»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола. Страница 45

— Облиште, капітане! Кажіть, що ви помітили?

— Насамперед незрозуміле для мене зацікавлення справою “Веста”, особливо з того часу, коли ця справа набула явно економічного характеру. Не часто буває, щоб інспектор Головного управління так глибоко цікавився якоюсь однією справою, тоді як під його наглядом таких справ десятки… По-друге, я помітив, що Решкевич живе на широку ногу, значно ширше, ніж можна було б чекати, знаючи рівень зарплати офіцерів міліції. Він сам казав мені, що одержав велику пачку американських сигарет від якогось туриста, якому розшукав украдений фотоапарат. Чи тільки пачку сигарет? Чи тільки від туриста? Та й з якого це часу офіцери Головного управління почали викривати дрібні крадіжки? Припускаю, що і в тому випадку апарат знайшов якийсь районний офіцер, а Решкевич тільки пожав лаври… — Завірюха спинився і зиркнув на обличчя полковника, але нічого, крім уваги, не прочитав на ньому. — Нарешті останнє. Коли я передавав Решкевичу документи “Веста”, серед них не було нелегальних договорів Рема з віденською псевдофірмою, а також довідки про те, скільки контрабандних годинників виявлено в комісійних магазинах країни. А кілька днів тому, повертаючи папку “Вести”, Решкевич між іншим почав говорити і про ці документи. Коли я запитав, звідки йому про них відомо, Решкевич відповів, що й він “дещо робить у цьому напрямі”. Для мене це було найкращим доказом того, що Решкевич хоче сам пожати лаври.

Полковник ворухнувся в кріслі і зітхнув:

— Ех психологія, психологія! Палиця з двома кінцями.

Капітан не зрозумів, який зв’язок має це речення з тим, про що він розповідав, але полковник не дав часу на роздуми. Коротко повідомив про своє рішення:

— Справу “Веста”, звичайно, треба довести до кінця. Решкевичу її не дамо. Але й у Міському управлінні вона лишатися не може.

— Як це, товаришу полковник? — забуваючи про дисципліну, перебив його Завірюха.

— Не може, — спокійно повторив полковник, — бо коли залишиться в Міському управлінні, то Решкевич при бажанні заважатиме вам так само, як і досі. А порушити проти нього дисциплінарну справу немає підстав — ваші непрямі докази для цього надто слабкі.

— То що ж буде з “Вестою”? — зажурено спитав капітан.

— Перейде до нас, у відання міністерства. Отже, вийде з-під впливу інспектора Решкевича.

Капітан похилив голову. Добився! Втратив справу, в яку вклав стільки душі й праці. Хтось інший до кінця розплутає таємницю Августа Рема. Хтось інший перший гляне в обличчя невідомого Теофіла. Хтось інший остаточно викриє пана Згожельського, Гомолякса, Галку та інших посібників. Адже його справді цікавила не винагорода, а перемога в цьому небезпечному поєдинку, який розпочався місяць тому і так захопив його.

Полковник, видно, помітив розчарування капітана, бо на холодному і замкнутому обличчі з’явилася легка усмішка.

— Звичайно, ми візьмемо “Весту” не саму, а разом з вами, — додав він, з задоволенням спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя капітана Завірюхи. — Перейдете на необмежений час у розпорядження міністерства. І ви, і всі ті, хто вам допомагає в цій справі… Оце, мабуть, і все, капітане. Ви задоволені?

Коли двері зачинилися за капітаном, полковник посидів хвилинку, потім узяв трубку одного з кількох телефонних апаратів, що стояли на столику.

— Майора Риделя. Так, це я. Слухайте, майоре, йдіть до мене! Є тут одне діло, яким треба буде негайно зайнятися. І візьміть з собою особисту справу інспектора Решкевича з Головного управління.

5

— Тепер Решкевич нам не страшний, — мовив Юрек В’юн, коли довідався з розмови капітана і Недєльського про те, що всі троє переходять у розпорядження Міністерства внутрішніх справ.

— Та, мабуть, ні, — усміхаючись погодився Завірюха.

Вони поверталися з міністерства, де докладно ознайомили майора Риделя із справою “Веста”. Це було два дні після розмови Завірюхи з полковником.

Секретарка подала капітанові великий конверт, на якому Недєльський помітив штамп Бюро імпорту точних приладів. Завірюха прочитав супровідний лист і кинув конверт на стіл.

