Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 51

— Нічого собі, швидко! Це для тебе одне життя, а для людини… І все-таки ми пам’ятаємо… Ми пам’ятаємо і тебе, Прометею!

Дивна усмішка, сумна й гордовита, бродила під його вусами.

— Красно дякую… Що ж ви пам’ятаєте?

Добре, що я свого часу захоплювався міфологією. І все, що знав, розказав, наче на екзамені, швидко, чітко, з цитатами. Правда, не все у мене зійшлося — адже Прометей Гесіода зовсім не схожий на Есхілового Прометея, та звідки мені було знати, хто з них правдивіший. Молодець, що хоч це пам’ятав. І, втішений собою, додав:

— Але я думав — це казочки…

Прометей розсміявся:

— Це і є казочки, те, що ти мені тут розповів, — і різко урвавши сміх, мовив: — Все було не так, зовсім не так.

— Не так? А як?

— Розповім. Але спершу я хотів дізнатись, як ти потрапив сюди, людино, народжена через багато століть після мене?

— Не знаю. Гіпотеза в мене така — я заблукав. В оцій ущелині заснув, і ти ввижаєшся мені уві сні.

— А ти снишся мені. Ну що ж, хай буде так.

А що я йому скажу? Якби я писав фантастику, я б придумав яке-небудь зміщення часу в єдиному просторі, ще що-небудь розумне… Але чого не знаю, того не знаю. Та й не в тім річ.

— Авжеж, — кивнув він. — Річ в іншому. Як же ви живете, володарі Землі? Думай, я побачу твої думки.

Легко сказати — думай. Одне діло — побалакати, зовсім інше — в думках показати життя всієї планети. Спробую. І я спробував уявитис3емлю, такою, як її бачать в космосу космонавти. У мене вийшов оповитий хмарами шкільний глобус, який висить у порожнечі й повільно обертається, але співрозмовника це задовольнило, і він коротко кивнув: “Далі”.

Далі… Чи багато ми знаємо про свою Землю? У моїй уяві зринали міста, села, дороги, канали, річки, греблі, поля, луки, гори, моря, океани, кораблі, авіалайнери, нафтові вишки, знову міста — всі ці картини з’являлися без системи і, як мені іноді здавалося, навіть без особливого сенсу. Одначе співрозмовник, я відчував, мене розумів, нехай по-своєму, але розумів. Більше того, він якось скеровував мої думки в той бік, який його цікавив, видобуваючи із закутків моєї пам’яті те, що здавалося мені несуттєвим, і навіть те, що я забув чи не хотів показувати. Різноманітні катастрофи, панорама міста, вкритого чорним снігом і безкраї поля без верхнього шару грунту; річки, у яких різноколірна від хімічних барвників вода і мертва риба; плями нафти на морських хвилях; густий дим заводських димарів і, нарешті, гриб атомного вибуху…

— Так і живете? — В його короткому запитанні було здивування й нерозуміння, засудження, але й був захват, і гордість за нас, і знову гидливий подив…

— Так і живемо, — підтвердив я. — А як треба?

Звісно, я розумів, що живемо ми не в усьому правильно, особливо на сторонній погляд. Та про це судити тільки нам, адже за дві-три сотні поколінь нашої історії ми он чого досяглій і заплатили за це мільярдами життів, а це не “одне титанове життя”, відтак мене вкололо його запитання, воно наче й нейтральне, а проте…

— Звідки мені знати, як треба? — спокійно відповів титан. — Ми й своїм життям не зуміли як слід розпорядитися. Ви — володарі Землі, живете так, як вам хочеться. І ми так жили, теж вважали себе володарями, забувши, що над Землею володарів нема й бути не може. За що й поплатилися… Всім, чим могли. Стали міфами. Не повторіть нашої помилки, а то про вас навіть міфів нікому буде розповідати.

— Помилки? Якої помилки?

— Розповім потім. Уже світає. Он летить Зевсів орел, він трохи… ускладнить нашу бесіду.

— Орел? Який орел? Виходить, і справді…

Зневажлива посмішка на мить скривила губи титана.

— Біомех. — (Ого, слівце просто-таки з лексикону сучасної фантастики!) — Улюблена іграшка верховного небожителя.

