»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола. Страница 17

5

Біля будинку управління міліції з’являється невеличка постать у зеленому піджаку, з обірваним ґудзиком і в брудних спортивних тапочках. Чорна Ручка деякий час стоїть нерухомо, ніби вражений сліпучим липневим сонцем, яке заливає широку площу імені Дзержинського. З-під опущених вій він уважно оглядає людей, які товпляться біля кінотеатру, юрбу на трамвайній зупинці. Непомітно окидає поглядом вулицю, потім підсмикує штани і повільно, не поспішаючи прямує до трамвайної зупинки. Звідки йому знати, що юнак у сірому костюмі, який уважно вивчає схему трамвайних маршрутів, стежить за ним у склі вивіски, мов у дзеркалі. Чорна Ручка не помічає і добродія в береті, що прогулюється на другому боці вулиці, тримаючи в руках свіжий номер “Жиця Варшави”. Тим більше не викликає у нього ніяких підозрінь спортсмен у коротких штанях, що стоїть позаду на цій же зупинці, за якихось десять—п’ятнадцять метрів, і розмовляє з кокетливою брюнеткою. Зрештою то тільки окремі люди з кількох десятків, і вони нічим не відрізняються від інших.

Хай собі Чорна Ручка їде трамваєм № 30, ви можете не сумніватися, що цим самим трамваєм, хоч і в іншому вагоні, поїхали пан у сірому костюмі і молода пара спортсменів. А що сталося з добродієм у береті? Побачивши, що тридцятка від’їжджає, він зовсім перестає цікавитися новинами, зупиняє першу-ліпшу машину, сідає і їде на досить значній відстані за трамваєм.

Але погляньмо, що робить у цей час симпатичний сержант-магістр Недєльський.

Ось і він. Замість мундира, на ньому синій засмальцьований фартух, руки вимазані маслом. Разом з ним — так само одягнений чоловік з чемоданчиком. Обидва входять у великий будинок на Кручій вулиці. Одержують пропуск, із штампом “Бюро імпорту точних приладів”, піднімаються ліфтом на третій поверх і розшукують кімнату з вивіскою “Машбюро”.

— Що, знов технічний контроль? — дивується старша друкарка.

— Минулого року ви нарікали, що ми дуже рідко приходимо. От ми й вирішили виправити помилку, — посміхається майстер. — Але сьогодні все зробимо швидко, бо я з помічником. — І він киває головою на Недєльського, який чемно кланяється. — Треба перевірити і почистити тринадцять машинок, — звертається майстер до Недєльського.

— Ви хочете перевірити всі машинки? — перепитує старша друкарка. — Ну, це справді незвичайний прогрес у нашому кооперативі… А чому я ніколи раніше вас не бачила?..

— Ми недавно працюємо в цьому кооперативі, — усміхається майстер, і одразу ж береться до роботи.

Друкарка відходить. Помічник подає йому щіточки, а сам, коли ніхто не дивиться, клацає на машинці,— відбиває по кілька разів кожну букву, інвентарний номер машинки і місце, де вона стоїть, потім непомітно ховає аркушик у кишеню. Це ні в кого не викликає підозри — адже після чистки машинку треба перевірити. Незабаром майстри закінчують свою справу, знімають халати, вкладають їх у чемоданчик старшого майстра, друкарка хвалить їх за швидку і сумлінну роботу, і вони йдуть.

— Я в управління, — каже старший “майстер” — автомобільний механік з майстерень управління.

— А я до експертизи, — відповідає Недєльський.

У трамваї він весь час думає, чи не помилився капітан, припускаючи, що анонімка була з Бюро імпорту точних приладів. Листа вкинуто поблизу Бюро, де працював Рем. Недєльський закінчив юридичний факультет; вивчав логіку, розуміє, що це ще нічого не означає. Та коли тут щось і є хоч трошечки зв’язане з їхньою справою — це треба перевірити.

На Новому Світі Чорна Ручка, не чекаючи, поки трамвай зупиниться, вискочив з вагона. Слідом за ним плигнув чоловік у сірому костюмі. Молоді спортсмени спокійно вийшли на зупинці. А секунд через п’ятнадцять, щиро подякувавши шоферові, за ними поспішив добродій у береті. І знову за Чорною Ручкою, який нічого не підозрівав, ішли, час від часу міняючись місцями, три працівники міліції.

Чорна Ручка іноді озирався, зупинявся біля вітрин і оглядав прохожих у дзеркальних вікнах, проте у натовпі, який заповнював тротуар, не помічав нічого підозрілого.

