Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 8

— Ви, полковнику, увесь час говорите про базіку, так нібито припускаєте, що це тільки глупота чи необережність.

— Я вже казав вам, — розсердився полковник, — що не можу запідозрити жодного з моїх офіцерів.

— Ви — щасливіші за мене: я мушу підозрівати всіх.

— Значить, і мене?

— Штурмбанфюрер Мюллер дозволив мені вас, полковнику, виключити з кола підозрюваних.

— Що? — тихо сказав полковник. Він повільно підвівся з крісла, тремтячою рукою зняв окуляри. — Ви посміли довідуватись, що він думає про мене? Ви забуваєтеся, штурмфюрере. Я — командир цієї дивізії, принаймні зараз.

— Пробачте, пане полковнику, — мовив Штедтке, однак ніякого каяття в його голосі не було чути. — Ви самі згадали про себе, інакше я б не насмілився…

— Досить!.. — перебив його полковник. — Я хочу мати конкретний результат, а не якісь неясні припущення.

— Є два способи, — сказав Штедтке. — Під час обшуку в квартирах на Зажечі мої люди знайшли в якогось старого кравця розряджений акумулятор. Хлопець, який на це нарвався, не з телепнів; нібито тільки для формальності витрусивши трохи пір’я з перини, зробив так, що кравець не здогадався про його знахідку, та й залишив того діда з бабою в спокої. За будинком тепер встановлено нагляд — або кравець віднесе той акумулятор його власникам, або ж хтось прийде за ним. Акумулятор був недавно в ужитку. Це один слід, який може привести до агентури. Цілком ймовірно, що саме ця їх радіостанція, яку оце розшукуємо, і передала інформацію, що звела наш наступ нанівець. Ми витиснемо з них, звідки вони одержали ту інформацію. Однак я хотів би просити у вас, полковнику, допомоги, бо ця справа може тривати вельми довго. Я, власне, хотів би, щоб в найближчі дні. а якщо це можливо, то навіть і сьогодні, ви скликали нараду в тому ж складі, що й тоді.

— Того складу вже не буде — сказав полковник і подумав про свого товстого начальника штабу. Його наступника ще не призначили. Полковник не любив бачити навколо себе нові обличчя.

— Начальника штабу я також виключив. Все ж, якщо серед тих, що залишилися, є зрадник і якщо на нараді фігуруватимуть якісь дані про новий наступ, радіостанція почне грати. Буду радий, якщо ви, полковнику, маєте рацію. Якщо серед наших співпрацівників не буде зрадника.

— Я впевнений в цьому, — мовив полковник. — Гаразд, я зберу таку нараду. Як вам працюється з Клоссом?

— Якщо бути щирим, я не надто високої думки про офіцерів абверу. Але Клосс — здібний і старанний хлопець.

— Ви помиляєтеся, — сказав полковник. — Я вірю в абвер. І віритиму доти, поки ви не доведете, що ваші люди можуть іще щось робити, крім підпалу синагог, грабування крамниць, обшукування будинків. — 3 неприхованою приємністю дивився на скривлений іронічною усмішкою рот Штедтке. Хотів йому допекти. Цей негідник насмілився збирати інформацію про нього, полковника вермахту, сина майора і внука генерала!

— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.

Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.

— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:

— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.

Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й до напівзруйнованого будинку, в якому заховалися Ірена з Яцеком, одним словом — інакше уявляв собі цей вечір, і дивний настрій Марти трохи збентежив його. Насторожило неочікуване повідомлення, що Марта вела розмову про нього з Штедтке. Що це могло означати?

— Ти випитуєш у Штедтке про розпорядок моїх занять, — кинув весело. — А чи не простіше запитати про це в мене самого?

— Він був сьогодні у нас в госпіталі, ми розмовляли.

— Допитував тебе?

— Можна це й так назвати. Я вважаю, моїм обов’язком є будь-яка допомога офіцерові служби безпеки. Він випитував, чи я не помітила чогось підозрілого у поводженні…

— У моєму поводженні? — Клосс надав своєму голосові вельми жартівливого тону.

— Не тільки. Запитував взагалі, про всіх. Чого б він мав питатися саме про тебе?

Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.

— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.

— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.

— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.

— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?

— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.

— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?

— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.

— Хто то був?

— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.

— Ти розмовляв з нею? Гарна?

— Ти в десять разів красивіша за неї! — Клосс пригорнув Марту до себе. — Слухай, дурненька, — він надав своєму голосові поблажливих інтонацій, — для мене не існує жодної жінки, крім Марти Бехер. — йому не було потреби вдавати щирість: це була правда. Не помітив навіть, що Ірена була гарною; усвідомив собі це аж тепер.

— О Ганс, — мовила вона. Жадала такого пояснення, хотіла почути, що є єдиною жінкою для Клосса. — Штедтке тебе не любить, — сказала йому через годину, коли, притулившись одне до одного, лежали на канапці, над якою висів килимок з френзлями, а над ним — портрет фюрера, що підглядав за ними. — І знаєш, чого він не любить тебе? Бо злиться, що я вибрала тебе, а не його.

— Цілком можливо, — сказав Клосс. Його зовсім не порадувало те, що штурмфюрер Штедтке не виявляє до нього симпатії. Охоче віддав би йому Марту, якби зміг його якось зичливіше настроїти до себе.

Повертаючись од Марти, Клосс іще раз обмірковував той допит, те випитування про нього Штедтке. Це разом з вістю, що Штедтке недолюблює його, не віщувало нічого радісного.

Раптом Клосс здригнувся. Побачив щось таке, що аж жах узяв. Вулицею, попід стінами будинків, ішла, озираючись на всі боки, жінка в клітчастій хустці. Клосс бачив її кілька разів: то була дружина Воробіна. Але не це його вразило. Він побачив те, чого вона не помічала. За нею слідкували. Суб’єкта в насунутому на очі кашкеті Клосс знав з кількох зустрічей як одного з найспритніших людей Штедтке. Ірка, це було відомо Клоссу, є онукою Воробіноі. Що жінка несе у тій торбі? Харчі для Ірки чи — зненацька здогадався, помітивши в торбі обриси стінок паралелепіпеда, — невже залишений акумулятор?

Здригнувся іде раз, почувши, як позад нього запищали гальма. Обернувся.

— Марта? — не приховував свого подиву. — Ти ж не збиралася виходити з дому.

— Привезли поранених з якоїсь стрілянини. Сідай — підкинемо тебе додому.