Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 41

За інерцією розігнався й на шостій, — кольори соковиті, стійкі, самому сподобалося. Поміркував і, хай буде, приладнав мій кращий винахід — яскраві райдужні кільця. Глянув збоку — краса! Кільця сяють, мерехтять! Є у мене таке — зробити інколи справжню річ, душу потішити… Потім схаменувся — спокійно, хлопче, спокійно!

Тим-то решту я нашвидкуруч порозсовував по місцях, не затримуючись біля кожної: довкола темно, все одно ні дідька не видно. Та й притомився-таки. Хіба ні — гасати туди-сюди, чистити, шкрябати, фарбувати… Перепочити б, але часу обмаль.

З третьою я спочатку трохи передав куті меду, — хлюпнув, розумієте, зайвину води. Довелося потім відокремлювати, така там утворилася багнюка. Тільки час змарнував! Зате далі веселіше пішло: нові, знаєте, форми, нові розцвітки, кольори. Пір’я, шерсть. Листя, кора, крони… Комашки всілякі там, метелики… Рибки…

А той горлає з-за паркану: “Чи вже скоро? Коли буде. готово?” Одне слово — ентузіаст! Не минає й години — телепатує: “Хижаків роби небагато! На водні форми не гай часу!” Ет, нема істоти вередливішої, аніж ентузіаст! Дай йому все зразу — лусни, а дай!.. Коли йому потрібна квітка, він підсмикує її, аби швидше росла. А мій, оцей, мене смикає: “Де атмосфера? Де раси? Де супутник базової планети?..” Ну, хіба ж можна працювати в подібних умовах?

Атмосфера? Ось тобі атмосфера! Буде тобі фауна, буде й флора: повигрібав все, що мав, навіть не дуже вдалі зразки (у доброго хазяїна ніщо не пропаде), оживив та й висипав у дублікатор. “Живіть. Плодіться та розмножуйтесь!..” — як казали колись. Тепер супутник — на тобі супутник. Підфарбував сріблянкою, припасував, де треба. Годиться! Блищить як новий…

Зате раси — то робота філігранна! Розумні, зауважте, раси. Це вам не метелики чи рибки… Потрібна ідея! Аж раптом осяйнуло… Цікава думка, просто шикарна: а що коли його самого взяти за взірець — ліпити йому подібних?! Зляпав ескіза — вийшло нічого собі. І йому повинно сподобатися! Кожному сподобається, коли побачить себе самого часів рожевого юнацтва. Проте це раса номер один. А друга? Той, за парканом, телепатує як навіжений!.. Смикає: “Давай, давай!..” Що ж, зараз я тобг дам, будь певний!

Завдання перше і найголовніше — аби той ні про що не здогадався. Зробив другий екземпляр і почав над ними обома чаклувати. Першому додав одне, другому — інше. Потім у першого вилучив інше, додав другому. А у другого — вилучив одне і додав його першому. Так і вийшло — у першого багато одного, у другого — іншого. І хоч обидва, як то кажуть деінде у Галактиці, два яблука з однієї сливи, на перший погляд — просто разюча різниця. Ну, звичайно, походив навколо них, підправив дещо, змінив колір волосся і оживив. Поки що не став закладати ніякої інформації — хай спочатку подивиться екстер’єр. І викликав його…

Він з’явився миттєво. Почав я тоді показувати йому всю систему, але він і не дуже додивлявся, що мені була добра на руку ковінька. Та біля третьої його наче підмінили. Почав скиглити, що замовляв мені атмосферу кольору “незабутній захід сонця”, а не “мрійно-блакитний”. Я послався на дефіцит фарб теплих кольорів. Потім він звинуватив мене, що я зробив атмосферу для самого себе. А навіщо мені той кисень? Щоб я іще чимось там дихав!.. Хоча щодо клімату — каюсь. Було. Та зрештою, це дрібниці. Головне, щоб не помітив доважок! (Адже товару без доважка не буває!)

Зробили ще один обліт. Тут цей скнара прискіпався до мене, що я перевитратив воду. І взагалі, співвідношення суші й води мусить бути протилежним. Але я враз переконав його, що мій варіант стабільніший, і він трохи заспокоївся.

Нервовий замовник трапився мені, й характер у нього важкуватий. Невдовзі в мене почав дубіти язик, бо все йому було не так. Це — не те що треба, те — він уявляв собі інакше, а ото — звичайне марнотратство… Доводилося весь час переконувати й переконувати. І все ж я просто фізично відчував, як з моїх рук підступно вислизає омріяний навар. Ну й дідько з ним! Заплатив би домовлену ціну…

Зате хто, скажіть мені, передбачав, що йому сподобаються зразки розумних? Я! Ще б пак, — колись у юні роки він щось подібне неодноразово бачив у люстерку, принаймні схоже на одного з них… Однак, внаслідок свого характеру, він погодився взяти моделі тільки за основу, з подальшими доробками. (Еге ж! Так я тобі й дороблятиму! Надійся!)

Нарешті! Підписав чек! Хоч і встиг з мене вичавити згоду на безкоштовне усунення недоліків протягом року. (Важкий клієнт!) Але нічого. Хай це буде найбільше лихо у моєму житті! Хе-хе!

Заклав майбутнім розумним стандартний масив рефлексів з мого комп’ютера, передав старому ключі від нових володінь, схопив чек і гайнув додому. Відпочивати! Відпочивати!! Відпочивати!!!

Але це, як виявилося, ще не кінець.

Почалося з дрібниці: до масиву інформації для рас абсолютно випадково (щоб я здох! Хе-хе!) потрапив блок розрахунків самих моделей. Прикро? Є трохи. Але нічого страшного. Я тільки не врахував, що система стабілізації в моделях були не найкращого гатунку, вірніше, що це дасться взнаки так швидко. А якість деталей не була обумовлена замовленням.

Неприємності почалися з того, що ті почали завчасно думати. Власне, й це ще не катастрофа. Але вони захопились не цим, та й думали абияк. І коли той гуляв собі серед вічного літа мого витвору, вони заявилися до нього і все одразу виклали. Про те що вони належать до однієї раси, а тому чудово підходять одне одному — вони вже у цьому переконалися… Йолопи! Так зганьбити мене!

Ну, той, звичайно, розлютився, прогнав їх геть. Потім сів і накатав на мене скаргу в будівельний нагляд, вимогу відшкодування моральних і матеріальних збитків, а шефу нашкрябав рекламацію на мою роботу. Отак-от… Хе-хе…

Ну, ви, звичайно, думаєте, що я страждаю. Аніскільки. Недоробки хто усуватиме? Отоді ми з ним і поговоримо… Погомонимо… Наприклад, на тему квітів… Чи треба їх смикати, чи ні! Ох, поговоримо. Хе-хе!..

СУПЛІКА

Ваша бездоганність! Я дозволив собі звернутися до Вас із цим проханням лише під тиском невблаганних обставин. Саме тому я вважаю за необхідне додати до нього деякі неофіційні пояснення.

Ваша бездоганність! Коли я чую чергову плітку аборигенів про інопланетну базу посеред “Бермудського трикутника” або про перехоплення ними іще однієї “тарілочки”, кожного разу мені доводиться прикладати чимало зусиль, аби не розсміятися оповідачеві просто в очі, але я таки стримуюсь. Жаль тільки, що хазяїн мого спостережного пункту аж надто полюбляє подібні історії і веде навіть спеціальний реєстр. Йому й на думку не спадає, що лише божевільний розташує свою базу в океані, в тому районі, де перетинаються шляхи не тільки літаків, а й кораблів… Я певен, що кожен з нас реагує на ці “новини” так само: всі ми гарно виховані.

Смішно бачити наївну самозакоханість цих дивних створінь — людей. Адже інопланетяни у них — обов’язково людиноподібні, лише подеколи варіюється зріст, а здебільшого — просто колір шкіри та волосся. Пришельцям навіть нав’язують цілком земні звички та уподобання. Смішно!

Я, наприклад, вважаю, що саме наша еволюція йшла найбільш правильним шляхом. Компактні розміри тіла найкраще відповідають вимогам зручності. Про те, що чотири точки опертя значно надійніші, ніж дві, знають навіть вони. Щоправда, аборигени переконані, що без рук не можна обійтись, але такий погляд грунтується на низькому рівні їхніх наукових досягнень. Для нас, як Ви знаєте, цілком достатньо хвоста, який і з естетичного боку має велику перевагу. Попри все це, я ставлюсь до них спокійно. Хоч, якщо відверто, бачити їхні голі руки, а в жінок і ноги, бридко. Але стерпіти можна.

Великий Всесвіте, яка то нудна робота — бути спостерігачем на відсталій планеті. Рівень життя — примітивний, клімат — не впорядкований! Собаче життя! Тільки тут починаєш по-справжньому цінувати все домашнє, з тоскнотою згадуєш безліч милих дрібниць, які так прикрашають існування в нашому рідному світі. Тож не дивно, що багато хто з нашої місії в дечому деградував, а деякі — до такого ступеня, який вимагає активного втручання гіпнопедів, але навіть вони не завжди можуть зарадити. Втім, робота десантника у всіх цивілізованих світах вважається небезпечною не лише для здоров’я, але й для життя. Що ж, всі ми готові віддати навіть життя, але погодьтеся, — краще, шляхетніше та почесніше загинути десь у незнаних світах у двобої зі стихіями, ніж під колесами смердючих деренчливих екіпажів, на яких так полюбляють гасати кровожерні аборигени. А статистика останніх років просто жахає — саме так гинуть найкращі з нас. Особливо часто гинуть новачки. Уявіть собі: ви йдете своєю дорогою, нікого не чіпаєте, мирно збираєте інформацію, та раптом помічаєте, що просто на вас мчить гуркочучи та виючи, велетенський металевий екіпаж. Ви, зрозуміло, припадаєте до самісінької землі, щоб пропустити його над собою… В усіх відомих нам світах давно вже відмовилися від примітивного пересування виключно по поверхні планети, та тільки не тут. Не спроможний підняти свій апарат у повітря, абориген спокійнісінько збиває чергову жертву і… здебільшого навіть не зупиняється. Коли б він знав, коли б він тільки знав, що вбив, як вони кажуть, брата по розуму! Жахливо! Але заради високої цілі ми згодні й на це. Тим більше що відкритися поки що не можна. Людство не готове. Мине ще не одне століття, перш ніж виникне можливість бодай хоч якоюсь мірою розпочати елементарне спілкування. Якщо у нас на той час залишається хай мінімальне бажання та терпіння!