»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола. Страница 41

Коли слідчий доводив йому вину, Палля сприймав “невдачу” спокійно і одразу ж признавався. Що ж, мовляв, програв — противник виявився дужчим. Старий рецидивіст розумів, що в такій справі не треба ускладнювати слідство, знав, що коли він признається і розкається, то це може тільки допомогти йому.

На побачення з цією людиною і йшов за дорученням капітана Завірюхи сержант Недєльський. Дорога була недалека — міліція знала, що останнім часом Палля цілими днями сидів у кублі на вулиці Хмельній. Пройшовши через браму і спустившись сходинками, Недєльський опинився в підвальному коридорі. Тут було досить чисто, але пусто. Сержант зупинився, прислухаючись до звуків, які долинали з-за єдиних тут дверей, звідки чулися голоси і брязкіт скла. Мабуть, це і є вхід до кубла. Натиснув ручку дверей і без перешкод зайшов у простору кімнату з склепистою стелею, схожу на льох у лицарському замку. Посередині стояло кілька столів, накритих обгортковим папером, один стіл у кутку, вкритий довгою скатертиною, служив буфетом.

Переступивши поріг кубла, сержант-магістр одразу Ж відчув на собі погляди кількох пар очей. Ще тримаючись за ручку дверей, він оглянув кімнату. На лавці сиділо кілька дівчат і хлопців. Очі у дівчат блищали, щоки палали од вина. Хлопці одні були острижені під бокс, у інших волосся довгими патлами спадало на комір — модна зачіска “Тарзан”. Побачивши непроханого гостя, всі затихли. Під стіною дрімало кілька чоловіків середнього віку: вони прокинулись і теж насторожено, підозріливо дивилися на юнака, що стояв на порозі. Так минуло кілька секунд. Потім два парубійка ліниво підвелися і перевальцем рушили до Недєльського. Сержант відчув, як у горлі неприємно стиснуло. Невідомо, чим закінчилося б діло, якби в цю мить не відчинилися двері і до кімнати не ввійшов… Палля!

Той блискавично оцінив ситуацію і, вхопивши Недєльського за руку, почав голосно вітатися:

— Що за приємна несподіванка! Вітаю вас, пане інспектор, у нашому курені!

Старий злодій знав, як попередити мешканців кубла. Почувши слово “інспектор”, чоловіки, що сиділи на лавці, враз підвелись і, не гаючись, пішли за завісу з сірої ковдри, яка, певно, маскувала запасний вихід з кубла.

— Пан інспектор мій гість, — владно сказав Палля двом юнакам, які з досить дурним виразом на обличчі все ще стояли перед ними, засунувши руки в кишені. Потім Палля запросив Недєльського до столу.

— Чарочку хлібної, пане інспектор? — запитав Палля і, метнувшись за ширму, приніс графин горілки, відкриту коробку сардин та кілька шматків хліба. Коли Недєльський оглянувся, в кімнаті, крім нього і Князя Ночі, не було вже нікого.

— Слухають Паллю, — хвалькувато засміявся злодій і тут же докірливо додав: — Але ви, пане інспектор, страшенно легковажні! Як можна — одному в кубло! Щастя ваше, що я нагодився. Мені щось наче підказувало: йди на Хмельну, йди на Хмельну. Не можу сказати, що це чесні злодії, як я. Шмаркачі, зелень, такий тричі ножем махне, перш ніж подумає. А то була б фатальна неприємність, якби вас, пане інспектор, саме тут спіткало нещастя… — говорив він, наливаючи горілку у баночки з-під гірчиці.

— Пане Палля, я прийшов до вас за дорученням капітана Завірюхи…

— Я зразу догадався. Як же здоров’ячко пана капітана? Він останнім часом змарнів. Але чого може хотіти від мене пан капітан? Я нічого за собою не почуваю, останнім часом у мене не було жодного “діла”.

Ніхто не сказав би, що цей пристойний літній чоловік з явно південними рисами обличчя, з хвилястим чорним, мов ворон, волоссям, пронизаним ледь помітною сивиною — і є відомий злодій Варшави. Костюм з дорогої сірої матерії сидів на ньому бездоганно. Модна біла, хоч і не дуже свіжа сорочка була прикрашена вузьким темно-синім галстуком. Недєльський приглядався до Паллі, стежив за легкими рухами його рук і думав, з чого почати розмову. Поки що вирішив заспокоїти Паллю, мовляв, справа його особисто не стосується. Князь Ночі трохи насторожився і, театрально підвівши брови, глянув на юнака.

