Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій. Страница 16

— Шефе, — голос його тремтів, — перехоплено радіограму з борту…

— Яка ще до біса радіограма? — бородань відірвався від споглядання океанських хвиль і крізь скельця окулярів невдоволено глипнув на секретаря.

Той, трохи пом’явшись, почав читати:

— Всім, всім, всім… На борту рейсу 13–86, який повинен був заправлятися в Тріполі, терористи вбили членів екіпажу… Літак на автопілоті… Просимо допомоги…

Бородань вихопив із рук секретаря радіограму. Швидко пробіг її очима, зіжмакав і швиргонув на підлогу.

— Неймовірно… Що повідомляють із постів? — нервово кинув на стіл чотки, ніби вони заважали йому.

— Борт 13–86 летить своїм курсом…

Поки Воловоденко і стюардеса посилали в ефір сигнали SOS, сивий товстун і два його помічники допитували терористів. Ті зволікали з відповіддю, молоді негри розлючено копали їх ногами.

— Хто наказав вам перестріляти екіпаж й організувати катастрофу? — не виймаючи з рота сигару, допитувався Сивий.

Обидва терористи, зціпивши зуби, лише невизначено стенули плечима, мовляв, цього ми не знаємо. А отримавши чергову порцію стусанів, з ненавистю відвернули голови від своїх мучителів.

Нарешті товстун, здається, зрозумів, що допит з тортурами нічого не дасть — терористи, певно, з тих фанатиків, які, хоч на шматки батуй, мовчатимуть до скону. Він вирішив змінити тактику.

— Гаразд, я вас розумію, — прибрав він примирливого вигляду. — Вірність присязі, обов’язку й таке інше… Я ціную відданих людей… Але скажіть, звідкіля вашим босам стало відомо, що документи в мене? Невже за мною стежили весь тиждень, поки тривали переговори?

— Ми нічого не знаємо, — заговорив врешті старший із терористів. — Нам доручили конкретну справу, пообіцяли гарненько заплатити в твердій валюті, інше нас не цікавило.

— Що ж, це схоже на правду, таким негідникам, як ви, справді довіряти нічого не можна, — запально докинув один із молодих негрів.

— А хто повинен був підібрати вас на землі й де конкретно ви мали приземлитись? — знову втрутився товстун.

— Цього ми теж не знаємо. Десять хвилин тому ми повинні були стрибнути з портативними парашутами, а хто і що, це вже нас не обходить, — цідив крізь зуби старший араб.

— Чи вміє хто-небудь із вас керувати літаком? — товстун не зводив пильного погляду з терористів.

— Ні, — відповіли вони водночас.

— А який принцип дії портативного парашута?

— Такі парашути, як мені відомо, застосовуються вперше, на них немає й сліду металу, і щоб підготувати їх до розкриття, потрібні тренування й уміння… Вам того ніколи не зробити, — зловтішно заговорив молодший араб.

— Скільки для цього потрібно часу? — видно було, що товстун уже втрачав терпець.

— Півтори-дві хвилини…

— Ви можете врятувати своє підле життя, якщо підготуєте парашути…

— Шефе, гадаю, цього не слід робити, — підступив до товстуна один з охоронців, — надто великий ризик. Ця наволоч — пішаки, але небезпечні свідки, й їм, може статися, підсунули несправні парашути…

Товстун ще більше насупився, важко засопів, але не відказав нічого, натомість повернувся до Воловоденка й стюардеси, які виходили з кабіни екіпажу.

У той самий час, коли на літаку допитували терористів, бородатий пан з вілли на березі океану ходив по кімнаті з кутка в куток і знервовано цокав чотками. Тільки-но секретар несміливо прочинив двері, як він уже підскочив до нього.

— Шефе, на проводі центр…

Бородань кинувся до апарата й схопив трубку.

— Слухаю…

— Що там у вас, Хайлендсе, трапилось? — почувся в трубці невдоволенні рипливий голос. — Чому вчасно не інформуєте?

— Борт 13–86 летить своїм курсом на автопілоті, з нього послано в ефір радіограму про допомогу.

— А що чути від аль-Халіді?

— Мовчить… Про його долю поки що нічого не відомо… Гадаю, він із напарником потрапили до рук Сивого.

