Перстень Борджія - Нефф Владимир. Страница 47

— Надання кредиту й подібні речі, — насмішкувато повторив папа. — І більш нічого?

— Ну, імпорт–експорт, — непевно додав молодий плейбой. — Дядько ввозив у Європу прянощі… шкіру… і різну сировину, а вивозив…

— …зброю! — гримнув папа. — Останнім часом усі його кораблі пливуть до Стамбула, навантажені по саму ватерлінію мушкетами й гарматами. Мабуть, і серед твоїх друзяк–пияків, яких ти, наскільки я знаю, збираєш у своєму палаці в Страмбі, поширилась та найновіша й найважливіша за останні часи новина, яка хвилює всю світову політику, звістка про воскресіння турецької агресивності, яке лежить на сумлінні П’єтро Кукана да Кукан, найбільшого пекельника й злочинця, на жаль, мого колишнього протеже, в одному мізинці якого більше дотепності, сили й духу, ніж у всьому твоєму тілі. А чи відомо тобі, чому Кукан при своєму знанні європейських стосунків довірив постачання амуніції саме фірмі Паккйоне?

— Мабуть, тому, що це солідна фірма, — статечно відповів молодий плейбой.

— Чорта з два солідна! — крикнув папа. — Це піратська фірма!

— Піратська? — здивувався плейбой.

— Я сказав піратська, — підтвердив Святий Отець. — Себто пов’язана з піратами. Твій дядько діяв заодно з піратським центром у Ліссабоні, давав їм добрячі хабарі, а вони за це не чіпали його кораблів. І це, безумовно, відомо Куканові, грім би його побив.

— Це, правду кажучи, новина для мене, — сказав молодий плейбой. — Але про цього Кукана, який так засів у печінку Вашій святості, я знаю більш ніж достатньо, адже вже п’ять років живу в тому забутому людьми закутку, де він свого часу був герцогом. — І, підкоряючись несподіваній думці, Маріо Паккйоне швидко додав: — А що, якби я приніс вам, Святий Отче, в кошичку Куканову голову з цитриною в роті й петрушкою за вухом?

— Як це зрозуміти? — запитав папа.

— Буквально, — сказав молодий плейбой. — Мені відомий один пронозливий чоловік, він знає Кукана краще за свої черевики, бо підтримував з ним стосунки навіть тоді, коли Кукан виступав як граф ді Монте К’яра, і водив його за носа так спритно, що Кукан при всіх своїх здібностях, які, за висловом Вашої святості, наповнюють навіть його мізинці, і не сподівався, що його острів давно обіцяно туркам. І цей геніальний інтриган, якщо можна так висловитися, знає про Куканову ахіллесову п’яту і, наскільки я його знаю, легко винайде дієвий спосіб, як використати цю ахіллесову п’яту.

— І як ця ахіллесова п’ята називається? — запитав

папа.

Маріо прикрив уста долонею, нахилився до папи і прошепотів:

— Гамбаріні.

— Це звучить серйозно, якщо ти не кидаєш слів на вітер. Я, звичайно, нічого тобі не обіцяю, але спробувати можна. Той твій інтриган живе у Страмбі?

Молодий гульвіса підтвердив.

— Заїдь до нього, — сказав папа. — Я ні про що не знаю і не бажаю бруднити свої руки таким свинством. Твоїм спадком займуться службовці курії, і, якщо все піде добре і я отримаю обіцяний кошичок, віддячуся тобі як належить. Якщо ж ні, запам’ятай, що кожного із гріхів, записаних у цьому реєстрі, вистачить, щоб офіційно оголосити тебе негідним одержати спадок, отож заповіт буде визнано нечинним і все перейде іншому родичеві померлого. Ну, йди і старайся. Але жодних жартів з цитриною і петрушкою за вухом. Чоловік, про якого йдеться, не заслужив такої дурної і позбавленої смаку зневаги.

— Все буде за волею й бажанням Вашої святості, — запевнив молодий плейбой. — Проте мушу звернути увагу Вашої святості, що, не отримавши спадку, я залишаюся злидарем, а справа, боюся, потребуватиме певних фінансових витрат. На найманих убивців і тому подібне.

Папа хвильку беззвучно перебирав розгніваними устами слова infame, disatillaccio, себто мерзотник, паскуда, але далі вмочив гусяче перо в чорнило і щось енергійно нашкрябав на клаптику паперу.

