Перстень Борджія - Нефф Владимир. Страница 14

— Що ти сказав? — скрикнув юний кардинал. — Коли скинеш з престолу папу і ліквідуєш папство?

— Звичайно, — відповів Петр. — Це мій давній задум, він цікавив мене ще в дитинстві, і перший з багатьох кроків, які я маю здійснити, інститут папства після шістнадцяти століть своєї ганьби мусить зникнути й припинити існування, бо це невичерпне джерело жахливих забобонів, розколів, тиранії, мракобісся, злочинів і корупції. Коли я хочу вивести людство на шлях розуму, справедливості й правди, передусім мушу обрубати голови цій святенницькій гідрі. Тепер ти розумієш, чому мені зовсім байдуже, чи буде на мене гніватися Його святість за повторне взяття Страмби, чи ні; його дні як намісника Бога на землі так чи інакше полічені. Ти також розумієш, що непрямі наслідки союзницької допомоги, якої я вимагаю від тебе, хоч яка вона незначна і легкоздійсненна, будуть далекосяжними.

— А що буде далі? Що ти збираєшся робити потім? — запитав, витріщивши очі, юний кардинал.

— Не намагайся знати більше, ніж дозволяє тобі здоров’я, — відповів Петр. — Я намалював перед тобою лише обриси своїх планів тільки тому, щоб ти зрозумів, я зовсім не жартую. Духи висот і глибин, неба й пекла об’єдналися, аби вкласти до моїх рук силу й міць, необхідні для того, щоб я вивів свій рід, себто людство, з хаосу, темряви і злиднів. Зрозуміло, що це не минеться без війн і кровопролиття; головне, що з усіх цих війн і кровопролить я вийду переможцем, для того, щоб здійснилось хоча б те, про що мріяв я і що намагався здійснити чеський король Іржі з Подєбрад, ім’я якого тобі, бачу, нічого не говорить, хоча це був король справді великий, і його наміри об’єднати європейські країни забулися лише тому, що виявилися передчасними на цілих сто п’ятдесят років і що всі чекали, коли я, Петр Кукань, почну втілювати їх у життя.

Петр казав наче про певну справу, ніби про полювання на лисицю, яке збирається влаштувати, а юний кардинал слухав його з тремтливою насолодою, бо з кожним почутим словом він усе більше й більше ставав його компаньйоном і співучасником, який, відчинивши страмбські брами, виведе його на шлях найливовижнішої авантюри, що рідко коли випадала на долю людини! Два роки безплідного споглядання за освітленими вікнами власного родинного палацу, в якому грішив племінник безсоромного римського скоробагатька, що зламали роги останньому представникові славного роду Гамбаріні, звідки походили полководці, вчені і дипломати; зараз його серце розширилося від щирого подиву зі злету Петрового духу, так само як ще недавно воно стискалося від ляку перед його помстою. Гнітило лише те, що Петр весь час підкреслював простоту і легкість завдання, яке він йому, Джованні, в цій величезній драмі доручав. Інтерес юного кардинала до об’єднання Європи був, зрозуміло, надзвичайний, але ж не такий, щоб переважити його інтерес про власну особу. Тому коли Петр, саме висловивши блискучу думку про те, що ідеї короля Іржі з Подєбрад виявилися передчасними на цілих сто п’ятдесят років, зробив паузу, аби набрати повітря, юний кардинал вигукнув:

— А що буде зі мною?

Петр примружився, як людина, якій влетіла в око мушка, саме коли вона споглядала в своїй уяві краще майбуття.

— З тобою? Чому ти мене питаєш? Яке мені діло до того, що буде з тобою? Я пообіцяв тобі, коли ти підеш мені назустріч цією маленькою послугою, про яку я попросив, і в певний час відчиниш брами Страмби, я не каратиму тебе, як готувався, за твої злочини і зраду, більше того, дозволю тобі знову повернутися до свого рідного дому; чого ти ще хочеш? Але, якщо вже про це зайшла мова, мені спало на думку, як це парадоксально, що ти, мерзотнику, з якого я подумки тисячу разів здирав шкіру, врешті залишишся єдиним моїм союзником з–посеред старої італійської аристократії, бо всі інші підуть проти мене.

— Невже вони такі нікчеми? — обурився юний кардинал.

— Звичайно, і я їм не дивуюся, — відповів Петр. — Об’єднання Італії позбавить їх влади, а ліквідація папства зачепить їхні найвищі інтересии; в Італії немає аристократичної родини, яка б не мріяла про те, щоб хтось із її представників не зійшов на престол Петра. Наш нинішній володар — Боргезе, його попередником був Медічі, перед ним папами були Альдобрандіні, Караффо, Фарнезе, Борджіа, тоді знову Медічі, Колонна, Савеллі, Орсіні і так далі, і так далі. Всі вони пестять ідею папства і всі готові захищати її; далебі, у світі немає інституту, до такої міри злочинного і шкідливого, щоб не знайшлося людей, які були б зацікавлені у його збереженні, бо він їм приносить вигоду.

