Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 21

Вона вжахнулася. Професор жестом наказав їй мовчати. Ні, це не була його особиста оцінка, це були відомості, які він одержав. Відомості, однак, виявилися невірними. Зрештою, помилитися може кожний, але він, Артур, людина вельми обережна, щоб діяти не поміркувавши. Це Горст Кушка хотів виконати вирок за власною ініціативою.

— Я сказав йому, — мовив фон Ліпке, — що скасовую наказ, що при першій же перевірці відомості виявилися неточними, але він все-таки пішов до тебе. Я, власне, запідозрював його з самого початку, тільки хотів упевнитися в усьому, змушений був перевірити його. І я мав-таки рацію: це він працював на них, це він видав Артура Першого.

В цей день професор був занадто схвильований, щоб пильно стежити за всім навколишнім. Ліза слухала з напруженою увагою, не спускаючи очей з Артура Другого. Ні він, ні вона не помітили Гелени, яка, вертаючись од буфету до гардеробної і тихо ступаючи в своїх м’яких службових пантофлях, пройшла повз їхній столик. Професор побачив Геленину спину і відразу ж осікся, проте було вже запізно. Гелена почула дві останні фрази: “Але він все-таки пішов до тебе” і “це він…”. Жінка сіла за своїм столиком в гардеробній і сховала обличчя в м’якій вовні незакінченого светра.

— Отже, з цією справою закінчено, — сказав фон Ліпке. — А тепер доповідай.

Ліза розповіла Артурові про Клосса, який врятував їй життя. Детально, як завжди в таких випадках, виклала хід розмови. Інформація була не дуже широка, але все ж містила в собі кілька фактів, кілька імен. Артур слухав з напруженою увагою.

— Коли ти домовилася зустрітися з ним? — запитав.

— Він буде в мене сьогодні ввечері, — відповіла Ліза. — О дев’ятій…

У цю хвилину з’явилася в дверях Гелена. Підійшла до столика.

— Вас, пані, просять до телефону, — звернулася до Лізи.

У гардеробній не було нікого. Ліза підбігла до телефону й інстинктивно простягла руку до трубки. Трубка лежала на вилках.

— Я хотіла з тобою поговорити. — Гелена зупинилася поруч з нею.

Жінки, власне, не були знайомі. Ліза не знала, що Гелена також працює в їхній групі (це було одним із правил підпілля). Не знала вона й того, що Горст, той, хто хотів убити її, був чоловіком гардеробниці.

— У чому справа? — запитала Ліза.

Гелена говорила по-польському, зверталася до неї на ти. Ліза не приховувала свого здивування.

— Ти маєш зв’язок з Центром, — гарячково шепотіла Гелена. — Зв’яжи мене з ними…

— Я не розумію, що ви говорите, — різким тоном по-німецькому сказала Ліза.

— Ти повинна мені повірити, інакше всі ми загинемо… Я проходила повз ваш столик і чула, як він говорив, що Горст, мій чоловік Горст, був зрадником, що хотів виконати вирок-без наказу… Це — неправда!

Ліза рушила до дверей. Гелена перегородила їй шлях.

— Клянуся всім найдорожчим для мене, — мовила Гелена, — що наказ не був скасований. Клянуся, що Горст був не винний. Я скажу тобі ще щось…

Ліза грубо відштовхнула її.

— Ви, напевне, з глузду з’їхали, — сказала їй різко. — Я нічого не розумію.

І Ліза знову повернулася до столика. Вперше за багато місяців охопив її страх. Пригадала собі обличчя Поллера, запалила цигарку і, відчуваючи на собі погляд Артура, попихкувала димом.

— Що сталося? — запитав Артур.

І Ліза розповіла йому. Мусила розповісти. Бо коли б перестала довіряти Артурові, опинилася б у пеклі, в якомусь кошмарі, з якого вже не змогла б вибратися. Артур слухав мовчки. Жодний м’яз не поворухнувся на його обличчі. Ніщо не видавало ні подиву, ні збентеження.

— Що ти їй сказала? — запитав він.

— Нічого.

— Ти маєш зв’язок з Центром? — Такого запитання вона не чекала. Він же знав. Повинен був знати.

— Ні, не маю зв’язку.

Артур розкладав чорні кісточки доміно.

