Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій. Страница 1

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Упорядник В. А. Заєць

Рецензент член СП СРСР О. Б. Стаєцький

Xудожник Ж. Б. Цимовська

ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко

КАМЧАТКА НА ДОТИК [1]

Подорожні нотатки

І

У нашій школі останню парту називали “Камчаткою”. Звичайно, у вашій теж. І в школі, де вчились мої діти. Певен, коли й онук піде до школи, буде те саме. Бо це — край світу. Не Чукотка, не Командори, не Сахалін, а саме Камчатка — край світу. Сидять на шкільних “камчатках” завжди безнадійні двієчники, на яких усі рукою махнули, і вони самі на себе також.

З тих далеких шкільних років утвердилось: Камчатка — це щось неблизьке і трохи безнадійне. Та й історія слави додала — місце вигнанців.

Словом, люди туди не їдуть з доброї волі, туди їх посилають.

Цей стереотип було зламано в роки хрущовської “відлиги”. Ми, випускники факультету журналістики Київського університету “зразка 1961 року”, чесно шукали для самоутвердження найдальші меридіани та найвищі паралелі. Льонька Кабалов, підписуючи направлення в Магадан, жартома казав: “Я їду добровільно, не хотілось, щоб когось із вас туди послали”. На щастя, цього не сталось, хоч заморозки прихопили й нашого цвіту. Та от сплинуло майже тридцять років. Якщо ви бачите в програмі “Час” репортаж із Норильська чи взагалі з Заполяр’я, знайте: веде його мій однокурсник Валерка Кравець. Десь на Далекому Сході загубився Іван Шваюк. У Хабаровську працює Віктор Шевченко. З Красноярська — на Саяно-Шушенську ГЕС, звідти — у В’єтнам — одіссея Олеся Грека. Досі не відпускає від себе Камчатка Михайла Жиліна. Може, ви бачили кумедне й зворушливе фото ведмедиці з двома ведмежатками, яке обійшло видання всього світу, — фотографував Михась. Або фотоальбоми про диких звірів, про риб Камчатки — ці нерпи й сивучі, ведмеді й вовки, олені й рисі, зайці й горностаї пройшли через об’єктив і серце Михася. В його альбомах навіть одне з найгрізніших явищ природи — виверження вулканів — не лихо, не трагедія, а хмільне буйство непогамованих підземних сил. За роки праці Михась із фотоапаратом і рюкзаком проїхав верхи, пройшов, проповз, пробрів Камчатку й Командори не один раз. Найменше користувався літаком, трохи більше — вертольотом. І то здебільшого для того, щоб закинули його до якогось пробудженого вулкана чи гарячого гейзера, звідки вибиратиметься потім кілька діб із рюкзаком, палицею, рушницею та фотоапаратом.

Мабуть, Михасеві листи, його фотоальбоми й виманили мене в той незвіданий край. От і махнув на Камчатку.

Що частіш я забираюсь на далекі паралелі й меридіани, то більше втрачається відчуття загадковості Часу й Простору. Непомітно плинуть під крилом літака часові пояси: один, два… п’ять… дев’ять… На Камчатку я взяв два годинники, в одному з них не переводив стрілок. Дзвонив додому за камчатським часом о восьмій ранку, а в Києві вже готувалися до сну. На Україні дванадцята ночі, а на Камчатці — третя дня. Земля уявляється круглою вже не лише теоретично. Коли ми спимо, десь на Камчатці або Сахаліні працюють люди. І довга дорога в небі, і округлість землі, і запаморочливі відстані для мене стали аж надто уречевлені. І я тепер добре знаю, хто зустрічає новий день, коли ми тут ще солодко спимо, хто, навантаживши його клопотами й тривогами, проводжає в довгу дорогу по країні аж сюди, до мене.

Чи бачили ви день без ночі?

