у вигляді звивистих ліній, потім, після розшифровки, — у колонках цифр.

Професор іноді відкладав папери, вдивлявся в екрани, читав стрічки, задоволено хитав головою: дослід іде нормально. Він давав вказівки Аркадію, і той фокусував випромінювання генераторів — хвилі певних частот. Далеко від лабораторії вони сприймалися органами відчуттів біологічного об'єкта, перетворювалися у нервові імпульси і йшли до його мозку.

…Вожак рвонувся з місця. Майже поруч бігла вовчиця, кілька бувалих у бувальцях вовків, а позаду, не насмілюючись випереджати старших, — легконогі переярки. Вони бігли навпрошки через поляну. Влітку тут якось особливо пахнуть трави, квіти. Хворі вовки приходять лікуватись ними. Звичайно, вони не могли знати: ці трави пахнуть так тому, що під ними в землі залягає магнітна руда. Просто хворі вовки відчували потребу саме в цих травах, їм подобалися цей запах і смак.

Раптом вожак різко зупинився. Зовсім близько побачив хлів і телят. А навкруги — жодної людини.

Потекла слина. Вовки за його спиною теж облизалися. Одні, присівши на задні лапи, завили, інші гарчали. Але щомиті всі готові були рвонутися вперед.

Так само несподівано, як і виник, хлів з телятами зник, розтанув. Такого ще вожак не знав.

Його знову охопив страх. Можливо, це пастка? Все, що роблять люди, спрямоване проти нього. Це вони забрали з доріг коней і пустили по них неїстівні страховиська з вогняними очима і пронизливими голосами. Відгородили худобу вже не дерев'яними, а кам'яними мурами, які не можна ні підрити, ні перескочити; пустили в небо рокотливих птахів, щоб лякати його. І, нарешті, освітили вулиці вогнями, щоб вожак і його зграя не могли у темряві непомітно дістатися до їжі, схованої в хліву.

Щороку вогнів стає все більше. Вони наступають на ліс, відтісняють вожака і його зграю. Мабуть, люди все—таки твердо вирішили повністю знищити вовків. Та вожак ще побореться!

Запах знову подужчав. Нічний ліс для людей — темний, ворожий, незрозумілий. А для вовків він ще гостинніший, ніж удень, і все це завдяки запаху…

Вожак більше нічого не боїться. Мчить попереду зграї, і з його пащі виривається переможне гарчання. Він чує, як мекають беззахисні телята, відчуває теплоту живого м'яса, бачить кров на снігу. І ще він певний у перемозі над людиною, над її собаками і вогнями. Швидше! Швидше! Вперед!

Професор закінчував статтю. Він писав: «Запах є не що інше, як сприйняття електромагнітних коливань молекул особливими нервовими закінченнями, властивими людині, а також тваринам. Молекула пахучої речовини попадає в ніс і сприймається нервовими клітинами, молекули яких коливаються з близькою їй частотою. Останнім часом виявилося, що можна підібрати таке електромагнітне випромінювання генератора, яке, збуджуючи коливання молекул повітря, сприймається живими істотами, як різні явища: запах, звук, форма й колір».

…Вожак з розбігу вдарився об щось тверде і покотився по землі. Одразу ж схопився на ноги, наїжачився, люто заклацав зубами.

Попереду і з боків — грати. Рвонувся назад. Та було вже пізно. Залізні грати закрили прохід, відгородили його і зграю від лісу, свободи, життя… І тоді вожак завив, завив від люті, ненависті, безпорадності. Він викликав на поєдинок людину, яка навіть запах перетворила в пастку. Вожак ніби побачив людину — всемогутню, підступну, що розтягує рот і округлює щоки в посмішці так, як це вміє робити тільки вона.

— Семене Євгеновичу, дзвонили з сьомої дільниці, просили передати вам, що об'єкт Б—47 прибув у призначений пункт, — доповіла лаборантка професору і спитала: — А що це за об'єкт Б—47?

— Біологічний об'єкт, індекс 47, — відповів професор. — До цієї групи належать собаки, вовки, шакали. Надто складні й чутливі об'єкти.

Він перегорнув кілька сторінок лабораторної книги. Сюди заносилися загальні висновки дослідів. Під записами «Винищення комарів, що летять на запах» та «Підтвердилися дані про залягання руд, одержані по відтінках запаху квітів і трав» він дописав: «Об'єкт Б—47 прибув у заданий пункт»…