— До біса! Знову щось суперечить нашій версії. Ковальський прислав накладні, де Август Рем розписався, що одержав дві посилки, звільнені від мита, по сто годинників кожна. Навчений минулим досвідом, Ковальський перевірив у відділі кадрів; виявилося, що Рем виїжджав кожного разу з Варшави на один—два дні у службових справах до тих міст, де одержували годинники.

— Отже, в нас уже є три такі накладні, — журився Недєльський. — Про одну можна було думати, що вона фальшива, але три?

— І все-таки Август Рем не винуватий! — вигукнув Завірюха. — Він не може бути винний… А інакше все моє уявлення про цю справу лопне, як мильний пузир. Треба хоч з-під землі дістати того Теофіла. Інакше не заспокоюсь!

— А власниця будинку мод у Лодзі? Вона ж щось знала про Теофіла. Може б, її ще раз викликати на допит? — втрутився Недєльський.

Цим можна було обманювати себе, поки не було відомостей Барського. Адже Барський встановив у Лодзі, що Жанна Шміт здавала годинники в магазини на різні документи. Отже, вона й є організаторкою збуту годинників. Два роки тому Шміт купила віллу за триста тисяч, а в цьому році — автомобіль за сто тисяч. Не сумнівайся, на своєму будинку мод вона цих грошей не заробила. Та й будинок виявився звичайнісіньким магазином дамських капелюшків, причому далеко не найвищої категорії. Ні, друже, ця жінка має всі шанси опинитися на лаві підсудних, тому вона и мовчить.

— І цього не помічала ні прокуратура, ні торговельна інспекція! — обурився Недєльський: він ще не знав, які новини привіз Барський з Лодзі.

— Ох, друже!.. — похитав головою Завірюха. — Видно, що ти дуже молодий. У нас іще мало таких мурів, через які не пройшов би осел, навантажений золотом. Тому, до речі, і ми маємо стільки роботи. А от Вероніка Галка, — вернувся Завірюха до попередньої розмови, — не схожа на злочинця, і, певно, могла б щось сказати про Теофіла. Але ж її немає!

Юрек В’юн хоч і мало розумів, про що йдеться, але вдавав людину “в курсі діла”, схвалював або заперечував, то ворушачи бровами, а то витріщуючи очі. Причому, коли щось казав сержант Недєльський, весь вигляд Юрека виражав сумнів, а коли говорив “пан начальник”, шофер підтакував, схвально бурмотів. Те бурмотіння привернуло нарешті увагу Завірюхи.

— Бачиш, Юрек, якби ти був бравим хлопцем, то кинувся і миттю відшукав би мені того Теофіла! — жартівливо сказав капітан.

— Слухаю, пане начальник! — схопився хлопець. — Це для мене дрібниця, тільки дайте мені його фотографію.

Завірюха і Недєльський зареготали.

— Коли б у мене була фотографія, то я й сам знав, як його шукати, — відповів капітан.

— Не може бути, — заперечив Юрек, — щоб сьогоднішній піжон не фотографувався. Десь є його знімки…

— Та є, напевно, є, але їх прибрали люди, зацікавлені в тому, щоб ми не натрапили на слід Теофіла, — пояснив на цей раз сержант Недєльський.

— Розумію, — підморгнув йому Юрек В’юн, — зробили з фотографіями так, як з тим пейзажем у кабінеті покійника.

Юрек страшенно здивувався, помітивши, як Завірюха і Недєльський перезирнулись, потім капітан підбіг до сейфа і почав щось шукати. Ось Завірюха обернувся, і Юрек побачив у нього в руках прямокутник блискучого від фарб полотна.

— Ми досі були певні, що це портрет молодого Августа Рема, — сказав капітан. — А на якій підставі? Перед нами нова гіпотеза, якої не можна відкинути, не перевіривши.

— Ця гіпотеза чудово збігається з думкою Верхара, що Теофіл є дитиною Ремів, — додав Недєльський, — син і батько дуже схожі.

На півслові його перервав настійливий дзвінок міського телефону.

— Візьми, будь ласка, трубку, — звернувся капітан до сержанта, — і хто б там не був, скажи, що мене немає!

Недєльський слухняно зняв трубку, приклав її до вуха, потім, злякано глянувши на капітана, гукнув у трубку: “Хвилинку, я подивлюся, чи він є” і, затуливши рукою мікрофон, прошепотів: