Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович. Страница 10
Одного разу у гарному настрої Гущак повідав Адамадзе про свою мрію. Він розповів, як далеко за океаном, на Харківщині, гуляв по селах із своїм загоном і вивіз із столиці та закопав великі цінності місцевого банку, щоб не конфіскували більшовики. Забрати їх перед втечею з України він не встиг, і вони й досі лежать там. А місце це знає тільки він. Здійснивши разом з банкіром Апостоловим цю операцію, сам навів чекістів на свій загін, який гуляв на хуторі. Ті порубали козаків до ноги. Що сталося після з Апостоловим, невідомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкір уже був не при собі. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давності буде прощений, та й податися на батьківщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили дві схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амністію, але й собі трохи залишить.
Антонові Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: і свою юнкерську юність у Харкові, і Клаву, і свої надії, зруйновані нестримною бурею громадянської війки. Він не признався приятелеві, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досі її нареченим, і тому законним спадкоємцем, якщо нікого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собі право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!
Склавши свій план повернення на Україну, колишній князь тривалий час усіляко підкреслював дружні почуття до Гущака, свою щирість, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, біля якого у ярку закопане коштовне каміння і золото. Проте Гущак, навіть сп'янівши, не вимовляв тієї заповітної назви.
Зараз, лежачи на тапчані, угрівшись під шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався від приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, і міркував, наскільки це ускладнило його плани.
«Андрію, а де ти заховав алмази банкіра?» — ніби між іншим запитував він сп'янілого Гущака.
«Ет!..»— відповідав на те приятель, ледве повертаючи язика.
«А все ж цікаво. Де ти примудрився сховати?» — не вгавав підпоручик.
«Ет!» — змахував рукою кудись убік Гущак, ніби відганяв від себе примару.
«То, певно, ти збрехав, придумав собі пригоду», — хитрував Адамадзе.
«Ет!..»
«Якщо й було, то давно пропало, — знущався князь. — Більшовики давно викопали».
При цих словах Гущак ніби тверезішав, розплющував широко одне око, але по паузі знову змахував рукою і хилив до столу голову:
«Ет!..»
«Базікало ти, та й годі! — не витримував Адамадзе і полишав спроби щось більше вивідати, ніж колись розповів приятель. А Гущак іще довго, уже без запитань Адамадзе, час від часу підіймав на приятеля хитрий погляд і повторював:
«Ет!.. — І знову: — Ет!..»
Так повторювалося не раз і за домашнім столом, і за окремим столиком у якій-небудь канадській корчмі, стилізованій під козацький курінь.
Минав час, на світі почало розгорятися полум'я другої світової війни. Коли Адамадзе зрозумів, що рано чи пізно Гітлер кинеться на Росію, він, продавши свій грузовичок, несподівано для Гущака зник із Канади. Незабаром опинився у окупованій Франції і зголосився до німецької влади… Йому повірили, і спадковий князь Антон Адамадзе після того, як гітлерівська армія вдерлася на Україну, став командиром взводу німецької залізничної варти…
Спогади Адамадзе були непослідовні. То він опинявся в окупованій німцями Франції, то повертався думками до Харкова часів громадянської війни і своїх поневірянь спочатку у Денікіна, потім у Врангеля, то до тяжкої константинопільської еміграції.
Одна з картин втечі з Криму часто спливала в його пам'яті.
Це був спомин про похмурий навіть для Криму листопадовий день, коли від ялтинського причалу відходив останній пароплав з утікачами у далекий Константинополь. Картина евакуації, точніше — ганебної втечі після програної війни, привиджувалася підпоручику Адамадзе завжди як страшний сон…
Пароплав був перевантажений: коні, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накидані серед палуби; серед офіцерських та солдатських шинелей маячили жінки у боа, хутрових шубах, палантинах, перелякані негоціанти, промисловці, господарі покинутих маєтків, священики, політики у модних, але пошарпаних пальтах і крислатих капелюхах.