— Цього я й боявся, — заговорив він нарешті. — Горст діяв не сам. Тепер вона, ця жінка, намагається докінчити його роботу. — Поглянув на Лізу — в його погляді було щось таке, чого дівчина не знала раніше. — Це зобов’язана зробити тільки ти, — сказав Артур. — Нікому іншому не зробити цього сьогодні. Виконаєш вирок. А вночі втечемо з Вроцлава. Ніхто з нас не може залишатися тут. Я прийду за тобою після дев’ятої… Тепер — слухай уважно: її адреса…

Отже, вона зобов’язана виконати вирок. Ішла, тримаючи руку в кишені пальта, пальці погладжували холодний метал: це заспокоювало. З якої відстані потрібно стріляти? Сакраментальне “За наказом Артура”, а потім одразу ж, від порога, щоб та не мала часу й подумати, — два постріли. Артур сказав: “Найліпше стріляти двічі. Пістолет має приглушувач, можеш бути цілком спокійна”.

Люди змушені вбивати, в цьому полягає війна. Однак вона ще ні разу не вбивала і зовсім не відає, як буде жити потім. Зрештою, чи існує якесь там “потім”? А якщо Гелена безневинна? В неї повинен був стріляти Горст, тепер вона стрілятиме в Гелену. “За наказом Артура…” Що вона знає про цього чоловіка? Адже Артур Перший мав довіряти йому, якщо зробив його своїм заступником. Солдат повинен довіряти командирові. Вона — солдат, і в неї немає іншого виходу. Згадала свою матір. Мати навчала її розмовляти по-польському, читали разом польські книжки. “Навчися їх ненавидіти!” — говорила вона. Ненавидіти — це значить убивати.

Перед Гіндербургбрюке Ліза сіла в трамвай. Гелена вже повинна бути вдома. Ліза довго вела спостереження за “Доротою”, отож бачила, як гардеробниця виходила з кав’ярні. А може, та вже встигла повідомити в гестапо, а може, її квартира вже під охороною? Ліза вистрибнула на третій зупинці, легко розшукала стару кам’яницю й повільно підіймалася східцями на п’ятий поверх. На східцях не зустріла нікого. Коли натискала біля дверей на кнопку дзвінка, до неї знову повернулися недавні сумніви. А якщо ця жінка справді таки безневинна?

Гелена з’явилася в дверях. Очі в неї були опухлі, видно, плакала. Вона здивовано зиркнула на Лізу і відступила на два кроки назад. Зрозуміла все ще до того, як Ліза встигла засунути руку в кишеню й відвести запобіжник.

— За наказом Артура, — проговорила Ліза і відчула, що серце мало не вистрибне з грудей. Підняла пістолет, однак не змогла натиснути на спуск. Опустила зброю.

— Стріляй! — вигукнула Гелена. — Стріляй! — повторила. — Чому ж ти не стріляєш? Я могла б випередити тебе! — Підняла руку, до вуст і показала їй на долоні маленьку ампулку. — Цілий день тримаю це в роті. Але тобі я не полегшу роботи.

Ліза подумала, що ця жінка могла б уже вихопити ч в неї зброю. Міцніше стиснула свого вальтера. Артур Другий казав: “Стріляй одразу ж, не чекаючи стріляй. Убивають ті, хто не думає”. Але ж вона не могла не думати. Якби хоч ця жінка зізналася, якби підтвердила свою зраду! Люди перед смертю кажуть правду, принаймні інколи кажуть правду.

— Чому ти зрадила?

— Значить, ти сумніваєшся? — Гелена не сходила з місця. — Ході послухай. Те, що сказав тобі Артур, брехня. Горст пішов до тебе не з власної волі. Він дістав наказ, як і ти сьогодні.

— Але ж наказ було скасовано.

— І це брехня. Я знаю, що Артур одержав нове повідомлення, ті повідомлення приносить часом такий малий хлопчина з костьолу, і знаю, що Артур пізніше мав зустрітися з Горстом. Але він не скасував наказу. Горст був чесний. І саме тому Артур його знищив.

Ліза мовчала. Якщо це правда, якщо Артур… Значить, все скінчено: завтра чи ще й сьогодні вночі вона сяде на табурет біля дверей в кабінеті Поллера, очікуючи допиту, йдеться, зрештою, не про неї! Йдеться про те, — що все втратило сенс, що всі вони…

— Стріляй! — мовила Гелена. Це прозвучало трохи театрально: адже Ліза вже не вистрелить, пістолет поставила на запобіжник і поклала до кишені.

Саме в цю мить обидві почули гуркіт моторів і скрегіт гальм. Вони знали цей гуркіт, йо ночах не раз будили їх автомашини, що зупинялися під вікнами. Гелена відсунула1 штори. Внизу побачила есесівців і жандармів. Вони вистрибували на тротуар, вишиковувалися вздовж вулиці, кілька з них ввійшли в під’їзд будинку.