— Ми, Гамбаріні, ніколи не претендували на папський престол, — доброчесно зауважив юний кардинал.

— Це робить вам честь, — похвалив Петр. — Ти справді мав видатних предків, шкода, що так зіпсувався. Але ще маєш можливість виправитись; наступні роки будуть такі бурхливі, що ти матимеш багато–багато можливостей знайти своє місце. Адже моє призначення не закінчується лише об’єднанням Європи під прапором атеїстичного раціоналізму, який я сповідую, єдиного світосприймання, здатного вивести народи з темряви, страждань і злиднів і зробити їх щасливими, свідомими своєї людської гідності і свого розуму громадян світу. Щоправда, я ніколи не розумів і не розумію, чому люди ускладнювали свою тяжку долю вигнанців з раю релігійними конфліктами, що побудовані на догматичному мисленні; але я раз і назавжди покінчу з цим. Крім того, мені треба упоратися з цілою низкою другорядних завдань: наприклад, конче поставити на коліна турків, цих божевільних фанатиків, і вигнати з–під їхніх тюрбанів тих їхніх Аллаха й Магомета; з цією метою починаю будувати сильний морський флот. Коли я це все реалізую, поки не знаю, але мені зрозуміло, що кожен мій наступний вчинок має випливати з основних принципів правди й розуму, невід’ємними атрибутами яких є любов, справедливість і мир.

— Чудово, — захоплено прошепотів юний кардинал. — Я справді щасливий, що мені випало своєю нечначною. як ти висловився, допомогою сприяти твоєму, якщо можна так сказати, левиному розбігу й орлиному злету й приготувати шлях для твого героїчного походу, про який у майбутньому буде написано вдесятеро більше книг, ніж було їх присвячено Олександрові Великому, Цезареві, Ганнібалу і Христофору Колумбу. Скажи мені, ради Бога, лише одну річ: звідки ти взяв такі гроші, які, як видно, маєш у своєму розпорядженні?

— Задля чого я мав би признатися в цьому саме тобі? — відповів питанням на питання Петр.

— Вибач, я більше не питатиму, — сказав юний кардинал. — Але допоможи мені позбутися бодай непевності, яка вже давно мучить мене — щойно я окреслив її, тобто ту непевність, неточним і незграбним висловом, погано сформульованим питанням «що буде зі мною», яке тебе справедливо ледь не вивело з себе, адже ти не міг собі навіть уявити, що мені йдеться не про те, які можливості відкриваються переді мною у реформованому тобою світі, а про те, що я маю робити, перше ніж ти зробиш свій перший крок. Коли я повернуся до Страмби, герцогиня Діана і патер Люго замучать мене настирливими питаннями: «Ти з ним розмовляв? Хто він такий? А як у нього справи?» І так далі. Отож прошу тебе, Петре, дати точну інструкцію, як мені відповідати на ці запитання, неприємність яких я відчуваю вже тепер.

— Щодо моєї ідентифікації, — мовив Петр, — даремно і по–дитячому було б приховувати, хто я такий. Скажеш, я розмовляв з ним і впізнав у ньому поза всяким сумнівом Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я; бо я гадаю і припускаю, що тепер моє ім’я офіційно проклинають. Але це все, що ти можеш відкрити. Якщо, звичайно, не хочеш поставити під загрозу успіх своєї незначної ролі, яку ти взявся виконати, тобі необхідно мовчати про те, про що ми з тобою розмовляли. Живи собі спокійно своїм звичним життям, ні про що не базікай і чекай. Мої подальші вказівки перекаже тобі старий Джербіно, з яким я зв’яжуся найближчими днями.

Петр зняв нещодавно здобутий історичний перстень Борджіа й подав його юному кардиналові.

— Візьми його собі, він твій; це аби ти ясно усвідомив — все, що ти почув сьогодні з моїх уст, слід сприймати абсолютно серйозно, і що цього разу я не боюся з твого боку обману, бо тоді краще було б тобі скочити вниз головою до розжареного кратера Етни, аніж спробувати зрадити мене. Навіть максимально напружуючи свій мозок, я не можу собі уявити, що ти можеш здобути цією зрадою і чим вона може мені зашкодити, окрім того, що додасть більше роботи, тобто змусить силою здобувати страмбські брами. Тому тепер, Джованні Гамбаріні, як не дивно, я тобі довіряю; нехай діамант, який я повертаю, нагадує тобі, що мої очі всюдисущі і моя рука може тебе вхопити всюди, щоб розчавити, якщо в цьому буде потреба, а поки ти не виконаєш своє незначне завдання, мені цілком байдуже, перстень Борджіа на моїй чи на твоїй руці.