Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 16

— Ми сьогодні вперше в житті поставили свої підписи на захист миру. Один — у вісім, другий — в шістдесят вісім…

Покинуті села

Скільки їх по берегах Білого моря?

Покинуті села, сліпі позабивані хати. Позабивано чиєсь минуле, чиїсь радощі і тривоги, будні й свята. Чи згадують ці почорнілі будинки ті, хто залишив їх?

Покинуте село-скорботне місце, як лісове згарище, як іржавий корабель, як самотня, заросла чортополохом могила…

Одного разу стежка вивела мене до села. І одразу ніби загасив хтось ранкову лісову радість. Змахнув недоброю рукою і загасив. Не рипіли хвіртки, не чути було дитячого галасу, не кудкудакали кури, не гавкали собаки. Щось невловиме, моторошне було в цій тиші.

З цікавості зайшов до першої хати. Запах гнилизни, мишачого посліду й запустіння. На долівці, в купі сміття, валялася лялька з одірваною рукою. Тут колись бриніла радість тих, хто грався цією лялькою. А тепер з темряви чувся шурхіт. Може, пацюки вовтузилися, може, тхір оселився…

Я вийшов мерщій на вулицю і зіткнувся із старезним дідом. Здивовано кліпнув дід ласкавими ясними очима і запитав:

— Що шукаєш, патлашо-бороданю?

— Так просто, зайшов подивитись…

— Ет, знайшов чого дивитись. Роз’їхався люд. Померло село.

— А ви чому не поїхали?

Дід махнув рукою.

— Мені кочувати пізно.

— Та як же ви тут сам живете?

— Сам, та не зовсім. Стара зі мною. А ще наїжджають шофери, і рибаки заходять. Такий-сякий крам і газети привозять…

А потім ми з дідом Єрофеєм, так звали мого нового знайомого, продовжили розмову в його хаті.

— Воно таки-так, і по радіо балакають, і в газетах пишуть: йде молодь у місто, хто на легкий хліб, хто за культурним життям. А я гадаю, справа не лише в легкому хлібі…

Дід Єрофей повагом, проте охоче відповідав на мої запитання.

— …Не про всякі місця кажу, а про своє і сусідські села. Стомилося море, вода темніша та густіша стала, а риби поменшало. І землиця стомилася, висохла, з’яружилась, віками родила. Їй би років із десять — двадцять поспати, лісами вкритись, і воскресне вона молодичкою. А ми її, всохлу, шпигуємо-шпигуємо хімією. Дай стомленій людині замість сну ліки. День стерпить, п’ять стерпить, а на шостий впаде… Пробував землицю язиком?.. Скуштуй. Раніше жирок відчувався, та трохи кисленький, а нині гіркота на язиці лишається. І хлібець, і овоч — все на хімії. А ми очі вирячуємо, звідки в дітей беруться різні алергії. Самим би не захімічитися. Ще років із двадцять тому стали наші помічати: врожай з року в рік — дедалі плішивіший. Збагнули — стомилася земля. Відтоді й потяглися в інші місця…

Звичайно, дід Єрофей не сказав нічого нового. Він не розкрив “наболілу таємницю” покинутих сіл і причини того, що молодь тікає до міста. Все це розкрито міськими теоретиками. Мені чомусь думалося в ці хвилини зовсім про інше. Можливо, слід комусь пробувати “землицю язиком”, щоб і в нього “гіркота на язиці лишалася”. Скільки ми ще будемо ахкати та охкати над “закритими цифрами”: діти-каліки, хвороби, про які сором’язливо мовчимо у “відкритих цифрах”… Правду і тільки правду! Так для кого тоді “закриті цифри”? Мовчимо… Мовчимо… Вигідно одержувати великі врожаї. Будь-яким шляхом, з будь-якою отрутою догодити великому володареві — “плану”. Наступне покоління розплатиться власним здоров’ям. За дурість нинішніх відповідати в майбутньому всім.

Я розпрощався з дідом Єрофеєм. Напевне, для когось він лише відсталий травопільник. Як сміялися ми над цим словом у п’ятдесяті і шістдесяті роки. Подорослішала людина, й сміху поменшало: мільйони хворих. Чи більше? Ох уже ці “закриті цифри”!

