Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 55

Скам’яніле від горя прекрасне жіноче обличчя. Замість волосся його облямовували живі змії, але страшним було навіть не це. Страшними були її очі, в них пломеніли відчай, горе, гнів і щось таке, чого не варто бачити людині. Я не міг витримати того моторошного погляду і квапливо опустив голову.

— У потворних тілах формувалася потворна психіка, — вів далі Прометей, — та одне лишалося незмінним — ненависть до богів. І ті не могли нас здолати. Тоді вони, піднявшись у небо, кинули на Атлантиду бронзові кулі, що вибухали ліловим вогнем неймовірної руйнівної сили. Це вже була війна з усією планетою. Кипіли річки, випарувались озера, руйнувалися гори, текло розплавлене каміння. Почала тріскатись і ламатися сама земля, і, нарешті, в гуркоті й полум’ї Атлантида занурилася в океан. Гігантські хвилі ринули на всі материки й пройшли їх з кінця в кінець, несучи міріади жертв. Почав танути арктичний крижаний щит. Тонули острови, здималися гори. Земля змінювала своє обличчя. З жовтогарячого, мов разпечений мідний лист, палаючого неба вогненним дощем сипались уламки Фаетона…

— Фаетона? Але ж він вибухнув набагато раніше?

— Планета не може вибухнути миттєво. Оскаженілий атом рвав її на частини, і в небі Землі Фаетон стояв зловісною зіркою, помітною і вдень і вночі… Час Зірки… Страшний час прийшов у наш світ, і знаком часу цього була гірка зоря, яка горіла в небі…

— Хіба зоря може бути гіркою? Яскравою або тьмяною, великою або малою, жовтою… білою… блакитною… червоною… але гіркою?

— Ще й як може… — зітхнув гірко.

Вцілілі боги укріпилися біля свого космодрому на Олімпі, вцілілі титані розсіялися по всьому світу. Війна скінчилася.

— Перемогою богів?

— Хіба у війнах бувають перемоги? А втім, тобі видніше. Мабуть, в історії людей бували війни? А в історії титанів вона була одна, і в ній не було переможців.

— Але чому боги відмовилися від свого плану “розігріти” Землю?

— А її треба було починати “розігрівати”.з Атлантиди, якої нема. Лишився невеликий острів, який втратив усі ті властивості. Люди заселили його. Та й крім того… Все це вже не мало сенсу. Зброя, яка порушувала спадковий апарат клітин, обернулася й проти богів. Так буває. У них більше не народжуються діти, як і не народжуються діти у титанів, хоча ті титани і боги, що вижили, — житимуть довго. Та що це міняє? Історія наша закінчилась.

— І нічим не можна зарадити?

— Нічим. Правда, Зевс упертий. Богам вдалося подолати міжвидовий бар’єр — від змішаних шлюбів з людьми, тими самими, котрих вони хотіли стерти з лиця планети, іноді народжуються діти. Щось вони успадковують від богів, а отже, й від титанів. Нехай хоч так.

— А чим завинив ти, Прометею? За що покараний Зевсом?

— Приводом стало те, що я встиг попередити людей про потоп. Небагатьох. Ось тут, тут і тут, — він показав на Балкани, східне узбережжя Середземного моря, район Межиріччя. — Мотнув головою. — Привід, не причина.

Останній сенс життя, який ще лишився в небожителя — бути володарем людей, грізним, непередбачуваним. А попередження про катастрофу, яка була зумовлена природними причинами, а не гнівом богів… Я не хотів помщатися чи заважати Зевсові, просто вважав, що людям не потрібні володарі. Я вчив людей, що боги не всемогутні, що вони смертні, вчив покладатися тільки на себе. У складну і страшну мить історії людей я прагнув підтримати їх, не дати, щоб вони стали іграшками в руках богів…

— Ми не стали іграшками, Прометею, — сказав я. — Не стали, хоча життя наше було нелегким. Та чому було? Воно й зараз… Але іграшками ніколи не будемо.

— Хочу вірити, — озвався. він. — Не знаю тільки, чи правда те, що ти говориш, чи просто… втішаєш мене.

— Правда, Прометею, — переконував я його. — Люди ще допоможуть тобі, я знаю.

— Та де там, — безнадійно мовив він. — Краще б про себе потурбувались. Л проти волі богів… Звичайно, твої предки добрі й мужні, але слабкі, надто слабкі в порівнянні з богами.

Я мовчав.

