Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович. Страница 34

Округла площа Калініна у центрі міста лежала в руїнах. Амфітеатром її оточували високі купи битої червоної цегли, ледь припорошеної сніжком, — все, що залишилося від навколишніх будинків. Люди видиралися по ній вгору, щоб поглянути вниз на очищений від цегли центр, де підносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кількома зашморгами на довгій перекладині, які порожньо звисали, далеко не сягаючи землі.

Засуджених ще не привезли.

Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крізь хмари, пестило обличчя людей. Люції здавалося, що світ на її очах поділяється навпіл: на тих, хто, гризучи насіння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, і на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була і серед одних, і серед других. Здригаючись від чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червоній цеглі, вона все ж була по цей сонячний бік, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чіплялася.

Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люція непомітно вислизнула з тісного кола і спустилася вниз. Там, втративши з очей площу і шибеницю, вона стояла, не наважуючись піти геть, їй здавалось, що в такому разі усі зрозуміють її настрій.

Та ось Люція почула, як дужче загомоніли вгорі люди, долетіли гнівні вигуки. Перемагаючи себе, піднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажівки із збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорній формі, без пояса, простоволосий, другий, поруч, — у радянській військовій формі, що супроводжував засудженого злочинця і мав виконати вирок. У Люції закалатало серце.

Машини повільно під'їхали під шибеницю і зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рівненько під своїм зашморгом. З горбів, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.

Над площею, посилені потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелічувалися страхітливі злочини гестапівців. Грізний голос, що долітав, здавалося, з неба, тисячократно відлунював над головами.

Нарешті він стих, і тиша запала над містом. Люція опустила очі додолу. Стояла ні жива ні мертва. Не могла дивитися і не могла втекти. Зрештою підвела голову. Виконавці вироку вже приміряли зашморги над головами засуджених.

Якийсь молодик, що опинився поруч Люції. звернувся до неї. Люція нічого не почула. Він посміхнувся. Жінку пересмикнуло: «У таку хвилину!» Вона сердито відвернулася від молодого нахаби і вгляділася в те, що відбувалося на площі. Там серед грізної тиші виконавці уже прилаштовували зашморги на шиях гестапівців. Засуджені були міцно припнуті до дощок і не могли вчинити опір. Тільки один щось вигукував, а інший, який опинився найближче до того місця, де стояла Люція, пручався і усе намагався ударити головою в груди радянського офіцера.

І раптом Люція голосно зойкнула. Незважаючи на віддаль, вона упізнала непокірного гестапівця — це був Раух!

Бавлячись, він любив легенько буцати її головою. Тільки тепер це був не грайливий порух, а безпомічний протест проти смерті.

Люція мало не зомліла. Вона хитнулася і, якби не підтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усі машини враз рушили з-під шибениць і залишені без опори засуджені затанцювали, загойдалися у зашморгах.

Молодий чоловік допоміг їй зійти униз, та, коли схотів провести додому, Люція так гарикнула, що він миттю відчепився.

Вона рушила через площу, з якої вже зняли військове оточення і яка вирувала людьми. Дехто з цікавістю вглядався у колись страшних володарів окупованого міста, саме ім'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвічне людське прагнення справедливості і віра в те, що з чорною ніччю фашизму остаточно покінчено. Інші, хто мав біду чавіть здалеку бачити цих монстрів, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме ті криваві кати, котрі мордували людей. Не втримувалися кияни і від прокльонів на адресу повішаних. Скільки жителів міста потерпіло від них! Майже кожна сім'я зазнала втрат, пережила трагедію окупації, голод і нестатки.

Люди ще довго не розходилися з площі. Якась хвороблива сила тягла і Люцію підійти до Курта і глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як інші? За що? Хіба тільки за те, що обдурив, що обнадіяв щасливим життям у казковій Європі? Ні, він сьогодні сплатив усі свої борги на цій площі… Можливо, просто не встиг з нею утекти від Радянської Армії? Щось затримало його, і, не розрахувавши, він, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогів. Та ні, не вона його затримала, швидше за все він не встиг вчасно упоратися із своїми справами…

Люція не підійшла близько до Курта, який, як і всі, гойдався над землею. Вона зупинилася віддалік, поглянула на таку знайому їй постать і відчула сльози на очах.

Якийсь цибатий хлопчисько підскочив вгору і, діставши Рауха, смикнув його за ногу. Люція дико закричала, хлопець перелякався і шмигнув у натовп, На Люцію стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко відійшла від шибениці і потовпилася з усіма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити і кількох кроків, як почула своє ім'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.

— Не впізнаєш, Люціє? — спитав чоловік, міцно узявши її під руку.

— Пустіть, — вирвалася жінка. — Який нахаба! Хуліган!

— Люціє, негарно цуратися старих друзів, — мовив чоловік, відпустивши її руку. — А згадай: «Едельвейс», Гіллер «за півкіло маргарини…» — проспівав чоловік. — І, звичайно, гер гауптштурмфюрер… Втім, з Раухом справи покінчені…

Люція уже упізнала у бороданеві колишнього тапера і поліцая Антона Адамадзе.

— Звідки ти взявся? — знайшлася спитати. — Я вже думала, десь пропав…

— Руки у твого Курта були довгі, але мене він все-таки не дістав, — засміявся Адамадзе.

Люція намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нічого доброго ця зустріч їй не принесе.

— А що ви з ним не поділили, з Куртом?

— Ось про це я хочу у тебе спитати… Він не залишав тобі якогось спадку, гарненьких камінців тощо? Може, ти й не знаєш нічого про довгасту металеву коробку? Га?

Люцію немов вкинули в окріп. Так, у Курта була коробка, яку він чомусь не тримав на своїй квартирі, а у неї, не дозволяючи під страхом смерті торкатися її.

— Ні про яку коробку я нічого не знаю.

— Але, — єхидно посміхнувся Адамадзе, кивнувши в бік площі, від якої вони вже відійшли, — з собою на той світ він нічого не забрав.

— Я нічого не знаю, — вперто повторила Люція.

— Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай мені свою адресу.

— Нащо тобі моя адреса?

— Хочу в гості, хоч ти і не запрошуєш.

Люція промовчала.

— Хіба я вже такий нікчемний парубок? — і далі жартував Адамадзе. — Правда, на мою бороду багато срібла відтоді, як ми попрощались, просипалось. Та це не біда… Досі я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобі любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серці, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе…

Від жартів Адамадзе Люцію кидало в жар. Все це було схоже на знущання.

— Іди ти під три чорти! — не витримавши, визвірилася вона. — І на очі більше мені не потрапляй, бо і на тебе у мене зашморг знайдеться.

Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пішов цегляною стежкою до Хрещатика, Люція не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на місці, а потім кинулася не додому, а до військової комендатури.

Люція заглянула до кабінету помічника коменданта. Майор, побачивши її, підвівся з-за столу, покинув офіцера, з яким розмовляв, і поспішив назустріч. Єпіфанцев був такий же молодий і стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорі, їх можна було б сплутати. Люції на мить навіть здалося, що Курт воскрес. Втім, хіба сплутаєш мертве із живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований і злий навіть, а Єпіфанцев, йдучи килимовою доріжкою до Люції, привітно посміхався.