Поменше б “закритих цифр” і побільше відкритих, не покинутих сіл.

У кінці дороги

Експедиція, відкриття, рекорд… Як часто ці слова стоять поруч. Не вбачаю в цьому нічого поганого. Більшість людей мріють або мріяли про відкриття і рекорди.

Але в завдання Біломорської експедиції вони не входили. На нас чекала робота в складних умовах подорожей, наукові й журналістські розшуки, важкі морські і сухопутні переходи. Робота по приверненню уваги людей до проблем збереження миру і навколишнього середовища.

Не мені судити, велика чи мала робота проведена. Однак переконаний: все, що ми зробили, потрібне людям. Підтвердили необхідність розвитку творчого туризму і експедицій з програмою; “Подорожі — на службу миру і природи”.

За півтора місяця проведено понад 90 мітингів, усних журналів, лекцій, присвячених боротьбі за мир і охороні навколишнього середовища. Зібрано кілька тисяч підписів на захист миру. Радіостанцією експедиції здійснено понад 2 тисячі радіозв’язків. Майже половина з них — з радіоаматорами Азії, Африки, Європи, Північної і Південної Америки. Проведені виставки політичної книги. 16 клубів і будинків культури Біломор’я одержали в дарунок бібліотечки, зібрані експедицією спільно з Товариством книголюбів РРФСР. Всі кошти від лекцій, прочитаних учасниками експедиції, перераховано в Фонд миру.

Експедицію не закінчено. Експедиція триває. 1 вересня в усіх школах країни — Урок миру. Частина учасників експедиції минулого року вирушила в Київську область, щоб Урок миру провести у дітей з Чорнобиля. Рішення не випадкове. Багато разів під час зустрічей з жителями Біломор’я нас запитували про трагедію на Чорнобильській атомній електростанції.

Більшість людей з розумінням поставилися до організації Біломорської експедиції. Проте зустрічалися й скептики, чинуші, бюрократи нової формації. “Чого ви мудруєте? — заявляли вони. — Є люди, яким належить за штатом займатися охороною природи. Є усталені форми боротьби за мир. Відпустку слід проводити на курорті…” Хотілося б відповісти їм словами великого Назима Хікмета:

Ведь если ты гореть не будешь,

Ведь если я гореть не буду,

Ведь если мы гореть не будем,

То кто ж тогда рассеет мглу…

Та хіба проб’єш твердолобість і чиновницьке боягузтво самими тільки віршами?..

Не пам’ятаю, хто із знаменитих мандрівників сказав, що найважчий етап подорожі — в столичних канцеляріях.

Чому? Можливо, штучно утворювані труднощі — це помста маленького озлобленого чиновника? Йому не під силу вирушити в мандри, ось він і намагається завдати удару романтиці: відмовою, посадовою інструкцією.

Доводилося зустрічати людей, які вірять в соціальну неминучість. “Хоч як опирайся, нічого в світі не зміниш”, — стверджують вони. Покора перед соціальною неминучістю — небезпечна хвороба, особливо для молоді. Вона обмежує ініціативу, породжує аполітичність.

Нині час стрімко зростаючої активності людини. Лише загальні активні дії можуть врятувати світ від катастрофи. Тому слід не тільки боротися з тими, хто закликає до війни, а й виступати проти бездіяльності, байдужості, смиренності.

Не випадково гасло нашої експедиції: “Бездіяльність проти воєнної і екологічної загрози — попутний вітер до загибелі людства”.

Учасників експедиції дев’ятнадцять. Але допомагали організовувати експедицію сотні. В цьому я вбачаю запоруку розвитку творчого туризму і політичних подорожей, присвячених боротьбі за мир, врятуванню природи.

Мені телефонують і пишуть знайомі і незнайомі люди. Різного віку, різних професій. Прохання і побажання єдині: потрапити в експедицію, бути корисними справі миру і охорони природи.

Отже, попереду нові експедиції з програмою: “Подорожі — на службу миру і природи”.