Цивільних, «шпаків», пускали на пароплав в останню чергу після христолюбивого воїнства, Адамадзе не міг втямити, як їх стільки набилося, коли й офіцерів та солдатів не всіх узяли.
Пароплав несподівано тяжко загув і враз відвалив від причальної стінки, і тут Адамадзе, що стояв біля борту, побачив таке, що навіки вкарбувалося в його серці.
Капітан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який і так скособочився, не перекинувся, дуже тихо відходив від берега. Між кораблем і високою стінкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повільно ширшала, з кожною хвилиною берег віддалявся і віддалявся.
І тут Адамадзе побачив, як офіцери і солдати, які не протовпилися на пароплав, скидали шинелі і стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи підібрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгіївські хрести, здобуті кров'ю в окопах світової війни, ніби підтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чіплялися за них, але більшість зривалася назад у воду. Пароплав відходив усе далі й далі, усе швидше і швидше, і ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишені на хвилях випльовували у воду ордени і хрести, гірко матюкалися і, перед тим як піти на дно, останнім зусиллям посилали прокляття услід пароплаву.
Підпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю війну.
Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир війни, в ім'я чого він вирішив ризикнути життям? Клава? Ні. Та рожева хмарка давно розтала у небі і годилася тільки для юнкерських сентиментів. Ненависть до більшовиків? У нього, колишнього підпоручика білої армії, ця ненависть давно вивітрилася, може тому, що князем він був безмаєтним, а потім за два десятиліття сам побував і люмпеном, і пролетарієм, і експлуатованим, і погляди його, які не встигли як слід оформитися в забезпеченій юності, у зрілому віці різко трансформувалися. І допомагати німцям завойовувати Росію, яку він по-своєму любив і за яку бився з червоними, не дуже хотілося.
Німців він не любив. Добре розумів, що перемога Гітлера нічого особливого для рядової російської еміграції не дасть. Німці формували і спеціальні білогвардійські частини, але він відмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольців «сволотою», і записався у залізничну варту.
Згадуючи свої поневіряння в еміграції, він знаходив достатньо підстав, щоб мститися більшовикам, але в нього був свій інтерес, який примусив перелетіти через океан і опинитися на окупованій Україні. Цей інтерес називався «скарб Апостолова». І Адамадзе сподівався на допомогу або Клави, або самого банкіра, якщо він живий і хоч трохи зберіг глузду.
В еміграції, на чужині, він зазнав багато лиха.
Табір для російських втікачів, цивільних і військових, під Константинополем був справжнім пеклом. Одним із перших концентраційних, які пізніше дбанням Сталіна і Гітлера розповзлися чумними плямами по землі Європи і Азії від Атлантичного до Тихого океанів. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорі, мав вартових, які не випускали людей у місто. Начальство пояснювало такий суворий режим епідемією тифу, що лютувала у таборі, позбавленому будь-яких санітарних умов і лікарської допомоги.
Вважалося, що в емігрантів і немає потреби ходити в місто. На території була організована канатна фабрика і ще якісь ремісничі майстерні, де платили копійки і годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивільним панкам-втікачам, що окупували останні пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойові офіцери і солдати російської армії.
На території табору відкрилися комісійні крамниці, в яких спритні торгівці за безцінь скуповували хутра, дорогоцінні та антикварні речі, золото і срібло, хороший одяг, який зберігся у чемоданах втікачів. При цих крамницях були продуктові прилавки, де за шалені гроші можна було купити будь-які харчі. Місцеві торгівці викачали цінності у російських емігрантів досить швидко. В міру того, як порожніли кишені втікачів, крамниці згортали свою діяльність і становище табірників дедалі ставало усе тяжчим і безнадійнішим. Виїхати з табору дозволялося лише за спеціальним викликом родичів або друзів, що постійно проживали в якійсь європейській країні або в Америці і гарантували емігранту прожитковий мінімум або роботу.