Перстень Борджія - Нефф Владимир. Страница 25

Тим часом принесли каву, замовлену Паном двома сплесками долонь. Струнка черкеска–рабиня принесла її у золотому кавнику, що стояв на золотій мисці з гарячим вугіллям, підвішеній на трьох золотих ланцюжках. Друга рабиня, також черкеска, несла золоту тацю з золотим карбованим горнятком, оздобленим коштовними каменями, і меншим горнятком, яке вставлялося в перше, виготовленим з зеленавої порцеляни, що звалася метарбані, яка тріскалась від контакту з отруєною стравою чи напоєм: третя черкеска наповнила горнятко й подала його султанові рухом, сповненим привабливості й вправності. Потім усі три вийшли, задкуючи й низько вклоняючись. А кімната сповнилася пахощами кави й звуками сопіння і сьорбання.

— Як каже поет, — кинув він між двома ковтками, — прекраснішого не бачив я над твоє бліде личко — сьорб, — коли стоїш тут — сьорб, — блиск очей своїх цнотливо ховаючи віями — сьорб. — Але що казати, поети — це базіки. Ти, Лейло, мені подобаєшся, і я хочу мати тебе своєю гьозде.

Як згадувалося, Лейла сподівалась почути ці фатальні слова, отож була готова до них, але, почувши їх насправді, широко розплющила від жаху очі, які, за словами поета, мала цнотливо приховувати своїми віями, і притиснула долоню до уст, аби не скрикнути. Злякалася і Бегідже, адже Пан у її присутності не лише упадав коло кузини, аж зубами цокочучи, але навіть відзначив її тим, що ввів до кола своїх наложниць, навіть не встигши зогріти свого крісла й допити каву, а це навіть на турецьку мірку було занадто: руки Бегідже мимоволі сіпнулись, і принц, прокинувшись, знову розплакався.

— Ти зблідла від радості, гьозде, і це робить тобі честь, — правив своєї султан. — А тепер іди і порадуй свого батька звісткою про щастя, яке тебе спіткало, і про те, що від нинішнього дня ти житимеш у гаремі. Але не затримуйся у свого батька довго, відразу повертайся до помешкання, яке тобі приготують, і я ще сьогодні, після четвертої молитви, відвідаю тебе.

Тоді настала тиша, яку в художніх оповідях нязивають, вагітною подальшою грозою. Султан, усміхаючись і задоволений собою, поставив порожнє горнятко на перламутровий табурет, що стояв біля нього зліва, й дивився на Лейлу, чекаючи, коли дівчина прийде до пам’яті, як він гадав, зі свого блаженного приголомшення. Бегідже тривожно, очікуючи ще якогось лиха, притискала до грудей хлопчика, що не замовкав, а Лейла — ну, що робила Лейла? Нічого особливого: повагом і ретельно вона закрила своє закам’яніле й смертельно бліде обличчя вуаллю, трохи постояла мовчки, при цьому від її прискореного дихання здіймалась і знову опадала вуаль, а далі промовила таке:

— Бажання мого найсвітлішого володаря є для мене наказом. Як сказав Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, так і буде. Загадав мені попрощатися зі своїм батьком, так я і зроблю. Звелів, щоб я потім знову повернулась до гарему, повернуся. На цьому моя роль закінчується. В якому ж стані застане мене султан, коли, як він каже, відвідає мене після четвертої молитви, це вже моя справа.

Султан, який досі ніколи не чув слова чи вислову, які хоча б мінімально суперечили будь–якому його бажанню, нічого не зрозумів.

— Ну? — все ще милостиво сказав він. — В якому ж стані я тебе застану? Сподіваюся, гарною і спраглою жагучого кохання?

— Ніколи, — відповіла Лейла. — Ваша величність застане мене мертвою.

І вийшла.

Зачудований султан поглянув на свою третю дружину, яка про всяк випадок уже поклала дитину до колиски й зараз стояла перед своїм чоловіком і паном з похиленою головою, наче це сама вона зневажила його.

— Що це означає? — запитав султан. — Що вона цим хотіла сказати?

— Вона хотіла сказати, — бурмотіла Бегідже, — вона хотіла цим сказати, о щасливий королю, що жаль, який відчуває від розлуки зі своїм ученим батьком… ні, вибачте, не те, її слова мали зовсім інший смисл: вона хотіла сказати, що надмірна честь, виявлена їй вашою величністю, понад її сили, тому вона помре, перш ніж дочекається вашої величності.

