»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола. Страница 11

— Де той чоловік, який… — знову безнадійно запитує офіціантка. Але в цей час хтось протискується до стойки.

— Чого ви репетуєте? — грубо говорить чоловік, який, видно, звик наказувати. — Я залишив гроші під тарілкою…

П’яний блондин бачить, як незнайомець піднімає тарілку, і вражена від несподіванки офіціантка, щось радісно белькочучи, виймає з-під неї банкнот.

— Але ж тут п’ятсот злотих! — каже вона і засоромлено протирає рукою очі.

— Ну і що з того? — зневажливо відповідає клієнт, знизує плечима і виходить з приміщення. Офіціантка проводжає його здивованим поглядом. Усі присутні приголомшені. Блондин залишає на столі свій капелюх (місце зайняте!) і поволі прямує до виходу. У мокрому асфальті вулиці відбиваються розпливчасті тремтливі смуги неонових вогнів кафетерію “Новий світ”. До бару під’їжджає кремовий автомобіль, зупиняється перед чоловіком у шовковому плащі. Незнайомий якусь хвилинку стоїть на краю тротуару, немовби думає, переходити йому на другий бік вулиці чи ні. Від фар нової машини на асфальт падають червоні плями, і здається, що то з крил машини капає кров.

Дверцята автомобіля розчиняються, і чоловік у шовковому плащі вже хоче сідати, але в цю мить перед ним виростає низька постать у спортивних тапочках і в піджаку, піднятий комір якого затуляє обличчя. Короткої розмови між цими людьми блондин не чує. Проте з їхніх жестів він робить висновок, що чоловік у тапочках щось просить, а другий, у шовковому плащі, незадоволений цим проханням. І тут відбувається таке, чого ніяк не можна було передбачити: обірванець у тапочках сідає разом з власником золотого годинника в автомобіль, і машина тихо рушає у напрямі Краківського передмістя.

Блондин повертається в бар і, сівши за свій столик, обгорілим сірником записує номер машини на паперовій салфетці, яку потім непомітно ховає в кишеню. Треба перевірити, хто це має змогу давати по кілька сот злотих чайових, і поцікавитися золотоносною професією цього пана. Деякий час блондин думає про низенького чоловіка в спортивних тапочках. Над цим варто замислитись. Але ні, не можна займатись одразу всім; кінець кінцем його завдання полягає в тому, щоб стежити за людьми, які в різних установах громадського харчування незрозуміло щедро викидають гроші на вітер.

— Налийте, будь ласка, ще одну чарочку!

Перед високим будинком на Пулавській вулиці майже одночасно зупинилися два автомобілі. У другій машині приїхав капітан Завірюха. А в першій? Капітан на мить замислився: минула вже одинадцята година, — хто б це міг приїхати таксі до його будинку в такий пізній час?

— На добраніч, пане начальник, — попрощався Юрек.

— Бувай! До ранку! — машинально відповів Завірюха.

З передньої машини вийшли чоловік та жінка, і капітан упізнав свою дружину і професора Верхара.

— А ось і наш блудний син, — весело привітав його професор, який у товаристві молодої жінки випрямився і наче помолодшав.

— Пробач, Марійко, але в мене була спішна робота, я не міг відкласти її до завтра, — шепнув Завірюха, цілуючи дружину.

— А хіба я тобі дорікаю, Ромеку? — тихо запитала жінка. Та капітан відчув докори сумління.

— До побачення, я вже рушатиму, — заквапився Верхар. — Бойове завдання виконано, з дружиною в кіно ходив, благополучно доставив її додому, тепер я поїду цим самим таксі…

— А може, заглянеш до нас на хвилинку? — ввічливо запропонував капітан.

— Оце зараз? Бійся бога, капітане, ти зовсім забув, котра година! Минула вже одинадцята.

Але Марія підтримала чоловіка:

— Справді, пане професор, без церемоній, дуже просимо. Приготую каву, поговоримо з годинку. А тоді Ромек проведе вас до стоянки таксі.

Професор ще кілька хвилин відмовлявся, потім заплатив водієві і пішов з подружжям. Марія Завірюха була рада, що професора вдалося умовити — принаймні Ромек не вткнеться зразу в книжку, щоб після обов’язкового читання заснути кам’яним сном. Що ж, іноді доводиться вдаватись і до таких вивертів, якщо в тебе чоловік “міліціонер”.

