В зоряні світи - Бережной Василий Павлович. Страница 10

Та робота не припинялася й на хвилину.

Коли б на Місяці були жителі, то вони побачили б таку картину. З люка височенної ракети, яка металевими триногами обіперлася об кам’янисту поверхню Місяця, спускався на тросі ящик. Внизу його відв’язувала і відсувала вбік висока істота з великою круглою головою (то був Загорський). Трос, теліпаючись кінцем, піднімався і зникав у череві ракети, щоб незабаром знову спустити ящик чи якусь частину. А коли вивантаження було закінчено, із люка спочатку по металевих скобах, а потім по драбині спустилося ще дві такі ж головаті істоти — Мілько і професор. Сходили по одному, обережно, тримаючись за верхній щабель і намацуючи ногою нижній, хоча могли б просто стрибнути.

Незабаром біля підніжжя ракети розкинувся справжній будівельний майданчик. І селеніти змогли б вигукнути: “О сини Землі! Завжди ви щось будуєте!”

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали стальні гусениці. Розіслали їх на “землі” — дві блискучі стрічки. Потім почали монтувати на них скати і раму. А впоравшись із ходовою частиною, взялися за моторну групу і трансмісію. Дах кузова машини вистелили кремнійовими плитами — вони перетворюватимуть сонячні промені в струм і живитимуть електромотор. Управління всюдихода подібне до того, яке мають гусеничні трактори: бортові фрикціони.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, на деякий час ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє утомилися, зголодніли. Та й те сказати: потрібно було припасувати сотні деталей, закріпити їх чи то шпильками, чи то хомутками, а чи й просто шурупами — скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують ключами, особливо Михайло. “Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!”

А коли машина була складена повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через свою портативну рацію. — А тепер — відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, чи працюватиме мотор, отож довго умовляти його не довелося. На знак згоди він махнув рукою.

Мілько сів за важелі, Загорський поруч. Іван Макарович з цікавістю дивився на Мілька — механік порався біля щитка та важелів управління. Хвилина, друга… Враз корпус машини здригнувся, і вона зовсім беззвучно рушила.

Чудно було дивитися, як з-під гусениць летіла пилюка і дрібне каміння, — дивитися, а звуків не чути.

Ніщо не могло порушити віковічну тишу цієї мертвої планети.

Мілько зробив велике коло і, зупинившись біля професора, вимкнув мотор. Через скельця скафандра Плугар бачив його осяяні очі.

Радісні, щасливі, підіймалися вони в кабіну свого космічного корабля, де їх уже давно чекав обід.

— Ого! — вигукнув Загорський, знявши скафандр.

— Чи ви, Олю, встигли збігати в “місцевий гастроном”?

— Їжте, їжте, — посміхалася Ольга. — Ви всі заробили. Це тільки я одна ледарювала!

— Це було б просто, як кажуть, щастя, — промовив Мілько, — якби весь час медицині довелось відпочивати!

Весело перемовляючись, насолоджуючись звуками своїх голосів, вони сіли обідати — одна дружна сім’я.

Всюдихід вирушає в путь

Доки Іван Макаровим сидів, замислений, над картою Місяця, Мілько, Загорський і Ольга не зводили з нього очей. Кого з них візьме він у першу подорож?

А вчений зовсім не помічав їхнього настороженого чекання. Він визначав маршрут. Безперечно, міркував Іван Макарович: одне з найбільш загадкових для науки явищ на Місяці є радіальні промені цирка Тихо. Куди ж і взяти курс, якщо не туди? Ось воно — світле проміння величного кратера — добре видне на фото. Неначе застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений самою природою…

Іван Макарович міряє віддаль. Виходить чимала цифра — близько двохсот кілометрів. А з якою швидкістю можуть вони рухатись по зовсім, зовсім незнайомій поверхні та ще й без доріг?

— Яка швидкість нашої машини? — повертає професор голову до Мілька.

