Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 50

Хисткий місточок проліг над отією прірвою: Бертон сподівався стати чесною людиною, здобувши сатіапалівські папери. Гай-гай, то були марні сподівання! Не витримав би його той місточок, зломився б під тягарем бертонівських злочинів.

І ось на цьому місточкові й зіткнувся Чарлз Бертон вересневого надвечір’я з Андрієм Лаптєвим. Зіткнувся, скипів шаленим гнівом, вважаючи, що сам росіянин заважає йому пройти вперед. І кинувся, щоб знищити того, хто в цю мить здавався найбільшим ворогом у світі.

…Чарлі Бертон побачив Андрія Лаптєва на високому березі річки, залитого променями призахідного сонця. Тримаючи пса за ошийник, росіянин зупинився, наче розмірковував, куди ступити. Коричньовий пес, нашорошивши вуха, позирав у той бік, де над лісом повільно танули попелясті хмари диму над маєтком Сатіапала.

І враз Чарлі пригадав незакінчену картину в Майїній вітальні. Це скидалося на здійснене пророкування.

Ні, ні, все було не те, пейзаж, забарвлення, розташування людини і пса. Та лишилося найголовніше, майстерно схоплене Майєю, — сувора мужність цієї групки.

Бертон схопився за кишеню… Прокляття! Пістолет лишився там, біля забитого Сатіапала. Є ніж, але що зробиш, коли їх двоє — росіянин і собака?

Він скрипнув зубами і відступив далі в кущі. Нічого, зачекаємо! Випаде зручна нагода, випаде!

Бертон навіть не запитував себе, чому Лаптєв сам-один, серед джунглів. Намагаючись принизити росіянина у власних очах, він підсвідомо визнавав його вищість, бо одразу ж уявив: якщо Лаптєв живий — жива і Майя. А коли так, то чорний конвертин з фотоплівкою вже у Лаптєва.

Довго стояв росіянин на березі річки, а потім щось сказав і махнув рукою.

Зірвався з місця і коричньовий пес. Одним стрибком доскочив шосе. Зриваючи лапами пил, помчав дорогою.

Чарлі зловтішно посміхнувся: все йшло на добре! Тільки треба вже діяти на певність.

Тихесенько, по-зміїному, він плазував до того пагорка. Зупинявся. Прислухався. І знову повз.

Мабуть, у росіянина заболіли ноги. Він спочатку сів, а потім і ліг горілиць.

Останній промінь сонця креснув по його обличчю і пішов плазом донизу, заплутався в чагарнику та й сконав.

Чарлі напружився, стрибнув уперед… і встромив ніж у пружне тіло…

Тільки що це?.. Від такого удару мертвим падав кожен. А цей росіянин — схопився. Він так стиснув Бертонові шию, аж тому запаморочилась голова.

…І почалась остання, невимовно страшна боротьба двох людей — здорового й пораненого. Скільки вона тривала — Бертон не знав, бо й сам подеколи ледве не втрачав свідомість.

Та ось на його шиї послабшав зашморг. Бертон з силою одштовхнув Лаптєва і нахилився, щоб підняти ніж.

Він не бачив, що сюди, навпростець, мовчки, у сірому присмерку біжить коричньовий пес. В його зубах, як вогник, жеврів шматок червоної шовкової тканини.

Бертон замахнувся ножем… і раптом відчув, як у його в’язи ззаду вп’ялися гострі зуби. Він похитнувся, упав. Кудись штрикав ножем, кричав, борсався, а потім притих і замовк.

Вони лежали поруч — мертвий Бертон і важко поранений коричньовий пес.

ЕПІЛОГ

Індіє моя, далекий сонячний краю! Я хотів би писати про світле та хороше: оспівувати твоє безмежно високе небо і усипану квітами землю, змальовувати мармурове мереживо старовинних палаців і бетоновані греблі ново-будов-гідростанцій, говорити про щасливих людей, які мирно працюють у своїй мирній країні…

Тільки ні, про це напише хтось інший. Я не можу забувати страшної хронології голоду в Індії; у мене в вухах досі лунає стогін жертв мусульмансько-індуської різанини, а перед очима невідступно стоїть дівчина в червоному челі, — люба, ніжна пташка, яка вирвалась із клітки, злетіла високо в небо та й упала, підтята кулею найманого вбивці.