Раптом він зайшов у під’їзд і почав зав’язувати шнурок тапочка, з-під руки уважно спостерігаючи, що діється на тротуарі. Ніхто не затримався поблизу, ніхто не оглядався. Отже, все в порядку. Чорна Ручка провозився з шнурками ще кілька секунд, потім вийшов і впевнено рушив у магазин, на вітрині якого стояв хронометр з червоного дерева з написом “Точний час” і поблискувало багато годинників різноманітних марок. Добродій у береті, що йшов з протилежного боку вулиці, затримався на автобусній зупинці. Чоловік у сірому костюмі почав переглядати книжки, виставлені у вітрині міжнародного книжкового магазину. Молода пара спортсменів засперечалася, потім дівчина взяла свого товариша за руку і потягнула до ювелірного магазину, де зник Чорна Ручка.

Задзеленчав дзвінок біля вхідних дверей, юнак і дівчина опинилися всередині невеличкого магазину, перегородженого заскленим прилавком, на якому лежали годинники і різні вироби із срібла. Але до відвідувачів ніхто не вийшов. Дівчина почала розглядати кліпси різноманітної форми, показуючи пальцем через скло на ті, які їй сподобались. Юнак підтакував, а сам напружував слух, намагаючись вловити, що діється за оксамитною завісою, яка відділяла магазин від робочої кімнати. А продавця все не було. Тоді здивовані покупці почали кашляти і стукати в скло вітрини. Завіса відхилилася, звідти висунулась голова літнього чоловіка, кинула: “Одну хвилиночку” — і знову зникла. Юнак тільки й встиг помітити, що це було обличчя з сивіючими скронями, старанно виголене і випещене. Одну мить йому здалося, що десь там, за оксамитною завісою, скрипнули двері, але одразу ж після цього господар магазину з’явився за прилавком і, ввічливо посміхнувшись, сказав, що він до їхніх послуг.

— Моя наречена хотіла б вибрати кліпси, — почав юнак, відзначивши, що він не помилився, вважаючи літнього чоловіка за людину, яка дуже дбає про свою зовнішність. Бездоганно пошиті штани вдало маскували трохи заокруглене черевце, голуба сорочка з короткими рукавами добре гармоніювала з сивиною висків і загорілим обличчям. Руки були випещені, нігті старанно підчищені і відполіровані замшею. Од нього чути було легкий запах лаванди і дорогих ароматних сигарет.

Дівчина примхливо перебирала кліпси — одні здавалися їй надто скромними, інші надто вишуканими. Чемний господар терпляче виконував її примхи. Нарешті дівчина зважилася купити чорно-золоті майолікові кліпси, що мали форму кульок. Юнак узяв кліпси, непомітно глянув на ціну і скривився, викликавши цим легку поблажливу усмішку на устах вишуканого пана.

— Нічого не зробиш, — зітхнув юнак, — запакуйте, будь ласка.

— Слухаю, — простягнув руку чоловік із-за прилавка. Але в цю мить юнак, якого ненароком штовхнула наречена, випустив кліпси на підлогу, і вони покотилися до завіси.

— Який ти незграбний! — скрикнула дівчина, хоч усе трапилося саме через неї.

— Не турбуйтеся, це дрібниця, — поспішно сказав господар юнакові, який, почервонівши від сорому, кинувся за кліпсами. Та юнак будь-що вирішив виправити свою помилку і в погоні за кліпсами зайшов аж до оксамитової завіси.

— О, одна вже є! — вигукнув він, швидко заглядаючи за завісу і піднімаючи з підлоги маленьку кульку. — А ось і друга! — сказав юнак, незважаючи на власника, який намагався не пустити його далі у відгороджену частину кімнати. Але юнак уже випростався, тримаючи в руці кліпси, і винувато подав їх хазяїнові магазину, який почав запаковувати покупку у красиву коробочку, вистелену оксамитом. На кришці виблискував золотом напис: “Мирослав Згожельський з С-ми. Годинниково-ювелірна майстерня. Заснована в 1900 році”.

Пан Згожельський ввічливо, але з гідністю вклонився на прощання, і юнак та дівчина вийшли з магазину. На вулиці вони одразу рушили до чоловіка в сірому костюмі, який усе ще переглядав закордонні книжки. Молода пара зупинилася біля нього, і юнак у спортивному костюмі, показуючи нареченій якусь книжку, тихо буркнув: