Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 36

— Та ні! Я ж тобі кажу, ідею він зрозумів одразу. Принцип каузальності, безперечно, ламатися не повинен.

— Тобто? Класика: мандрівник в часі, потрапивши в минуле, випадково вбиває дитину, якою, виявляється, він був сам, і тоді в майбутньому, тобто в теперішньому…

— Дурниця. Наслідок не може знищити причину, що його породжує. Всі випадкові збурення миттєво гасяться за рахунок глибоких негативних зворотних зв’язків, суттєві зміни принципово неможливі. Я не знаю поки що механізму, який це забезпечує, але змінити минуле так, щоб змінилася дійсність, неможливо. Можна змінити тідьки майбутнє відносно нашого сьогодення, розумієш.

— Здається, я про це десь читав.

— Так ти ж сам давав мені книженцію. Оповідання… як же воно називається?..

— Ти що, взяв за основу ідею із фантастичного оповідання?

— Взагалі-то так. Точніше, я зрозумів, що принцип каузальності можна обійти, плюс неопубліковані праці Козирєва.

— І ти в своїй статті посилаєшся…

— Тільки на праці Козирєва. Що я, псих, чи що, на нісенітниці посилатися?

— Але все-таки… Ідея-то не твоя…

— Нічого. Ці фантасти висувають їх тисячами, за, статистикою, одна-дві можуть бути правильними. Жоден суд не звинуватить мене в плагіаті!

— Суд? Хіба ти сам не можеш розібратися, що погано, а що…

Ігор так швиргонув паяльник на підставку, що з неї посипалася пахуча янтарна живиця.

— Знаєш, чому я в свої двадцять п’ять уже кандидат і обов’язково докторську зроблю, а їй, як був ніхто, так і зостанешся інженером? А тому, що поки ти розв’язуєш свої дитячі питаннячка, я діло роблю. “Що погано, а що добре!” — поки ти над цим голову ламав, я панель розпаяв. Ти Достоєвського читаєш, а я статті пишу.

— Без посилань.

— Подумаєш, одне-два посилання в дисертації випустив… Забув, розумієш! Просто забув! І взагалі, переможців не судять. — Ігор сердито насупив брови й відвернувся.

— І все-таки… Сьогодні створити машину часу неможливо.

— Саме це голослівне твердження, сприйняте на віру більшістю вчених, і стало для всіх каменем спотикання. Але не для мене!

— Це не твердження, а теорема.

— Тобто?

— Теорема Вегуса. Доводиться від протилежного. Припустімо, подорожі в часі можливі. Оскільки навіть необережно роздавлений у минулому метелик може, як відомо, призвести до значних змін у майбутньому, й враховуючи, що від впливу на минуле майбутнє абсолютно беззахисне, треба сподіватися, що перше, що зроблять наші могутні нащадки, досконало вивчивши закони хронодинаміки, — це запровадять надійні обмежувальні механізми, котрі зроблять досліди з часом у теперіїпньому й близькому майбутньому неможливими. Що й потрібно було довести.

— Дурниця. Коли б ця теорема була справедливою, Уеллс не зміг би опублікувати свій роман, не з’явилося б сотень інших творів, я б теж не замислювався про сутність часу, не було б тоді й цієї установки. Отже, твій доказ не обгрунтований.

— Аж ніяк. Заборона не може бути повною, інакше навіть у далекому майбутньому подорожі також стануть неможливими. Звідки їм взятися, якщо в благодатний грунт сьогодення не будуть засіяні маленькі зерна мрії? З іншого боку, навряд чи наші нащадки захочуть обмежувати свою свободу хоч у чому-небудь, а в часі й поготів. Словом, існування майбутнього унеможливлює створення машини часу в теперішньому. А те, що вона досі не створена, вельми втішно. Отже, у людства є майбутнє!

Ігор загадково усміхнувся, а потім торжествуюче розсміявся. Хоч очі дивились, як і досі, холодно.

— Ти знаєш, що це? — Він знову ляснув по масивній, воронованого металу, стільниці.

— Сам же сказав — макет гіроскопу.

— То я шефові забивав баки. А тобі скажу правду — знаю, не пробовкнешся. Це… — Він запнувся, все ще вагаючись, чи можна довірити мені таємницю. Я мовчки чекав. — Це машина часу!

— Не оригінально. Мабуть, все-таки запиши адреску.

— Яку ще адреску?

— Клініки.

— Не віриш, значить!

— Ні. Щоб цей дивний набір приладів, де навіть вольтметр розтрощений…

— Вольтметр працює, тільки скло нещодавно якийсь ідіот розбив і зламав юпітер.

Юпітером у лабораторії називали встановлену на окремій основі важку штангу з одним або кількома кронштейнами. На кожному кронштейні малося кілька затискачів і різновеликих захватів. На таке напівкустарне пристосування — витвір макетної майстерні — можна було начіпляти масу допоміжного обладнання, починаючи від вентилятора й закінчуючи табличкою “Не мацати! Відрегульовано!”. Здебільшого воно використовувалося для налагодження локального освітлення. Один такий юпітер з вивихнутим плечем кронштейна валявся на підлозі біля столу.

— Ну й народ! Три дні тому шибку розбили, ніхто не зізнався… Тут циркуля не можна залишити без нагляду, не те що машину часу… Не віриш? Відверто кажучи, я сам не впевнений, чи буде працювати. Слухай-но, — пожвавішав Ігор, — хочеш стати свідком вузлового моменту?

— Дивлячись що ти під цим розумієш.

— Це моменти, які визначають історію і які не можуть змінюватися при будь-яких впливах на минуле. Хоча незначні деталі, які не зафіксовані в документах і взагалі, так би мовити, матеріально, можуть зазнати змін.

— Тобто ти вважаєш…

— Безперечно. Якщо машина запрацює, ти станеш свідком події, рівної якій не знайдеш в історії ні давніх, ні середніх, ні навіть пізніх віків.

— Я не про це. Ти гадаєш, незначні зміни можуть статися в минулому.

— Егеж. Тільки тому й здійснима машина часу. Інакше неминуче порушувався б принцип каузальності.

— Він і так порушується. Якщо ти побуваєш у минулому й скажеш, наприклад, солдатові, що його вб’ють, то він, замість того щоб підняти прапор і повести в атаку…

— Ні. Закон великих чисел. Якщо цей солдат злякається, — прапор підніме інший, от і все. Результат атаки не зміниться. Годі, не ламайся! Твоє їм,’я буде записано в анналах золотими літерами поруч; з моїм, правда, дрібнішим шрифтом.

— Гаразд. Умовив. Ми що, в першу подорож вирушаємо разом?

— Ні. Це привілей винахідника. Твоя справа — засвідчити результат перед потемками. Я зараз сяду в машину, щільно заслоню штори її настроюсь на срибок рівно на тиждень назад. Того вечора, я знаю точно, в лабораторії нікого не було. У момент переходу вольтметр покаже різке підвищення напруги. Після цього ти відхилиш штору. Мене на столі не буде. Ти знову щільно закриєш робочу зону й чекатимеш. Рівно через п’ять хвжлин я повернусь. І з цього моменту попрошу звертатися до мене не інакше як “Підкорювач Часу”.

— А якщо не повернешся?

— Значить, розрахунки були помилковими, я потрапив у який-небудь мезозой і мене злапав тиранозавр. Починаємо?

Ігор зняв халат, склав його вчетверо, поклав на стіл поміж телескопом і вагівницею і всівея зверху, незграбно підібгавши довгі ноги.

— Засмикни штори. Буду прогрівати прилади.

Я щільно запнув робочу зову. Завищав блок живлення лазера, ніжно заспівав, набираючи оберти, гіроскоп.

— Вийшов на режим. Вмикаю. Стеж за вольтметром, — почувся притлумлений голос Ігоря.

Там у нього щось клацнуло, стрілка вольтметра смикнулася вліво, але зразу ж повернулась у попереднє положення. Стало тихо. Я відсмикнув штору. Ніжно-рожевим світилася трубка лазера. На вагівниці, що вийшла з рівноваги, ледь чутно співав гіроскоп.

Ігоря ніде не було. Не було також телескопа, електромагніта і, здається, ще якихось приладів. Я ретельно засмикнув штори й засік час.

Рівно через хвилину почулося клацання, а потім лайка:

— Ідіоти! Ставлять юпітер де завгодно! Все діло зіпсували!

Штора відсмикнулась, і Підкорювач Часу зліз зі столу, обережно прикриваючи долонею праве око.

— Дай п’ятака!

— Ти знаєш… Я сьогодні забув гаманця вдома.

Ігор досадливо махнув рукою, вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ізоляційними ручками й приклав до ока, під яким швидко набрякав могутній синець.

— Розумієш, машина ще не має системи попередження зіткнень зі сторонніми предметами там, у минулому. Я її тому й поставив на інтерференційному столі, що він тут уже півроку стоїть. Останній місяць я на нього взагалі нічого не клав. Та от маєш, якийсь кретин поставив поряд зі столом юпітер, він мене кронштейном прямо в око! Я злякався, відсахнувся й мало ле звалився зі столу. Щоб не впасти, — ухопився за панель і роздавив на вольтметрі скло! Виявляється, це я сам, розумієш! — торжествував Ігор. — Отже, машина працює! — Він облизнув подряпину на долоні. — Треба надалі брати з собою лікаря. А ти? Хоч тепер віриш?