Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій. Страница 21

У салоні борту 13–86 довго панувала могильна тиша. Першою зірвалася з місця стюардеса.

— Я ж ка… казала, все буде добре, — промовила вона ледь чутно, через силу всміхнулась і заквапилася з кабіну пілотів.

За нею важко звівся на ноги сивий негр. Він тільки тепер відчув, що лямки ранця з портативним парашутом усе ще стискують йому груди й плечі. Досить було одного його слова, щоб негри-охоронці кинулися знімати з нього ранець. Затиснувши під пахвою схудлу жовту теку, товстун дістав сигару, розкурив її і задоволено пустив у стелю хмару духмяного диму.

Іван Нетребчук, як тільки ніс літака тицьнувся в пісок, втратив відчуття реальності. Йому здавалося, ніби він посадив свій планер на чорну ріллю й чекав, що ось-ось почує сердитий фальцет розгніваного інструктора, а тоді — занепокоєний голос Лесі.

Коли руки стюардеси обвили ззаду Нетребчукову шию, він невимовно подивувався, як Лесі вдалося забратися до нього в кабіну планера… Глухий голос сивого негра за спиною почувся йому фальцетом інструктора. Іван лише не міг второпати — навіщо той перейшов на англійську мову…

Прийшов Нетребчук до тями від гулких ударів по обшивці. Він спробував стати на ноги, але не зміг. Стюардеса кинулася до нього, допомогла відстібнути ремінь.

Сивий негр терпляче стовбичив у дверях, аж доки Іван за допомогою стюардеси не звівся на ноги й не обернувся до нього. Відтак з усмішкою підійшов, по-приятельськи поплескав по плечу й, діставши з гамана зелену пачку банкнот, простягнув йому. Але Іван на те ніяк не зреагував, він порожніми очима дивився повз Сивого, на велику засохлу пляму крові біля крісла радиста. Тоді товстун поклав пачку на крісло поруч із стюардесою, кивнув у бік хлопця й подався до дверей, де на нього вже чекали охоронці.

Стюардеса якийсь час з глухою ненавистю дивилася на двері, за якими зник товстун, потім схопила долари й швиргонула йому вслід.

— Вдавися, гаде…

Нетребчук, мов привід, ступив кілька кроків до неї, тремтячою рукою погладив по щоці. Дівчина вхопила Іванову руку й стала несамовито її цілувати…

Нарешті праві двері літака від’їхали набік і в проймі замаячіла дебела постать сивого негра з сигарою в роті й жовтою текою під пахвою. Він привітно підняв правицю й чіпким поглядом окинув гурт офіційних осіб. на березі. З-за його спини випірнули охоронці, почергово зістрибнули в поліцейський катер, а тоді на руках зняли шефа. Тим часом у проймі дверей з’явився Воловоденко з двома великими сумками в руках і меншою за плечима. Дивлячись під ноги, він стрибнув у катер і знеможено опустився на лавку поруч із товстуном-негром. Завантажена пакунками Катерина, поглянувши вниз, безпомічно заозиралася, і тут же два кремезних поліцейських кинулись їй на допомогу. Обережно всадивши її навпроти Дмитра, вони разом вклонилися: “синьйорина…”

Потім із літака посипалися дівчата-африканки. Вони з вереском зістрибували в катер, а з нього — в море і, підіткнувши подоли, зграйкою попрямували до берега. Молоді відпочивальники зустрічали їх повітряними поцілунками, а поліцейські проводжали довгими посмішками.

Тільки-но катер пристав до берега, товстуна зразу ж оточили кілька офіційних осіб. На Воловоденка ніхто, здається, не звертав уваги, він, утопивши очі в пісок, майже бігцем подався до сірого мерседвса з радянським прапорцем на капоті. За ним, ледь переставляючи ноги, рушила й Катерина.

Сонце вже добігало до небокраю, а борт 13–86 усе ще лежав на воді й упрілі поліцейські переносили в катер зв’язаних терористів, тіла мертвих льотчиків, негра-охоронця, валізи й сумки. Довкола комісара поліції товпилися журналісти. Той байдуже відмахувавсь од них і раз по раз витирав обличчя й шию зовсім мокрим, хоч викручуй, носовиком. Коли ж заліз у відчинені двері лайнера, сержант, який командував поліцейськими на борту, доповів йому, що в літаку вже нікого немає, крім радянського планериста і стюардеси-француженки. Комісар пильним поглядом обвів багажний відсік, підняв двома пальцями з підлоги стодоларову банкноту, розглянув її зусебіч і поклав у целофанову торбинку. Дорогою до кабіни екіпажу підібрав ще. дві таких самих банкноти і поклав туди ж. На його різкий стук двері зразу ж відчинилися, і поліцейські наштовхнулися на стомлені очі стюардеси. Обидва, комісар і сержант, в одну мить помітили, що її коротке світле волосся, особливо на скронях, взялося блискучою сивиною,

— Coup de theatre, [5] — дівчина всміхнулася поліцейським й обернулась до Івана, який сидів у кріслі пілота.