Ми летіли назустріч сонцю зі швидкістю один часовий пояс на годину. Тобто коли б рухались за сонцем, то, знявшись у небо о восьмій ранку з Петропавловська-Камчатського, приземлилися б у Києві… о дев’ятій ранку. Але літак ніс нас назустріч сонцю, назустріч часовим поясам, і ми приготувалися до короткої, спресованої ночі. Я вже звідав такі перельоти: сонце ліворуч швидко, ніби похапки, ховається за обрій, небо наливається важкою космічною чорнотою, висіває поряд з літаком холодні крижинки зірок, і не встигаєш задрімати, як по правому борту поквапливо рожевіє небокрай, відганяючи космічну темряву й пригашуючи зірки. Але цього разу було інакше. Сонце весь час над обрієм, на тій самій висоті. Годину висить, і дві, і три, наче й не збирається на спочинок. Незабаром помічаю: денне світило трішки піднялось. Овва, зійшло не сідаючи! Цю загадку двох днів без ночі, з якою я зустрівся вперше, мені пояснив пілот нашого лайнера. Яка повітряна траса найкоротша з Москви до Петропавловська-Камчатського? Здавалося б, Москва майже на тій самій паралелі, що й Петронавловськ-Камчатський, отже, по паралелі й слід летіти. Та прокладіть на карті Союзу пряму лінію між обома містами, і вона неодмінно захопить чималий шмат Північного кола. Саме так ми й летіли: від Москви на Північ, потім кілька годин на межі материка й Північного Льодовитого океану (бачили в ілюмінаторі крижані поля й ополонки), а далі — на південь. Оскільки ж стояло полярне літо, то сонце над маківкою планети зробило своє звичне коло, не заходячи. От воно весь час й висіло, ніби припнуте на ланцюжку, з’єднавши два дні без ночі…

Уже на першому письменницькому виступі в приміщенні обласного театру я звернувся до аудиторії: “Чи не заперечуватимете, коли говоритиму українською мовою?” Зал дружно зреагував: “Ні, нас тут половина — українців”.

Потім я щоразу вдавався до цього нехитрого прийому, і незмінно лунало з залу: “Нас тут половина — земляків”. Щоправда, якось — з розчуленості, з довір’я? — почув у відповідь: “Ми тут через одного — “хохли”. Довелося тактовно виправляти: “Досить нам бути “хохлами”, будьмо тим, ким є, — українцями”.

Але “хохлацькі” корені ще не відмерли, й не тільки на Камчатці. Маю на увазі тих земляків, які згадують, звідкіля вони і яких батьків діти, лише тоді, коли сідають вареники молотити або галушки.

На час нашого приїзду на Камчатку ще не було опубліковано даних про національний склад півострова — цього унікального конгломерату народів, перемеленого жорнами царизму, а в наш час — сталінізму та брежнівщини. На перепис десятилітньої давнини покладатися важко: багато українців, зденаціоналізованих теорією злиття націй, тоді називали себе росіянами, боялись, аби не приліпили їм ярлик націоналіста, були й просто “хохли”. Тепер не боялись — признавалися. Признавались із гордістю. Перший секретар обкому партії Павло Павлович Зінов’єв назвав попередню цифру: з 469 тисяч населення Камчатки українців — 37 тисяч. Це немало, хоч насправді українців таки ж більше. Але на чималому обширі півострова, освоєному, обжитому й українцями, я не зустрів ні вулиці Шевченка, ні школи, ні бібліотеки, ні навіть провулочка його імені. Чому так? Пам’ятники Шевченку височіють по всьому світі, куди б доля не закинула українців: у Вашінгтоні, в Палермо, під Торонто, в Бразілії, а в Парижі — аж два погруддя і бульвар імені нашого Кобзаря. А скільки їх у Союзі, за межами України, там, де мешкають українці? Крім Мангишлаку в Казахстані — більше ніде. В Усть-Большерєцькому районі Камчатки перед усім народом я сказав про це, і перший секретар райкому партії Сергій Григорович Придворов запевнив: неодмінно буде в них вулиця. Шевченка.