»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола. Страница 36

— Хто вам сказав про це?

— Я одержала листа з анатомки на вулиці Очки. Писали, щоб забрала тіло.

На вулиці Очки інститут судової медицини, але капітан пам’ятав, з якими труднощами зіткнувся Барський, розшукуючи адресу Чорної Ручки, тому вирішив перевірити відповідь.

— А це повідомлення у вас?

— Ні. Я віддала його, коли забирала тіло чоловіка.

Завірюха подумав, що він зможе довідатись, чи справді такий лист був, а поки що треба перевірити її щирість.

— А як ви гадаєте, звідки лікарі узнали вашу адресу?

Жінка знизала плечима:

— У нас немає постійної адреси, але в паспорті чоловіка записані діти, які живуть з моєю матір’ю у Волі. Повідомлення вислали на адресу матері, а вона передала мені.

Так, це скидалося на правду. Завірюха деякий час дивився у її втомлені, підведені синьою фарбою очі, які зиркали на нього.

— Ви знаєте, якою смертю загинув ваш чоловік?

— Знаю, його застрілили.

Навіть у цю мить її голос не затремтів. Жінка була немов і справді кам’яна.

— Це ж незвичайна смерть, — зауважив Завірюха.

— Нічого не зробиш, — знову знизала плечима. — Така його професія…

Вона сказала це дуже спокійно, і капітан зрозумів: молодиця вважає, що рискувати життям — звичайний обов’язок при бандитському ремеслі.

— А ви б хотіли, щоб убивці вашого чоловіка були покарані? — поцікавився капітан.

Жінка здвигнула плечем уже трохи стурбовано — це було перше почуття, яке відбилося на її обличчі з початку розмови.

— Може, Чорна Ручка був поганий чоловік?

— Не поганий. Не гірший за інших, — поправила за хвилину. — Чоловік як чоловік.

— А гроші давав на життя?

— Коли не сидів у тюрмі, то давав. І на дітей давав. Нарікати на нього не можу.

— Але останнім часом у нього не було грошей? — поволі запитав капітан, наближаючись до теми, яка його цікавила.

— Останніми днями — це правда. Скаржився, що після того, як на минулому тижні його затримали, він не може “розвернутись” — боїться, що в нього сидять на хвості.

— Хто?

— Ну, хто ж, міліція.

Капітан погасив у попільничці цигарку і, не дивлячись на жінку, спитав знову:

— І через те ви тоді разом пішли в готель “Ексцельсіор” одержувати гроші?

— Авжеж.

— І багато одержали?

— Стільки, що й нічого. Близько п’яти сотень. Чоловік дав мені двісті злотих, а решту залишив собі.

Завірюха швидко пригадав уже відомі факти. Сходилося: у відомості на зарплату була вказана сума 502 злоті, а в Чорної Ручки після його смерті знайшли близько трьохсот злотих.

— Видно, справді погані справи були у Чорної Ручки з грішми, коли вже довелося турбуватися про копійки.

Жінка тільки рукою махнула.

— Знаєте, пане комісар, як то кажуть, є гроші — пий, гуляй, а немає — зуби на полицю. Так і він. Здобуде щось — і море йому по коліна. А як притисне біда, то, бувало, й тиждень сиділи, перебиваючись з хліба на воду, аж доки знов у нього не виходило якесь діло. Зрештою, коли у чоловіка були гроші, то він цілими тижнями не приходив до мене. Тоді в нього було приятельок і приятелів — більше нікуди.

Мабуть, капітан попав на чутливу струну, бо жінка одразу сказала більше, ніж протягом усієї попередньої розмови. Завірюха вирішив грати на цій струні й далі.

— І давно вже в нього не було грошей?

— А, мабуть, зо два тижні. До того він, певно, урвав десь багато грошей, бо з тиждень і на очі не з’являвся. Отоді, як його взяли на Празі, я з ним побачилась.

— Ну, тоді в нього було ще кілька годинників для продажу, — пригадав капітан.

— Авжеж, він цим і причарував мене. Але що ж з того? Годинники пропали разом з ним.

І на цей раз усе збігалося. Місяць тому вбили Ремів, і тоді Чорна Ручка мав за що гуляти — він, напевно, одержав щедру винагороду від своїх хазяїв. Прогуляв гроші і повернувся з годинниками до дружини. А коли вийшов з-під арешту, тинявся без грошей, підозріваючи, Що за ним стежать, і боявся щось розпочинати.