Султан хвилю бурчав, а тоді несподівано загорлав:

— Брешеш! Брешеш, безсоромна, заступаєшся за мерзенну дівку, якій нема виправдання! Гарна ж у тебе кузина, гарну приятельку ти кличеш до себе на посиденьки! Вона хоче відібрати собі життя, щоб не спати зі мною, от воно що, от який справжній смисл блюзнірських слів, які я мусив вислухати від неї, — вона краще вип’є отруту чи простромить собі серце, ніж ляже в мої обійми!

Бегідже впала на коліна і простягла до султана руки.

— Змилуйся, мій чоловіче й пане, змилуйся над Лейлою, вона молода й язиката, не знає, що говорить.

Султан підвівся і насадив на голову тюрбан.

— Присягаю своєю головою, — сказав він стримано, знову по–королівському, знову як Найвищий з Найвищих, — я накличу на неї таке горе, що вона справді матиме привід добровільно піти з життя.

І пішов, але коли вже був за дверима, знову їх прочинив, зазирнув до кімнати і гарикнув:

— Ти теж за це заплатиш. І зник.

Того самого дня після четвертої молитви, тобто саме тоді, коли Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, якби вийшло по його, відвідав би в новому помешканні свою нову гьозде, чарівну Лейлу, султан, досі розлючений і хворий на те, що в особи менш високопоставленої і всемогутньої можна було б вважати за почуття ганьби і приниження, тимчасом як у його грудях кипів подив і ляк мало не містичний, який у звичайних смертних могло б викликати перекручення всіх законів природи, наприклад, щоб вогонь почав холодити, крига палити, а дорога вгору вела б униз, рушив до своєї окремої малої зали аудієнцій у північному крилі палацу у супроводі лише гофмаршала і, спраглий помсти й сатисфакції, наказав негайно привести нещасного батька Лейли, історика Гамді–ефенді, який, довідавшись про доччину провину, вже добру годину тривожно чекав у передпокої страшної миті вибуху султанового гніву. Гамді був чоловік повнокровний, м’язистий, кремезний, але цієї миті його обличчя, звичайно брунатне, мало зеленаво–попелястий відтінок, та й на зріст він став наче менший.

— Милості, — сказав він, тільки–но підійшовши до султана. — Моя дочка не знала, що каже. Я не можу пояснити її поведінку інакше, як впливом пекельних сил, які затьмарили її юну голову.

— Твої слова марні й пусті, — відповів султан, — у них не більше ваги і змісту, як у далекому гавкоті псів з кварталу Галата, яких я накажу винищити, бо їхнє шаленство вражає мій слух. Ти заслуговуєш на те, щоб позбутися голови на пострах усім батькам, які нехтують своїм першим і святим обов’язком прищеплювати своїм дітям, байдуже синам чи дочкам, належну любов і повагу до свого володаря. Але я потребую твоєї служби, бо ти єдиний знаєшся на всіх тих документах і літописах, реєстрах, хроніках і протоколах, без свідчень яких, як не дивно, слава моєї імперії і моя власна перетворилася б на шепіт юрби і звичайнісіньку легенду, яка розвеселить і потішить, але якій навряд чи можна вірити. Через це ти і залишишся живий і твоя негідна дочка теж, але вона лише для того, щоб шкодувала, що смерть оминула її. Я присягнув своєю головою, якщо вона хотіла позбавити себе життя, щоб уникнути мого кохання, я надам їй справжню підставу накласти на себе руки. Я її…

Цієї драматичної миті султан зробив паузу, щоб втішитися смертельною тривогою Лейлиного батька, історика Гамді.

— …віддам заміж за найбрутальнішого і найогиднішого зі своїх рабів, віддам негайно, аби вона спала з ним ще цієї ж ночі.

І султан, закінчивши свій вирок, з жорстокою посмішкою втупився в старого історика, який стояв перед ним блідий, заплющивши очі, щоб за опущеними віями приховати вираз свого горя, або, що також можливо, свого полегшення, бо віддати дочку за найбрутальнішого раба хоча й прикро та ганебно, але це, на відміну від утрати життя, аж ніяк не непоправно. Отож він схилив чоло, згорбився, безсило опустив руки й зігнув у колінах ноги, аби султан не здогадався, що насправді він радіє, що його дитя так легко вислизне з цієї паскудної халепи, і щоб той не передумав.