Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 27
— Приємно хоч раз зустрітися не по службі, — зауважив гестапівець, звертаючись до Клосса.
— А я думав, що ви тут на службі, штурмбанфюрер, — відповів тихо Клосс.
Лотгар усміхнувся.
— У певному смислі: я буваю всюди, де буває професор фон Геннінг.
Ільза сміялася трохи гучнувато.
— Може, ви, пане професоре, потанцюєте зі мною? В Берліні, в батька, я колись бачила, що ви прекрасно танцювали…
Професор Геннінг бундючно ступав у такт сентиментального танго. Отож Клосс міг запросити до танцю Беніту. Він притулив її до себе, дівчина була холодна, байдужа.
— Мені здається, — сказав Клосс, — що я вас десь бачив. — Тільки ця банальна фраза й прийшла йому в голову.
— Ви завжди починаєте розмову так?
— Ні, — заперечив Клосс. — Приємно танцювати з вами, Беніто.
Підвів її до бару, наповнив чарочки. Дівчина пила дуже обережно, торкалася алкоголю одними лише губами.
— Ви довго будете у Варшаві?
— Не знаю. А чого це вас цікавить?
— Я міг би вам, скажімо, показати місто.
— Ви вважаєте, що тут є щось, варте уваги?
— Можливо, — відповів Клосс. — Я, зрештою, зробив би це не так заради Варшави, як заради вас. — І в цю ж мить відчув, що ця фраза душить його в горлі.
Чоловіки в парадних мундирах все частіше простягали руки до келихів з напоями. Розмови ставали все голоснішими. Клосс ловив уривки тих розмов, увесь час дивлячись на Беніту, яка не була такою вже й невродливою. хоча все-таки досить поганкуватою, так що Клоссове залицяння могло-таки викликати подив.
— Франц тільки-но повернувся з-під Курська, — щебетала якась дівчина. — Здається, скоро почнемо новий наступ.
— Мій брат, — говорила інша, — надіслав мені сукню з Парижа. Якби ти бачила, що то за сукня! Треба тільки трохи підкоротити, але тутешні кравчині…
— Я завтра виїжджаю. — Офіцер вермахту потиснув руку своїй партнерші. — Нам залишився тільки один вечір, Берто.
З-поміж усіх голосів виділявся сміх Ільзи.
— Пийте, панове! — гукала Ільза. — У цьому проклятому місті треба час від часу добре впиватися. — Потім притулила до себе Рупперта і разом з ним пішла далі по колу, в такт того ж таки сентиментального танго. Патефон раптом запнувся й почав без кінця-краю повторювати той самий рефрен.
Фон Геннінг і Лотгар стали біля бару, трохи збоку, начебто хотіли підкреслити цим свою відрубність. Обидва з повними чарками в руці, обидва дещо перебільшено поважні й урочисті.
— Хто той молодий чоловік, що танцює з Бенітою? — спитав фон Геннінг.
— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відповів Лотгар. — Непоганий офіцер. Походить з доброї родини.
Обличчя Геннінга нічого не виражало. Він вихилив чарку й поставив її на стойку.
— Я не дуже добре почуваю себе в цьому місті, — зауважив. — Мене, зрештою, застерігали, що треба бути дуже пильним.
— Можете бути цілком спокійним, пане професоре, — відказав Лотгар. — Я маю знаменитих людей, які добре розуміють, що й тут також проходить фронт.
Клосс усе ще танцював з Бенітою і думав про Ганну. Може, вона й досі чекає його в тій кімнаті на Празі? Але він вийде звідси останнім, вийде разом з Бенітою., принаймні постарається вийти з нею, бо, коли б Рупперт підвів, ця дівчина залишилася б тоді єдиним можливим шансом.
— Про що ви думаєте, обер-лейтенанте? — спитала Беніта.
— Про вас, — відповів Клосс не вагаючись і притулив її трохи міцніше до себе. На цей раз вона не опиралася, однак очі її все ще позиркували па нього насторожено з-за окулярів. Клосс відчував на собі ще й інший погляд, погляд Рупперта. Капітан стояв біля бару й хиляв чарку за чаркою. До нього підійшла Ільза.
— Не пий вже, Віллі, — прошепотіла вона, — вистачить. — Вона хотіла відібрати в нього чарку, але він не дозволив.
Ільза підійшла до фортепіано й ударила пальцями по клавішах; співала вона міцним, низьким голосом.
