В зоряні світи - Бережной Василий Павлович. Страница 31

350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала батька, Миколу і Михайла.

…Нарешті сталося!

— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина розплющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського:

— Бачиш?

— Бачу, — шепотів Михайло.

Ольга показала йому кам’яну плитку.

— Бачу! Все бачу, Оленько!

Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.

— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.

Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.

— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…

Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повернувся зір.

Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам, де й дівся отой філософський спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, ворушив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигукував, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.

— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачнішими. Матінка-природа не люблять жартувати!

Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття другої ракети лишалося може один-два земні дні,

— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.

— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розглядаючи кам’яну плитку. — Розташування нашої ракети відоме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…

— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,

— А ми хіба не вийдемо назустріч?

— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то перейдемо в ракету, там зручніше, правда?

— Авжеж! — зраділа Ольга. — Тим часом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селенітському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…

Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував небезпеку.

— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосферою, отоді ходи, вивчай!

Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона “не теплична” і т. д. До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!

І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.

— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю старшим.

— Єсть, Іване Макаровичу!

І вони пішли.

Професор разом з Миколою заладнав двері, перевірив роботу апаратури і знову взявся розглядати “бібліотеку”. Але якесь невиразне, тривожне передчуття не залишало його.

Не минуло й півгодини, як повернувся Мілько. Микола та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відкачали повітря. У навушниках зазвучали розпачливі слова юнака:

— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто сказати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла вбік метрів на двадцять і от…

— Ведіть мене туди!

Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.

— Вона звернула сюди, ось її слід…

Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чотиригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта, наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ніяких інших ознак.

— Олю!

— Олю!

Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхтарів німі стіни…

— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося несподіване: як тільки Михайло ступнув на ту “стерту” плиту, одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув кам’яний люк!

Професор скрикнув од жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно закривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.

— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гукав професор.

Але відповіді не було.

День другий

Іван Макарович вийшов із страшного “каземату” і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко долаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайло. “Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…”

Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафандром покрилися потом. “Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважити, обміркувати…”

Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур. Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. В першу мить він якось і уваги не звернув на показання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його невистачить.

Глибоко зітхнувши, Іван Макаровим рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. “Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!”

Діставшись до “бібліотеки” з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.

…Мабуть легше було титану Атланту [6] тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам’янів, ходив зціпивши зуби, але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам’яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до “бібліотеки”, щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!

…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступала перед сонячним промінням. Спочатку воно виблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. “Серпик” ріс. Ось його північний ріжок черкнувся поваленої “Комети” — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з “підземелля” на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям, Раптом його ніби штовхнуло, схопився на ноги. В навушниках чувся якийсь шум! Може це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульта рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важелями. Нарешті — тріск і уривок фрази:

вернуться

6

Атлант (Атлас) — герой грецького міфу, який тримав небосхил.