— Цікавий був фільм? — запитав капітан.

— Звичайно. У ньому дещо навіть тебе стосується, — сказала дружина, готуючи каву.

— Якийсь детектив? — скривився Завірюха.

— Так, історія розслідування складного злочину, — пояснив Верхар, погладжуючи свою сиву борідку. — Треба сказати, що фільм впливає на нерви. Французи це вміють. Але чому ти кривишся? Тебе в першу чергу повинні цікавити такі фільми.

— Роман не терпить сенсаційних книжок і фільмів, — кинула з свого місця Марія. — Каже, що йому і в житті вистачає криміналістики.

— Цікаво, — промовив професор. — А от я, хоч і сиджу по вуха в психології, а дуже люблю психологічні фільми і твори. Справа в тому, що інтуїція і талант автора часто показують певні психологічні правила гнучкіше і виразніше, ніж наймудріша наукова стаття. Невже з сенсаційними творами справа стоїть інакше? Капітан заперечливо похитав головою:

— Марія спрощує причини, через які я не люблю таких творів. Справа не стільки в пересиченості кримінальною проблематикою, як у тому розчаруванні, яке мене охоплює після читання чи перегляду такого твору.

— Навіть тоді, коли це чудовий витвір мистецтва?

— Що ж з того, якщо він здебільшого неправильно відображає нашу роботу.

Верхар глянув на капітана.

— До речі, як там твоя “Веста”?

Завірюха відповів не одразу, бо дружина саме принесла каву. Коли перед кожним стояла склянка і блюдце для тістечок, розмова відновилася.

— Ти питав про “Весту”? Що ж… Я просидів чотирнадцять годин у квартирі того мнимого самогубця. Прочитав сотні листів, перегорнув усі книжки, блокноти, календарі, зошити. Коли б це був фільм, то я, напевно, уже зробив би якесь незвичайне відкриття, яке б “пролило світло”, “навело б на правильний слід”.

В останніх словах відчувалася прикрита іронією втома і гіркота.

— І що, ти просидів даремно? — зітхнула Марія, пригадавши розчарування, яке охопило її, коли професор по телефону повідомив, що чоловік не піде в кіно.

— Даремно? Ні, цього не можна сказати. Я знайшов кілька нових стежок, кілька нових фактів.

— Наприклад, ота сцена з “Макбета”, — підказав Верхар.

— Так, ця сцена дуже важлива. Навіть якби я тільки пересвідчився, що суперечка між Ремами всього-на-всього записана на плівці сцена з театральної вистави, то й тоді не пошкодував би цілого дня. На жаль, ще нічого певного невідомо про Теофіла, і тому багато що висить на волоску. Ну, може, вже не на волоску, а на нитці, — поправив усміхаючись Завірюха.

— Можливо, того “Теося” взагалі не було? — висловив припущення професор. Капітан підвів брови:

— І таке може бути. Але це не міняє справи. Був він чи не було його — в обох випадках це треба довести. А я поки що не знаю, як розв’язати цю проблему. У героя вашого фільму, напевно, не було таких сумнівів? — невесело засміявся Завірюха.

— Захоплююча робота, — неспокійно ворухнувся Верхар і, взявши чашку, повільно почав пити каву. Не робота, а розв’язування ребусів.

— Не ребусів, — спокійно спростував Завірюха, — а рівнянь з десятками невідомих. От хоча б сьогодні. Внаслідок мого тривалого перебування у квартирі Ре-мів, яке мало не зіпсувало вечора дружині, в цьому рівнянні з’явилися нові невідомі: як міг Рем, заробляючи три тисячі в місяць, мати на ощадній книжці триста сорок дві тисячі злотих? Куди дівся службовий пістолет Рема? Чому Рем зберігав дома службові штампи своєї установи, і чи вони справжні чи, може, підроблені? Це тільки деякі питання, які виникли сьогодні, а скільки їх буде завтра?

— Що ж, правильна постановка питання — то вже великий крок на шляху до істини. Були навіть такі філософи, які вважали, що єдине завдання філософії — це постановка питань, а не шукання відповіді на них.

Завірюха махнув рукою:

— На жаль, я не філософ, а тільки міліціонер і не можу зробити так, як радили ті вчені мужі. На всі питання я повинен дістати точну відповідь, якщо мені судилося розкрити таємницю смерті Ремів і схопити вбивцю.