Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей. Страница 13

— Тут недалеко, — сказав Клосс, подаючи йому годинника, — є майстерня. Занесіть його туди і скажіть, що вас прислав обер-лейтенант Клосс, якому цей майстер лагодив годинника. І ще скажіть, що коли через п’ять хвилин він не буде готовий, то обер-лейтенант Клосс розправиться з майстром особисто.

Фельдфебель повернувся кругом і пішов. По виразу обличчя видно було, що йому не дуже подобається доручення обер-лейтенанта. Клосс проводжав його поглядом до самісіньких дверей майстерні, мимоволі розстібаючи й застібаючи кобуру. Спосіб зв’язку був вибраний не дуже безпечний, але іншого виходу немає. Якщо фельдфебель не повернеться через три хвилини…

На порозі майстерні з’явився фельдфебель. Він швидко біг до машини.

— Годинникар просить вибачити, каже, ніби там щось заїло. Він сказав, що коли знову зіпсується, то полагодить пану обер-лейтенантові годинника безкоштовно.

Клосс з цікавістю глянув на некрасиве, повісплене обличчя фельдфебеля. Адже хлопець міг, користуючись його наказом, увірватися до майстерні Леона з галасом, вимахувати пістолетом, погрожувати. Більшість із них так і чинить, причому без усякого виправдання і потреби, з самого лише бажання підкреслити, що належить до панівної раси. Цей же пішов явно неохоче, а виходячи, очевидно, спитав, скільки коштує послуга.

Це ще раз підтверджувало, що німці бувають різні; часом поміж них трапляються прості, хороші люди, яких силоміць одягли в мундир, які ненавидять війну і соромляться накинутої їм ролі володарів світу. Щоразу, зустрічаючись із такими людьми, Клосс відчував не тільки задоволення, а й неначе збентеження: воюючи проти справжніх фашистів, він воює і з цими. Але він не мав можливості відрізняти добрих німців від поганих, не міг роздумувати, придивлятися до кожного з них зокрема.

— Поїхали! — різко кинув він шоферові.

У Пшетоцького аж серце тануло від радості, він не знав, де й посадити Йоланту. Нарешті вирішив, що найбільш підходящим місцем для неї буде бідермейєрівське крісло, яке стояло під стіною, завішаною портретами його пращурів. Піднісши важку латунну гасову лампу, він трохи освітив її.

— Дай мені надивитися на тебе, моя дитино. Адже коли я тебе бачив востаннє… Зосю, — раптом схаменувся він, — ти сказала на кухні, щоб для панни Кшемінської приготували щось попоїсти? Вона ж, сердешна, в дорозі стомилась. Ну, що нового в Кракові? Через цю війну людина й світу білого не бачить; сидиш отут у своїх чотирьох стінах і боїшся навіть носа виткнути на вулицю, бо й у своєму домі небезпечно…

— Усе гаразд, дідусю, — втрутилася Зося. — Янова дружина смажить для панни яєчню, я зараз принесу.

— Дякую, моя дитино. Не знаю, пані Йоланто, чи я познайомив вас із своєю онукою? Я так розгубився… Ми тут просто відвикли від гостей. Це Зося, — демонстративно скривився він, — Зося Лятошек. Боже праведний, і хто б міг подумати, що ця дівчина, яка носить прізвище Лятошек, — онука Пшетоцьких!

— Дідусю, — докірливо промовила Зося. Це була молода вісімнадцятилітня дівчина, білява й синьоока, не дуже вродлива, але висока й ставна. Біла шкіра і свіжий рум’янець на обличчі додавали їй чарівності.

— Дуже приємно, — сказала Йоланта. — Мій батько часто згадував про вашу доньку, пані Гелену, якщо я не помиляюсь.

— Не помиляєшся, моя дитино. На жаль, я нічого не знаю про Гелену. Відколи почалася війна, я її більше не бачив, і цього, як його там… Лятошека, теж. Ну, добре, годі журитися. Зосю, — він вибачливо поцілував її в щічку, — даруй старому склеротикові… Я не раз розповідав тобі про мого приятеля, Генрика Кшемінського, з яким ми у Відні, пане добродію, гультяювали замолоду, і ти бачиш, онучко, гора з горою не сходиться… Генрик одружився пізно, він любив парубоцьке життя, ой любив, аж гріх при жінках згадувати. Тому й дочка в нього така молоденька, не набагато старша за мою внучку. Правда, моя Геленка теж поквапилася, — махнув він рукою. Щемливе відчуття нерівного шлюбу його дочки глибоко засіло старому в душу.

На щастя, цієї миті зайшов Ян, несучи в руках тацю, на якій парувала яєчня.

— Правду кажучи, я не голодна, — сказала Йоланта.

— Їж, їж, — примовляв старий. — Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.

— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.

— Ти не думай, що я тебе так просто відпущу. Посидиш, спочинеш, під’їси трохи сільського хліба. Яне, Яне! — покликав він. Потім звернувся до Зосі: — Вже надто пізно, розваж нашу гостю, а я звелю Янові приготувати кімнату для панни…

Дівчата залишилися самі.

— Давай називати одна одну на ім’я, — запропонувала Йоланта, — адже ми з тобою майже ровесниці. Як ти гадаєш, твій дідусь не розгнівається на мене, якщо я зараз закурю?

— Кури, не бійся, — відповіла Зося, але сама заперечливо похитала головою, коли Йоланта простягла їй маленький золотий портсигар. — Дідусь особисто перевірить, чи Марта постелила тобі ліжко, чи Ян натопив грубу. Він дуже переживає, що зараз майже ніхто нас не провідує. Дідусь любить гостей.

— Таким я його собі й уявляла, — сказала Йоланта. — Бо ж пам’ятаю дуже туманно. Але я приїхала сюди не для того, щоб відновити спогади, я приїхала до тебе, Зосю,

— До мене? — здивувалася дівчина.

— Розмарин зацвів під вікном, — промовила Йоланта, напружено дивлячись на Зосю. — Ти не розумієш?

— Я не чекала. Я не сподівалася, що пані, що ти… — А потім додала так само, як і Йоланта, з притиском вимовляючи кожне слово: — То не розмарин, то барбарис.

— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.

— З ким? — запитала Зося.

— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.

— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.

— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.

— А ти б нічого не виказала.

— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.

— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.

— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.

У цю мить зайшов Пшетоцький.

— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…

— Дідусю!

— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.

Ян нечутно з’явився в дверях.

— Німці, пане граф.

— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.