— По хорошій дорозі — до ста двадцяти кілометрів.

— По хорошій дорозі… — повторив Плугар. — Ви ще скажете по асфальту. А тут, — він показав олівцем на ілюмінатор, — скільки тут?

Мілько відповів не зразу.

— Та що ж… — почав він після хвилинного роздумування, — гальма хороші, так що на відкритій місцевості можна давати середню швидкість — кілометрів сто на годину.

— А ви як думаєте, Миколо? — звернувся професор до Загорського.

— Бачите, Іване Макаровичу, умови, в яких випробовувався всюдихід на Землі, були все ж таки інші…

— Це ясно.

— Я думаю, що тут ми не зможемо давати навіть сто. Та це, зрештою, і не потрібно. Якщо машина дозволить нам охопити місцевість хоча б у радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів, го й цього, я думаю, буде цілком досить. Тут для нас нове — на кожному кроці!

Іван Макарович мовчки подивився на Загорського, підвівся і підійшов до ілюмінатора.

— Ні, — сказав тихо, ніби сам до себе, — в науці не можна обмежуватись малим, не можна вдовольнятись тільки тим, що лежить поруч. П’ятнадцять кілометрів? — обернувся до екіпажу. — Та хіба для цього варто було б конструювати, будувати і брати в таку подорож всюдихід? Ми б і пішки сходили, підстрибом!

І він розповів про свої плани. Перше — кратер Тихо Браге; друге — побувати на білій плямі, півкулі, невидній із Землі. Визначали віддаль, швидкість… Намагалися передбачити й несподіванки, що можуть зустріти їх у дорозі.

Ольга слухала цю розмову з якимось тривожним почуттям, її, звичайно, не візьмуть. Але справді, чи варто батькові так рискувати? Тепер, коли експедиція досягла Місяця, коли їхня ракета стоїть на кам’янистому його грунті, що вже само по собі є величезним досягненням науки, — чи потрібно зараз іти на який би то не було риск?

Такої думки, мабуть, і Загорський. Тихо, але досить твердо він сказав:

— Це правда, Іване Макаровичу, наука не може вдовольнятись тим, що лежить поруч. І наш переліт — красномовний тому доказ…

Ольга бачила, як підвів брови батько, дивлячись то на Загорського, то на Мілька, що сиділи за круглим столом.

— Хіба це мало буде, — продовжував Загорський, опустивши голову і вдивляючись у карту, розіслану на столі, — коли ми дослідимо оцей грунт, що під нами, оці скелі, що обступають котловину?

— Так, цього замало, товаришу Загорський! — Іван Макарович підійшов і поклав руку на його дуже плече. — Треба завжди прагнути до великого, і хоч воно найтяжче, це не злякає нас. Хто поведе машину?

— Я хочу проїхатись! — підвівся Мілько.

— Якщо дозволите, я з охотою, — сказав і Загорський.

Іван Макарович стояв замислений. Він вагався, кого призначити водієм всюдихода. Мілько — механік, напевне, він краще повів би, але в дорозі справді хтозна-що може статися… Хто тоді підійме ракету?

— Поїдете ви, товаришу Загорський.

І знову в Ольги защеміло серце. В ній боролося два почуття: гордість за батька і страх за його життя. Дівчина дивилася в ілюмінатор на стрімкі сиві скелі і думала: “Що там, за ними? Чи вистачить кисню?” А гори стояли мовчазні, посивілі від часу і, здавалось, байдужі до всього на світі: до сонця, що нагрівало їх, до холоду, що стискував і невтомно колупав їх, до цих ось людей, що примчали сюди з далекої Землі…

Іван Макарович сказав:

— Нам пора.

Втрьох вони швидко приготували машину, взяли балони стисненого кисню, всякі інструменти і припаси. Ольга побачила, як всюдихід, немов намацуючи шлях, поповз до міжгір’я.