“Ця жінка каже правду”, — подумав капітан і запитав про основне:

— Коли ви бачили чоловіка востаннє?

— У той день, коли ми ходили в готель по гроші.

— О котрій годині?

— Близько одинадцятої.

— Ви не помиляєтесь? Адже в готелі ви були о десятій.

Жінка на мить задумалась.

— Ні, таки об одинадцятій. Я пам’ятаю, що хотіла купити резинку, магазин відкривали при мені, а ці магазини починають торгувати об одинадцятій. До того я купила дещо з їжі на Новім Світі, — туди ми приїхали автобусом з Праги.

— А чоловік був з вами, коли ви купували продукти?

— Так, ми ходили разом.

— Він щось казав вам про себе, про плани на майбутнє?

— Я нарікала, що нема грошей. А він заспокоював мене, казав, що незабаром у нього будуть гроші, і навіть обіцяв купити мені осіннє пальто, бо це, що на мені, вже дуже поношене.

— То мало бути якесь нове “діло”? — спитав Завірюха.

Жінка, яка досі охоче відповідала на всі запитання, раптом замовкла. Капітан нахилився до неї і підбадьорливо сказав:

— Чого ви боїтесь? Чоловіка уже немає в живих, і це йому не зашкодить. Ну, то як планував він якесь “діло”?

Вдова Чорної Ручки мить думала.

— Це, певно, незвичайне діло. Він казав, що то будуть величезні гроші, і добути їх можна без мокрої роботи. Тільки після тої роботи йому треба було б на деякий час сховатися.

— На тиждень, два? — підказав Завірюха.

— Та ні, — махнула рукою жінка. — На тиждень—два він ховався після кожного діла. А тут, мабуть, на кілька місяців. Обіцяв для мене і дітлахів залишити стільки грошей, що нам вистачить на рік. Ну і залишив, — сказала з сарказмом, — вош на шворці!

Мозок Завірюхи працював у двох напрямках. Одна частина свідомості реєструвала відповіді жінки і формулювала нові запитання, а друга швидко порівнювала нові факти з уже відомими, будувала гіпотези, від яких залежав дальший хід допиту. Це були найважчі, найвиснажливіші хвилини допиту свідка.

— А чи не казав вам чоловік такого, що точніше характеризувало б суть цієї справи? — голосно питав капітан, а про себе тим часом відзначав, що свідчення вдови сходяться з його припущеннями: Чорна Ручка мав намір зрадити компаньйонів, хотів обманути їх і тому передбачав, що йому доведеться так довго ховатися,

— Ні, нічого такого не казав, — подумавши, відповіла жінка.

Поки вона це говорила, в голові капітана, певно, виникли якісь асоціації, а з ними і нові припущення щодо можливих ситуацій. Запитання, яке він поставив після цього, на перший погляд, не мало ніякого зв’язку з попередніми.

— Ви завжди робите покупки на Новому Світі?

— Ні,— жінка здивовано глянула на капітана.

— А хто запропонував поїхати з Праги до Нового Світу?

— Він не пропонував, просто сказав: “Тепер їдьмо на Новий Світ”. І ми поїхали.

— Він поспішав? Часто поглядав на годинник?

Жінка просто не встигала відповідати на запитання, які лунали одне за одним, мов постріли з пістолета.

— Це правда, він дуже поспішав. Хотів навіть узяти таксі, але, на наше щастя, підійшов автобус-експрес. А на годинник не дивився, бо його не було.

— А був у нього тоді який-небудь портфель?

— Так. Старий полотняний портфель сина, який уже вчиться в третьому класі. Шкіряний портфель у чоловіка забрали в міліції разом з годинниками.

— А що було в тому портфелі?

— Не знаю, я в портфель не заглядала. Уже скоріше б заглянула в гаманець.

Завірюха, зморщивши лоб, барабанив пальцями по столу (портфеля Чорної Ручки не знайшли), потім, нарешті, подивився на жінку:

— Ну й що було далі?

— Нічого. Я вже купила всі потрібні продукти, але чоловік сказав, що тут нам треба хвилинку почекати.

— Де це було? — перебив Завірюха.

— Недалеко від Хмельної. Біля магазину ґудзиків. Я пішла туди, щоб купити резинку — його якраз відчиняли.

— А чоловік, звичайно, не пішов з вами до магазину.

— Ні, — відповіла жінка, дивуючись, що капітан знає про це.