— Ва-а-а-н-н-ьо, — стюардеса повільно підійшла до нього, зняла з себе хрестик на золотому ланцюжку й повісила йому на шию. — Gage d’amitie, [6] — голос дівчини помітно тремтів і вона поквапилася вийти.

Комісар поліції підморгнув Іванові, дістав із внутрішньої кишені піджака пласкеньку пляшку з коньяком і простягнув йому: “Рус, во!” Але той заперечно похитав головою.

У дверях Нетребчук примружився від останніх променів сонця, що вже краєчком сховалося за небосхил. Затим, забачивши на узгір’ї машину з червоним прапорцем й Волозоденків, які махали йому звідтіля, стрибнув у воду і бігцем припустив до них.

За повідомленням світової преси.

З 1973 по 1983 рік на планеті було здійснено п’ять тисяч сто сімдесят п’ять терористичних актів. Внаслідок цього три тисячі шістсот вісімдесят дев’ять чоловік загинуло і сім тисяч сімсот дев’яносто один дістали поранення.

У 1986 році зареєстровано чотириста п’ятнадцять таких акцій; чотириста чоловік загинуло, тисяча двісті сорок два отримали поранення.

Петро Федотюк

НЕВИДИМИЙ ЗВ’ЯЗОК [7]

Оповідання

— Механіка вбивства, тобто практичний бік справи, — чистісінький примітив. Натиснути на курок, замахнутися ножем… підсипати отрути чи довести людину до того, щоб вона сама наклала на себе руки — великих здібностей це не потребує. Але, старий, це стосується лише тих фізичних зусиль, що завершують велику підготовчу роботу в нашому мозку, в нашій душі, коли ми наважуємося позбавити когось життя й у довгих муках споруджуємо жертовну піраміду, піком якої стає сама дія…

— Коли на тебе нападають бандити або йдеш в атаку, ніколи вивершувати в собі складні геометричні будови, — завважив Гаррі, надпивши пива й випустивши через ніздрі цівки густого сигаретного диму.

— То надзвичайні ситуації. Я ж кажу про будні.

— Убивство й будні? Цікаво…

— Коли я відчув, що той рудий Джек постійно нервує мене, вже самою присутністю пригнічує, до яких тільки капостей не вдавався, аби дозолити йому… Розумію, ти хочеш сказати, наш “Пігмаліон” — справжнісінька божевільня й серед нас треба періодично провадити вибіркове лікування… Сперечатися не стану, в лабораторії, у тій мішанині з синтетики й залізяччя, присмаченій електронікою, забудеш не тільки, хто ти “, а й що таке елементарна ромашка. І я спершу подумав: впливає оточення. Взяв відпустку та й поїхав до моря. Морські ванни начебто трохи заспокоїли, проте ненадовго — Джек, мов невидимка, пильнував кожен мій крок, потьмарюючи сонце й морську блакить. Не зворушували навіть дівочі усмішки. А дівчата на узбережжі, сам знаєш, — краоуніі і не від того, щоб втопити якийсь свій клопіт, мов у хвилях морських, у карколомній інтрижці. Трапилась і мені гарненька брюнеточка не вельми суворих моральних засад, та зі своїм нав’язливим пунктиком я хутко нагнав на неї нудьгу…

Кухоль із напоєм бурштинового кольору, що стояв перед Робертом Грінфілдом, був надпитий лише на чверть. Розповідаючи, Роберт пестив долонями його прохолодну бочкувату поверхню, а в очах спалахував і згасав неспокій.

— Не раз думав: чи не піти мені з “Пігмаліона”. Але це нічого б не дало. Як не дивно, в хвилини, коли вдавалося позбутися згадок про Джека, я відчував: мені страшенно його бракує, наче давньої болячки, що з нею прожив мало не весь свій вік. Ми були з ним своєрідними друзями-варогами, залежними один від одного, немов п’яниці від клятущої чарки. Відомо ж бо: коли ти не певен якоїсь людини, то краще мати частіше її на оці, ніж сушити собі голову, де вона, чим займається, що затіває…