Із-за скелі вставало сонце, а з боку моря назустріч йому наближався велетенський птах. Широченні крила із свистом розтинали повітря. Птах? Ті Гефестові помічники, звісно, були машинами, а цей явно живе створіння, схоже навіть не на орла, а на неймовірно великого грифа. Живий птах, але кігті й дзьоб його виблискували крицею і бронзою мінилося пір’я…

Описавши коло, орел стрімко шугнув униз. Гострі його пазурі й дзьоб глибоко вп’ялися Прометеєві в живіт. Бризнула кров. Затріщали м’язи й жили. А титан, здавалося, струшував скелю, намагаючись порвати ланцюги. Він, звичайно, знав, що нічого з цього не вийде, але тіло його не хотіло нічого знати, воно поривалося до бою. Марно. Ланцюги були надто міцними. А я — що я міг у цьому проклятому сні?

З переможним клекотом орел здійнявся в повітря, залишивши Прометея стікати кров’ю. Та прямо на моїх здивованих очах сталося диво: зупинилася кров, шкіра затягла страшні рани, й через кілька хвилин на яшвоті зосталися тільки рубці, які блідли з кожною миттю й скоро зникли зовсім.

Приголомшливо! І забитий просто в груди сталевий стрижень, і розідрані иа шматки нутрощі… “Пошкодження, несумісні з життям”, — як сказали б лікарі, виявляється, зовсім не були небезпечними для нсиття мого співрозмовника. Звісно, задоволення від них він не мав, проте, мабуть, не дуже й страждав. Немов підслухавши мої думки, Прометей усміхнувся:

— Не так просто вбити титана! Це кара болем і приниженням, самотністю і безнадійністю, а не смертю. Хіба ти не знаєш, як здатна регенерувати печінка, шкіра, та й усе інше? Хоча — звідки ж тобі знати? Адже ви, люди, маєте звичку вмирати від будь-якої подряпини!

Пихато це прозвучало, і я не стримався:

— Ви, титани, живете тисячі років, вас не так просто вбити, чого ж ви щезли, не лишивши після себе ніяких слідів — одні міфи?

Я зразу ж пошкодував про сказане, але слово — не горобець. Він довго мовчав, нарешті мовив:

— Так, тут твоя правда. Ну що ж, слухай історію титанів. Наші помилки навряд чи навчать вас, але слухай, зважуй, думай.

Він почав з того ж, що й я — показав планету цілком, начеб з космосу. Виходить, і тоді були космонавти? Так, планета у нас була одна. Проте… чи Земля це? Обриси материків у чомусь були звичні, у чомусь відрізнялись, і навіть дуже. Більше було суші. Величезний крижаний панцир захоплював північні області Європи, Азії, Америки, а на південному полюсі врунився материк Антарктиди. На Африканському континенті я не помітив жовтої плями Сахари, на її місці буяв пишний килим квітучої рослинності. Замість Балтійського моря розіслалася бо* лотяна тундра з численними озерами, і Середземне море було зовсім інше — ланцюжки островів і перешийки розбивали його на кілька морів, з’єднуючи Європу з Африкою. Та головне — не було Атлантичного океану, точніше, його північної частини. Два вузеньких моря, витягнутих від екватора до полярних льодів, омивали між Європою й Америкою величезний острів, та ні, вважай, материк, не менший від Австралії.

— Атлантида, — почув я Прометеїв голос. — Благословенна земля племені титанів. Такою вона була. Дивись, уважно, ніхто з людей більше її не побачить.

Так, це була благословенна земля. Спокійні, чисті ріки, кришталеві озера, величезні гори й безкраї рівнини, одвічні ліси, луки, заквітчані буйним різнотрав’ям, скелясті й піщані морські узбережжя… Вся краса світу була зібрана на цій землі в неймовірній, дивовижній гармонії. Чому саме тут?

І знову, мовби відповідаючи на моє німе запитання, Прометей сказав:

— Мати-земля була щедрою до своїх улюблених дітей. Та й ми піклувалися про неї — для цього у нас вистачало часу й снаги.

Та стривайте, що ж він показує мені? Справді, прекрасна, справді, неповторна земля! Але на ній практично не видно слідів розумної діяльності. А втім, сліди, ввичайно, є. Ген, бачу, оброблене поле, розкішний сад, чудової архітектури будівля на пагорбі, викладений кольоровим камінням басейн, міст через урвище, на березі озера вимахує крилами відтродвигун, зеленіє виноградник на схилі, бовваніє ошатна хатина на узліссі. Оце й усе.

— Де ж ваші міста, дороги, машини, заводи, фабрики?

— Навіщо?

— Як це — навіщо? Культура, цивілізація…

— Що спільного культура має з кількістю заводів? У нас є кузні, майстерні… Розташовані здебільшого в печерах, ти не помітив…