Спливали роки. Прометей більше не озивався. Іноді він тижнями не відкривав очей, стомлено відкинувши голову, відмовляючись від їжі й питва… Мабуть, користуючись своєю абсолютною пам’яттю, бродив стежками своєї юності по Атлантиці, якої вже не було.

Нарешті він глянув мені в очі прямо й гостро:

— Тобі вже час. Нічого нового я не розповім, нічого нового не буде в моєму житті. Будемо прощатися.

— Я не хочу тебе залишати. Я побуду ще. Він похитав головою, усміхнувся:

— Я ж Прометей-провидець. Не все мені щастило передбачити, але дещо я знаю. Час у твоєму світі й тут плине по-різному. Тобі пора вертатися до свого тіла, інакше можеш спізнитись.

— Не сьогодні, Прометею. Не сьогодні.

— Коли ж?

— Коли люди врятують тебе.

— Ну… цього може не статися… ще довго.

— Все одно. Не сьогодні.

Минав час. Знову й знову я повторював:

— Не сьогодні.

Він погоджувався, але хмурився дедалі більше. Нарешті я сам відчув, що необхідно вертатися. Але, як завжди, сказав собі: “Не сьогодні”. Я лишився й добре зробив.

Був ранок. Звичайно, прилетів орел, як завше, з люттю вп’явся кігтями в живіт титана. Аж раптом…

На краю прірви, раптом з’явилось щось схоже до людини. Істота була дуже високого зросту. Мала якісь фантастичні пропорції. Потворно широкі похилі плечі, бочкоподібні неосяжні груди, горбата від колосальних м’язевих вузлів спина, колоноподібні ноги, довгі й дуже товсті руки, велика кошлата голова. Незмірно величезну силу, що не відає ні перешкод, ні сумнівів, втілювала в собі ця постать, жоден з бачених мною звірів не мав такого грізного вигляду.

Та ось незнайомець невловимо швидким рухом здіймає великого лука. Свиснула стріла й пробила крило орла; той люто засичав і кинувся до нового супротивника, але важка сучкувата довбня страшним ударом перекинула його на спину. Незнайомець заніс довбню для нового удару, орел сахнувся вбік, але марно. Хряснула голова, й, розкинувши крила, біомех завмер.

Невідомий відкинув довбню й обіруч вхопився за ланцюг. Страшно напружилися м’язи, набрякли жили. Не роздумуючи, Прометей також напрягся з усієї сили. Із гучним дзвоном лопнув ланцюг. Один, другий, третій, четвертий…

Титан сам вирвав сталевий стрижень з грудей і вперше за стільки років сів і почав розминати руки. А поруч на високому камені вмостився невідомий. Ні, він явно не титан. Я уважно розглядаю його. Ні, таки не титан. Перше, що в його зовнішності впадає в око — це страшенна сила. А втім, і Прометеєві її не бракує, але який контраст між довершеністю ліній титана й оцим чоловіком! Весь його одяг — витерта лев’яча шкура. Обвітрене землисте обличчя, круті горби м’язів, товсті канати вен. Глибокий рубець на грудях, на спині паралельні борозни, ніби від пазурів лева, шрами на ногах, руках, животі. Здоровенна голова заросла чуприною, сторчма стоїть кучерява руда борода. Лоб високий, великі надбрівні дуги, масивні щелепи, глибоко посаджені, маленькі сірі очі.

Розім’явши руки, Прометей звернувся до незнайомця:

— Хто ти?

Той ударив у лункі груди здоровенним кулаком!

— Геракл!

— Чим віддячити тобі, Геракле?

— Я не за дяку… Я ж знаю тебе, Прометею. Я обіцяв передати тобі привіт… Обіцяв братові твоєму, Атланту. От і виконав обіцянку. Не треба мені дяки. А втім… Подаруй мені свої ланцюги.

— Бери. Але навіщо?

Геракл швидко зібрав ланцюги, перекинув через плече.

— Як це — навіщо? У нас у Фівах залізо — рідкість. Стільки заліза, такого заліза — багатство!

— Багатство? Ага, розумію… Любиш багатство? — примружився Прометей.

— Чхати мені на багатство. Просто з твоїх ланцюгів ї можна виготовити зброю для цілого війська!

— Так, зброя тобі знадобиться, тільки ось… чи допоможе? Адже ти прогнівив самого Зевса!

— Чхати на Зевса, — тут-таки озвався Геракл. — І на гнів його теж!

— Чхати на Зевса?! — здивовано звів брови Прометей. Видно, якесь питання доймало його. — Хто ж ти, Геракле? Гігант? Титан? Бог?