— Нехай тобі виплатять це з дядькової каси, — сказав, подаючи молодому плейбоєві свого листа з іще не висохлими літерами. — Але витрачай ці гроші розумно, жодних жінок, жодної пиятики, бо ніколи не побачиш, що знаходиться у дядькових сейфах. А тепер іди, бо мені недобре від твоєї присутності.

Сталося так, що одного пізнього зимового вечора, коли Петр саме захопився вивченням «Походу Кіра» Ксенофонта, у двері його скромного кабінету просунув голову тесть Гамді–історик, який відчував боязку шану до зятя і досі був спантеличений тим, що під дахом його дому історія, замість того, аби підлягати науковому опрацюванню й коментуванню, безпосередньо й насправді діється, і оповістив його, що яничари, які стерегли задній вхід, спіймали двох гяурів, котрі, мовляв, за всяку ціну хочуть розмовляти з його світлістю паном Куканом да Кукан, себто, наскільки Гамді второпав, з його зятем.

— Я хочу їх бачити, — сказав Петр. — Але нехай перевірять, чи вони не озброєні.

В межах згаданих турецьких патріотичних заходів, яким Петр дав поштовх, Гамді–ефенді відпустив до війська — за винятком Лейлиної няньки Еміне, яку все–таки понизив у посаді до куховарки й дівчинки на побігеньках — усіх своїх слуг, отож був змушений сам особисто виконувати обов’язки воротаря, але оскільки Петр став надто великим паном, а через те особою, якій могли загрожувати, дім його зятя забезпечили сильною вартою, що складалася із трьох яничарських чот, озброєних мушкетами.

Нічні відвідувачі, яких Гамді–ефенді врешті впустив, були добре відомі Петрові страмбський подеста і колишній аптекар Джербіно, поставний старець із пишною білою бородою і стрункий молодик з оливковою шкірою і густим кучерявим волоссям, якого Джербіно відрекомендував як Маріо Паккйоне, племінника нещодавно померлого банкіра Лодовіко Паккйоне і власника колишніх маєтків і палацу Гамбаріні у Страмбі.

— Я багато чув про вас, — сказав Петр молодому чоловікові досить стримано, коли обоє нічних гостей посідали. — Гадаю, привело вас до мене щось дуже важливе, бо спосіб, яким ви домоглися входу до цього дому, є вельми незвичним, а за місцевими звичаями, взагалі неприйнятним. Розповідайте, я слухаю.

Молодий плейбой довго м’явся і кидав благальні погляди на Джербіно, аби той розпочав, але коли так не сталося, а навпаки, старий стулив вуста у вузеньку пряму лінію, Маріо Паккйоне промовив, уникаючи пильного Петрового погляду, спрямованого на нього:

— Справді, йдеться про дуже важливу річ, про спадок мого дядька. Старий пан заповів мені все, але інший гідний старий пан, себто папа, наклав на все арешт і посадовив у дядькових канцеляріях своїх людей. — Після того, як Маріо Паккйоне розповів про ці гнітючі факти, на лівій половині його гарного обличчя з’явилась неприємна спазматична усмішка.

— Це справді прикро, — сказав Петр. — Але мені не зрозуміло, навіщо ви кажете це мені. Зробили таку ризиковану подорож з Італії до Туреччини, щоб поділитися зі мною своїми клопотами про дядьків спадок?

— І так і ні, — відповів молодий плейбой. — Але гадаю, що наш Джербіно розтлумачить вам це краще за мене.

— Розповідайте, будь ласка, ви, — мовив гарний старець. — Це ваша справа. А я прибув сюди лише для того, щоб засвідчити його світлості вашу особу.

Отож молодий плейбой неохоче, постійно уникаючи Петрового погляду, почав торочити, що, на його думку, ця справа стосується не лише його, але й інтересів його світлості пана да Кукан або ж інтересів Османської імперії, у якій його світлість пан Кукан домігся важливого становища. Бо, наскільки мені, плейбоєві, відомо, його світлість пан да Кукан користався послугами покійного Лодовіко Паккйоне при перевезенні боєприпасів, що стає неможливим тепер, коли справа потрапила до рук папських посіпак.

— Ви хотіли сказати: службовців курії? — обірвав його Петр.

— Так, службовців курії, — охоче виправився молодий плейбой.

І провадив, що тепер його світлість пан да Кукан зацікавлений у тому, щоб дядьків спадок потрапив у належні, себто в його, племінникові, руки. Старий пан, тобто папа, мовляв, натякнув молодому плейбоєві, що охоче поверне йому дядьків маєток, але за однієї умови.