— Ви усвідомлюєте, що говорите, Хайлендсе?! — рипіло в трубці. — Якщо, чорт вас побери, ці документи потраплять на сторінки преси, ви уявляєте, що зчиниться?.. Хто погоджував деталі операції?

— Я-а-а, — ледь спромігся на голос зблідлий, мов мрень, бородань.

— Чому ж ваші люди не вивели з ладу рацію на літаку?

— Певне, щось їм завадило…

— А чи не простіше було знищити документи, а заразом і команду цього політичного авантюриста ще в аеропорту?

— Багато шуму і мало шансів на успіх…

— Як думаєте діяти далі, Хайлендсе?

— Найстрашніше для нас — радіозв’язок на борту 13–86. Сивий може з відчаю розголосити зміст документів…

У трубці довго мовчали.

— Не думаю, Хайлендсе… Не в його інтересах, щоб про це довідались… його політичні супротивники. Мене більше непокоїть інше: а що як знайдеться на борту пасажир, знайомий з льотною справою?..

— Виключено: біографії всіх пасажирів нами вивчені, в них немає й натяку на те, що хтось коли-небудь мав справу з літаками.

— А як із пальним?

— Заправлятися літак повинен був у Тріполі. Наші спеціалісти підрахували — пального вистачить щонайбільше до Сіцілії.

— Що ж, це добра новина. Сподіватимемось на краще…

— А може, — нерішуче почав бородань, — все-таки зв’язатися з нашими друзями: нехай про всяк випадок піднімуть у повітря над Середземним морем пару винищувачів… Не завадило б також, аби підводний човен простежив за літаком над морем…

Повідомлення стюардеси про розладнану радіостанцію і послані в ефір сигнали про допомогу, здається, дещо заспокоїли сивого товстуна.

— Нас обов’язково хтось мав почути, хоча зверталися ми, по суті, ні до кого, навмання, бо ж не знаємо ні частот найближчих аеропортів, ні частот паралельних рейсів, — сказав Дмитро.

— Що ж, будемо чекати, — негр пильно поглянув на Воловоденка. — А як ви, росіянин, опинились тут?

— Працював у Африці хірургом, а тепер через Париж лечу додому. — В душі Дмитра закипала лють, і він ледь стримував себе, щоб не крикнути у вічі цьому нудотному товстунові щось різке.

Втім, угледівши пораненого охоронця, який безперестанку стиха стогнав, підійшов до негра, що сидів навиочіпки біля товариша.

— Може, я чимось допоможу?

Той нічого не відповів, лише тицьнув пальцем у живіт, мовляв, чим тут зарадиш.

— Йому може допомогти тільки бог, — утрутився товстун. — Ви, — кинув важкий погляд у бік Воловоденка, — ходіть до салону й чекайте, доки не покличемо. А ви, любонько, — звернувся до стюардеси, — йдіть до рації, повторіть сигнал біди…

Коли Воловеденко повернувся в салон, більшість пасажирів, нічого не підозрюючи, спокійно спали, тільки патронеса дівчат-африканок мляво гортала ілюстрований журнал і за кілька рядів од неї гуртик її вихованок — либонь, з однієї місцевості чи племені — ледь чутно співали якусь журливу пісню.

Катерина зустріла чоловіка знайомим іронічним поглядом, навіть не помітивши його знервованості.

— Щось надовго зник… Може, знайшов нарешті товариша до чарки? — відверто глузувала вона.

— Приїхали… — Дмитро наче не чув її, стомлено опустився в крісло поряд із дружиною й нервово захихотів.

— Що значить “приїхали”? — не второпала Катерина.

— На той світ, люба дружинонько, на той світ… — Воловоденко перестав хихотіти, вп’явся поглядом в одму цятку й заціпенів, навіть не помічаючи стюардесу, котра робила йому якісь знаки.

Лише коли та підійшла й торкнулася його плеча, отямився:

— Ага, ага, я зараз…

Провівши стюардесу поглядом, він нахилився до вуха дружирі й гарячково зашепотів:

— Каюк нам усім, розумієш, каюк… Летимо на автопілоті… через півгодини закінчиться пальне…

— Послухай, чоловіче, не верзи дурниць. Ти, либонь, таки хильнув зайвого… А може, захворів?.. — торкнулася рукою чола.

— Ви усі ще нічого не знаєте… Піди в кабіну пілотів, поглянь на калюжі крові. — Він затулив обличчя долонями.