— Якщо не стосується мене, то, значить, стосується когось іншого! Прикро мені, що капітан Завірюха вважає, ніби я здатний засипати своїх колег… Вони хлопчаки, баламути, а проте колеги, пане інспектор, і від Паллі таких речей вимагати не можна…

Минуло кілька хвилин, перш ніж Недєльському пощастило переконати Паллю, що нічого подібного Завірюсі від нього не потрібно, що капітан хоче поговорити з ним про давні, довоєнні часи. Це запевнення теж не розвіяло недовір’я Князя Ночі, але, прагнучи довідатися, про що, власне, йдеться, він удав, ніби заспокоївся.

— Ну, то вип’ємо за ті давні часи, пане інспектор! — Палля підніс баночку з-під гірчиці, до половини наповнену горілкою. — Склянка чистої ще нікому не зашкодила… — Випив, закусив сардиною, яку спритно зачепив виделкою, і, безтурботно витираючи олію з пальців об підкладку дорогого костюма, мрійливо сказав: — То були чудові часи, пане інспектор… Хіба я тоді ходив у такому лахмітті, як сьогодні? — Він презирливо показав пальцем на свій костюм. — Смокінг, накрохмалена сорочка, чорний бантик… Та й чоловік я тоді був інший — груди моряка, спина вантажника… А хто я тепер? Ганчірка! Рискуєш через ті смердючі триста злотих, а до війни по тисячі нахилятися вагався: чи варто? Але де взяти таких людей, які були до війни? Коли я брав у поміщика чи банкіра якусь там тисячу чи дві з портфеля, то він тільки через тиждень помічав, що йому чогось не вистачає. А то й взагалі не помічав, такі купи грошей були в ті часи, пане інспектор…

— Ну, мабуть, не всі мали так багато грошей, — заперечив Недєльський, намагаючись випити якнайменше горілки, щоб бути зовсім тверезим.

Палля зневажливо стріпнув пальцями:

— Звісно, що не всі. Під мостом Понятовського важко було знайти місце, щоб переспати. Але я кажу не про ту шпану, а про людей свого середовища. Свого професійного середовища, — додав, помітивши посмішку на устах Недєльського. — Я, пане інспектор, до війни на будь-яку погань не ласився. І злочинці тоді були інші — артисти, митці. Не те, що сьогодні. Мозок працював, пане інспектор.

— А у вас були до війни колеги, які працювали по годинниках? Хоч, мабуть, ви не хочете про них говорити…

— Чому ні? Більшості з них уже немає в живих, а ті, то лишилися, тепер статечні люди, живуть нудно, як порядні громадяни. Тільки я не покинув ще своєї справи. Я останній! Але якщо наша професія і далі так занепадатиме, то і мені доведеться змінити її, піду кудись нічним сторожем, щоб берегти від партачів те, чого вже нікому вкрасти розумно і кваліфіковано. — Погляд Паллі почав блукати по сірій стелі підвалу, ніби намагався заглянути в минуле і побачити там давно побляклі обличчя. — Був такий Антек, який під час допиту вкрав годинник у комісара Пасіковського, той навіть не помітив. Був Казік, справжній віртуоз по очищенню кишень пасажирів у трамваях. Був ще годинникар, майстер знімати ручні годинники, особливо у жінок.

— Чому саме у жінок? — зацікавився Недєльський.

— Бо красивий чорт був, як почне бабу гіпнотизувати, то міг би в центрі міста, серед білого дня усе з неї стягнути, а та нічого й не помітила б. Але він залишив цю справу ще до війни і почав торгувати годинниками. Ми крали, а він переробляв, замінював циферблати, оправи — і продавав. Звичайно, хлопець на цьому розумівся! Проте великий злодійський талант занепав. Дружина його до цього намовила. Жінка була побожна аж до нудоти і все йому довбила — перестань і перестань. От і здався хлопець. У нашій професії, пане інспектор, нема гіршої гангрени, ніж баба. Злодій — мов той артист, якщо хоче вершити великі справи, то не повинен зв’язуватися з жінкою.

— А вас не цікавить дальша доля годинникаря? — несподівано запитав Недєльський, який уже кілька хвилин, мов стрічка магнітофона, фіксував кожне слово рецидивіста.

Палля став обережнішим:

— Ага, то це він цікавить капітана Завірюху. Невже знову чогось натворив?

— Ні, чому ж! Годинникар став хазяїном фабрики церковних виробів у Кракові, його поважають. Ну, знаєте, виробляє чотки, невеличкі священні медальйони…