Зустріч призначено в кав’ярні Пом’яновського. Клосс, стоячи на протилежному боці Маршалковської, побачив Рупперта, який саме входив до кав’ярні, а за кілька хвилин — і Ганну, котра вистрибнула з трамвая. Він вже з півгодини спостерігав за всім, що робилося поблизу, проте не помітив нічого підозрілого. Дійшов висновку, що за Руппертом ніхто не стежив, а кав’ярня не була під наглядом. Вирішив, одначе, почекати, хоча й розумів, що коли проґавив агентів гестапо, то нічого вже не вдіє. Цікаво, чи Рупперт приніс матеріал?
Рупперт тим часом розгорнув перед собою “Берлінер Цайтунг” і поклав на ній пачку сигарет “Приват”. У пачці лежав мікрофільм, який йому вдалося зробити. Він хвилювався. Відчував, що зайшов у безвихідь, був досить досвідчений, аби розуміти, що кожна розвідка не випускає своїх жертв із пастки. Власне, повинен стрельнути собі в лоб, але не мав ніякої охоти накладати на себе руки. Боявся смерті, знав, що боїться, і йому неприємно було перед самим собою. Дратував Рупперта й цей ідіотський церемоніал: розгорнена газета, пачка сигарет і, нарешті, пароль: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”. І відповідь: “Я живу недалеко, тому й ходжу туди”.
Чи сюди прийде той добродій, що шантажував його в тому таємному кублі азартних ігор? Якщо так, то навіщо ж цей пароль?
Підвів голову й побачив у дверях вродливу, гарно одягнену дівчину. Відвідувачка уважно розглянулася по кав’ярні й пішла в напрямку його столика.
“Польки все-таки бувають чудовими”, — ще встиг подумати Рупперт, поки вона підійшла до нього і з чарівною усмішкою промовила цю ж таки фразу: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”.
Рупперт схопився з крісла і промимрив відповідь. Дівчина подала йому руку і, так само чарівно усміхаючись, сіла поряд з ним.
— Замовте, будь ласка, каву, — сказала. — Тримайтеся так, як на прогулянці з пристойною дівчиною.
Хоча б цим принаймні вже не допікали його.
— Я не люблю, коли до цих справ приплітають жінок, — зауважив Рупперт.
— Ви зовсім не змінилися, — сказала вельми голосно дівчина, коли біля столика зупинилася офіціантка. — А що чувати в тітки Ельжбети?
— У мене немає ніякої Ельжбети, — пробуркотів співрозмовник.
— У мене — теж, — відповіла красуня і зручним рухом взяла зі столу пачку сигарет. В ту ж мить пачка зникла в її сумочці. — Все в порядку? — запитала.
— Так, — відповів він. — Прошу переказати вашому начальству, — додав, — що післязавтрашня зустріч буде останньою нашою зустріччю. Я нічого більше не зроблю для вас.
— Прекрасно, — сказала вона. — Отже, післязавтра, о цій же порі?
Дівчина вийшла з кав’ярні першою. Рупперт почекав ще якусь хвилю, хоча й дуже поспішав. Уже на кілька хвилин запізнювався, а професор фон Геннінг над усе цінував пунктуальність. Вийшов з кав’ярні і майже бігцем подався до німецького кварталу. На щастя, не помітив Клосса, який все ще стояв у під’їзді. Коли минав вартового, що пильнував віллу Геннінга, з чола стирав піт. Був утомлений, ледве тримав себе в руках, думав тільки про те, щоб нічого не запримітила Беніта, бо він, либонь, більше боявся Беніти, ніж її батька.
— Професор чекає вас уже десять хвилин, — сухо кинула Беніта, простягаючи йому руку.
Чудову віллу в Алеї Троянд нещодавно було переобладнано на робітню професора. У просторій кімнаті, де стояли ще меблі в стилі fin-de-siecle’ю, [19] було влаштовано щось на зразок секретаріату Беніти, а в наступній, значно меншій, — кабінет професора. Великий письмовий стіл, далі ще один — креслярський, а в кутку чималого розміру сталевий сейф.
— Прошу надалі запам’ятати: я люблю пунктуальність, — мовив фон Геннінг не встаючи.
— Так точно, — відповів Рупперт.
— Ви вчора випивали, — вів далі професор тим же тоном. — Прошу вас забути про алкоголь аж до того часу, поки закінчимо роботу.
Потім обидва підійшли до креслярського столу.
— Простудіюйте, будь ласка, ці плани, — порадив Руппертові фон Геннінг. — Як досвідчений сапер, ви легко зорієнтуєтесь, який дослідний полігон потрібний мені і…
19
Буквально кінець сторіччя(фр.). Термін вживається для визначення кінця XIX ст. як періоду декадентства (занепаду) буржуазної культури.