Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович. Страница 13

Якщо так, стає зрозуміло, чому снаряди, замість того, щоб влучити в певну ціль, ось уже два тижні кружляють навколо Землі. Все це — через неточність. Мабуть, таку гармату проектували для стрільби на далекі відстані через континенти, так би мовити, на противагу нашим балістичним ракетам. А для цього потрібно, щоб снаряди мали швидкість дуже близьку до семи і дев’яти десятих кілометра за секунду і водночас не перейшли цієї межі. Отже треба було з граничною точністю підтримувати температуру ланцюгової реакції, а при п’ятнадцяти тисячах градусів це нелегко. Вже при перших випробуваннях гармати, очевидно, не вдалося надати снарядам необхідної швидкості: вона перевищила критичну, і снаряди перетворилися на супутники Землі. А тепер господарі гармати осоромилися й мовчать. Снаряд — не горобець: випустиш — не впіймаєш. Хотіли налякати світ, а тепер самі злякалися… О, Земля — дуже ризиковане місце для полігона.

20 жовтня. Закінчуємо перший скафандр із плівки нейтриду. Обдумуємо методи його випробування.

Івана Гавриловича вчора терміново викликали до Москви.

Мабуть, думка, що супутники зроблені з нейтриду, цікавить не тільки нас.

Сьогодні я допізна працював у лабораторії і бачив, як високо в холодному синьому небі летіла маленька чорна кулька-снаряд. Наказом звелено вжити деяких заходів протиатомної оборони…”

У СНІГОВІЙ ПУСТЕЛІ

“29 жовтня. Власне кажучи, це перша пригода в моєму житті, а тому я спробую розповісти про неї докладніше.

Проте назвати це пригодою можна з великою натяжкою: просто ми з Іваном Гавриловичем брали участь в одній трохи незвичайній експертизі.

Ще з Москви Голуб надіслав телефонограму: “Негайно закінчуйте скафандр”, а вже наступного дня прилетів і сам. Скафандр був майже готовий: чорний, шовковисто-м’який, схожий на спортивний костюм. Для голови — кругла куля з двома опуклими риб’ячими очима на рівні рота. Щоб захистити очі від прямих променів, ми зробили перископічний пристрій. Іван Гаврилович звелів мені приміряти скафандр (Оксана сказала, що він мені личить), критично оглянув.

— Радіо не налагодили? Герметичність при високих температурах не перевіряли?

— Ні… не встигли ще. — Я був заінтригований цією поспішністю.

— Нічого, витримає, — мовив Сердюк. — У такому костюмі я можу гайнути куди завгодно, хоч у пекло!

— Ні, Олексо, — заперечив Голуб, — цього разу в пекло підеш не ти, а… — він пильно глянув на мене. — Микола Миколайович. А інженер Сердюк, який назавжди скомпрометував себе відрізуванням кінцівок, залишиться за начальника лабораторії.

Сердюк ображено гмикнув.

— Ну й нехай!.. — і відвернувся.

— Ідіть додому, Миколо Миколайовичу, одягніться якнайтепліше і — на аеродром. За дві години вилітаємо.

— Навіщо — найтепліше? Хіба в пеклі холодно? — спробував я пожартувати.

Але Голуб уже дивився на годинник:

— Рушайте мерщій!.. І не пробуйте випитати — навіщо й куди. Все одно до вильоту нічого не скажу. Зараз не час займатися балачками…

У літаку Голуб мовчав. Я не розпитував. Пробиралися крізь хмари — біле крило ховалося в густому тумані. Ревіли мотори, в кабіні деренчала якась погано закріплена залізячка. Зненацька виринули в сонячну прозору синяву. Горбаті хмари пливли далеко внизу.

— Спробують збити ці “чорні зорі”… А наше завдання — визначити, з нейтриду вони чи ні, — несподівано сказав Голуб.

— Іване Гавриловичу, а як же… з міжнародним правом? — запитав я. — Адже ці снаряди, очевидно, американські?

— Що-о? — сердито скосив очі Голуб. — Хто це вам сказав? Може, самі американці, по секрету? Та вони відмовчуються, ніби води в рот набрали… А якщо ці невідомо чиї снаряди справді несуть ядерну вибухівку і впадуть де-небудь у населеній місцевості? Ви уявляєте, що тоді може статися? Це, коли хочете, наш міжнародний обов’язок — усунути небезпеку для всього світу… Ну, а, крім того, наш уряд повідомив держави через ООН, і протестів не було… — Іван Гаврилович чмихнув: — Теж мені дипломат!