Я люблю її, оту дівчину, за серйозну наївність, незрадливу вірність, сильні поривання, — люблю, як свою мрію, як втілення вічної юності.

Ні, Майя не була прообразом майбутньої Індії. Серед численних молодих пагінців, які тяглися до світла, вона виявилась найслабкішим, — загинула, впала… І вже про неї забули, так наче й не жила вона на світі.

Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала. Порозбирали мешканці довколишніх селищ каміння з середньовічних мурів маєтку. Там, де стояла колись велична брама, тепер лишився крутий горб, що заріс рясними червоними квітками. Називають той горб “горбом червоного челі”, а звідки пішла та назва, вже не кожен і знає. Свідків вересневих подій 1946 року майже не лишилось: Навабгандж і ще кілька селищ спалені і зруйновані дощенту; індуси з них повтікали до, власне, Індії, а тут, у Східній Бенгалії, нині інша держава — Пакистан.

Складними, плутаними й кривавими шляхами ішла Індія до свого визволення. Навіть після 15 серпня 1947 року, коли було урочисто проголошено про поділ країни на два домініони, англійці спровокували в Пенджабі таку різанину між індусами, мусульманами та сікхами, якої досі не знала історія. Загинуло понад п’ятсот тисяч чоловік, розвіялось димом сотні сіл і десятки міст. Такий був останній акт колонізаторів-англійців, подяка багатостраждальній Індії за все те, що вона дала Англії.

…Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала, буйним чагарником заростає місце, де колись стояв Навабгандж, а старий Джоші не може навіть повернутися до рідного краю, щоб спокійно там померти. Джоші втік із Східної Бенгалії, тобто з Пакистану, до Індійської республіки. І, може, все було б гаразд, коли б не старість.

Велике місто Калькутта. Красиве. Багате… Але старому та немічному скрізь скрутно.

Чим живе старий Джоші, як досі не помер з голоду, він і сам не знає. Але таки живе і житиме, бо є в нього мета, яка підтримує його на світі.

Щодня виходить Джоші до причалів калькуттського порту і тоскно позирає в далечінь. Він чекає, що ось-ось із-за повороту ріки Хуглі виткнеться білий-білий океанський пароплав, на якому приїде той, хто зараз найпотрібніший.

За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.

Довго стежив старий Джоші за молодим англійцем. Стежив на свій страх і риск, поступово переконуючись, що Чарлі — не друг, а лютий ворог Сатіапала, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтримав старого; Сатіапал навіть не дослухав до кінця, коли Джоші почав розповідати йому про свої підозри.

І ось тепер загинула вся сім’я Сатіапалів. Лишився старий Джоші та кільканадцять сторінок, змережаних незрозумілими значками.

Певне, за цими значками криється найглибша людська мудрість, секрет вічного життя, рецепти чудесних кристалів, які дають людині їжу й здоров’я… Мабуть, багато тисяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, коли б надумав їх продати.

Але старий цього ніколи не зробить. Це чуже. Воно належить людині, яку він поважає найбільше в світі, — Андрію Лаптєву.

“Де ви, сагібе?.. — запитує Джоші чи то у самого себе, чи у вітру, що ширяє над просторами Хуглі, — Де ви?!”

У відповідь долітає брязкання заліза, сичання паровиків, перегук сирен — увесь той багатоголосий гомін, який характерний для великого морського порту.

Мовчить російський сагіб. Не відповідає на листи.

Але старий Джоші не складає зброї. Щосуботи надвечір він іде до поштового відділку, оддає вихрястому клеркові кілька дрібних монет, здобутих ціною приниження та недоїдання, і поважно диктує:

— Пиши!.. Москва… Лікарня, де врятовують всіх людей від смерті… Сагібу Андрію Лаптєву, який був у Навабганджі… Написав?.. Тепер пиши на окремому аркушику… Приїжджайте, сагібе, ви мені дуже потрібні. Це пише старий Джоші, я тепер живу в Калькутті…

Вихрястий клерк виводить на папері: “Дурень! Старий дурень!”, але Джоші схвально хитає головою і пильнує, щоб конверт заклеївся добре. Джоші переконаний, що сагіб таки одержить хоч одного його листа і обов’язково приїде…