На білому полотні рівнини чорніли силуети машин, радарні установки, цяточки-люди… Сірий полярний день давав мало світла. Під низькими хмарами було тьмяно, похмуро. Одноманітність тундри звужувала обрій. Тільки в одному місці, на заході, хмари відтінювали контури башт, в яких стояли ракети.

Я не зовсім серйозно поставився до поради Івана Гавриловича одягнутись якнайтепліше і тепер бадьоро пританцьовував у своїх черевиках на скрипучому снігу. Ну й морозисько! Ноги просто дубіли від холоду… Голуб, добра душа, не міг пояснити як слід, куди їдемо. Хто ж думав, що нас занесе на Таймир! Одначе йти в намет грітися не хотілось.

Нам з Іваном Гавриловичем ще нічого було робити Ми стояли збоку, намагаючись нікому не заважати, і спостерігали. Ми були в оперативному центрі, який керував усією цією складною системою. До намету раз у раз забігали заклопотані люди. Поряд, на аеросанях, стояли сіро-білі, під колір тундри, будки радарів. Біля них поралися оператори в коротких кожушках; обличчя й руки у них були червоні від морозу. На снігу, звиваючись, лежали товсті кабелі; вони тяглися туди, де ревли силові пересувки.

— Ніколи не бували на випробуваннях великих ракет? — спитав мене Голуб. У нього теж ніс посинів від холоду. — Шкода, цього разу ми нічого не побачимо — хмари.

— А як же їх наводитимуть? — показав я на ракети.

— Їх не наводитимуть; за ними лише стежитимуть. Навіть коли б була чудова видимість, радисти ніколи б не змогли навести ракету так точно, як це зроблять лічильні електронні пристрої. Адже тут швидкість зближення десять чи навіть більше кілометрів на секунду! Тому наводити візуально неможливо: неодмінно даси маху… Розумієте, ці ракети — з “тепловими головками”, дуже чутливими термоприладами й автоматикою. Хитромудра штука!

Іван Гаврилович потер руки, чи то від задоволення, чи то від холоду, і захоплено показав у бік стартових башт:

— Адже “чорні зорі” від довгого тертя об повітря нагрілися до страшенної температури. А “теплові головки” відчують тепло цих зірок на віддалі прямої видимості. На висоті сімдесяти кілометрів це буде близько двох тисяч кілометрів. З землі ж радари можуть помітити їх тільки за п’ятсот-шістсот кілометрів… Отже, за півтори тисячі кілометрів ракети вже націлюватимуться на снаряд. Ні, справді молодці ці ракетники, усе розрахували до секунди. Тільки-но “супутник” з’явиться на півдні, десь на широті Алма-Ата, — відразу ж сигнал, уточнені дані про траєкторію і старт…

— Ракети атомні?

— Звичайно!.. Снаряд треба неодмінно збити тут, на безлюдних просторах. Потім лови момент…

З намету, пригнувшись і одягаючи на ходу папаху, вийшов керівник операції — чепурний дідок з борідкою, в окулярах і з погонами генерал-лейтенанта авіації на кожушку. Він глянув на годинник, потім на небо, посмикав себе за борідку. “Мабуть, читає лекції в якійсь академії, — подумав я, — і не дуже суворий під час заліків”.

Генерал підійшов до нас.

— Ішли б у намет, Іване Гавриловичу: все одно нічого не побачите, тільки змерзнете. Он юнак уже зовсім закоцюб…

— Нічого, товаришу гвардії… професор, — жартома виструнчився перед ним Голуб. — Тут нам цікавіше… Ну, скоро?

— Чекаємо сигналу з Туркменії. — Генерал знову глянув на годинник. Він, певно, хвилювався: дістав з кожушка портсигар, закурив. — Одначе, повинен бути сигнал… Пробачте, я залишу вас… — і він попростував до намету. В цей час звідти вибіг зв’язковий, виструнчився перед ним.

— Сигнал прийнято! Висота — шістдесят кілометрів, напрям руху — точно за розрахунками.

— Добре. Мікрофон!

— Слухаю!

Зв’язковий пірнув у намет і разом з двома солдатами викотив звідти портативну радіоустановку. Генерал підійшов до мікрофона:

— Увага всім! — Голос його звучав тепер владно, обличчя стало суворе. — Доповісти готовність стартових установок!

— Ракета номер один готова! — пролунав у динаміку хрипкуватий бас.

— Ркетанмердвагтова! — одним духом відрапортував дзвінкий юнацький голос.