Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 8

Якщо на камбузі випадало чергувати Толі, кермо першої вахти брав у свої руки Володя. До речі, крім двох членів команди, решта мали кваліфікацію, яхтових капітанів, відтак знайти заміну начальникові вахти не складало проблеми.

Я, Сашко Плякін, Слава Черкес увійшли до складу другої вахти. Владу над нею мені з Славою довелося ділити порівно. До Австралії начальником був я, далі — він. Втім, табель про ранги на борту нашого судна важив не так уже й багато. Відповідальність однаково лягала на всіх. Такий порядок допомагав уникати багатьох дрібних сутичок, конфліктів, які в умовах виключної тісноти й виснажливої праці могли вийти з-під контролю. Ми не космонавти, на сумісність нас ніхто не перевіряв. Але для кожного це було вже не перше випробування на виживання в такому колективі.

Напевне, тому обійшлося без ексцесів, хоча не можна сказати, що це далося всім так легко.

Наша кругосвітня епопея розпочалася 9 вересня 1987 року. Саме цього дня “Ікар”, якого проводжала в далеку дорогу невеличка група наших рідних і друзів, відійшов від причалу водної станції Миколаївського кораблебудівного інституту. На той час екіпаж яхти складався з дев’яти членів, маючи на борту двох дублерів. Цілком зрозуміло, що ніхто з нас тоді не знав, кому доведеться повертати додому із Санта-Крус (Канарські о-ви).

Крім тієї сімки, про яку вже йшлося, з нами були лікар Сергій Прусов і професіональний штурман Борис Яковлев. Саме вони змушені були поступитися місцем для інших. Хлопців узяли в команду завдяки їхнім професіям, однак підготовка до діла, яке, що не кажіть, було головним, у них виявилася недостатньою. Хоча треба сказати, що капітан дуже сподівався на те, що бодай один із них, лікар, зостанеться в екіпажі.

Далі Канар ми не могли йти екіпажем із дев’яти осіб. Запас питної води, що міг взяти “Ікар”, був розрахований лише на сімох, навіть якщо витрачати на кожного всього два — два з половиною літра протягом доби. Так на “Ікарі” залишилися ті, хто був йому більш потрібним.

Через чотири дні після Миколаєва ми прибули до Варни. У Вариенському порту наших яхтсменів знають давно й завертати туди на початку чи в кінці далекого походу стало доброю традицією. Шлях від Варни до острова Тенеріфе, що входить до архіпелагу Канарських островів, зайняв трохи більше місяця. Цей етап відзначився складною навігаційною обстановкою й став ще однією непоганою перевіркою судна й екіпажу. Відсутність вітру не дозволяла йти швидко, але в цілому погода на маршруті була різноманітною — і повний штиль, і лютий піторм, як той, що застав нас у морі Альборан і змусив ховатися в невеличкій бухточці Карбонерос поблизу Картахени (Іспанія). Зважитися на той маневр нас змусила стрімка зустрічна течія, ще більш підсилена потужним вітром. Вона зводила нанівець усі наші зусилля, спрямовані на те, щоб хоч трохи просунутися вперед. Ми стали на якір в Карбонеросі надвечір 5 жовтня. Вранці вирушили далі. Тільки-но вибралися в Атлантику, як пас підхопив пасат, і вже 19 жовтня ми пришвартувалися до борту радянського траулера “Михайло Завадовський” у рибній гавані поргу Санта-Крус. Стояти поруч з нашим судном було вельми зручно. Окрім того, що ми могли не слідкувати за швартовими під час припливів і відпливів, нам ще надали всіляку допомогу в підготовці до подальшого плавання й позбавили метушні біля примусів на нашому камбузі — годували в себе й донесхочу. Це була добра підмога.

Санта-Крус-де-Тенеріфе зразу передбачався як відправна точка, звідки, власне, й розпочнеться справжнє плавання. Під час стоянки в Санта-Крусі ми мало звертали увагу на ті красоти, що оточували нас. Не до того було. Думали зовсім про іншеГ Нервова напруга, що не полишала нікого з самого початку, трохи ослабла, коли визначився основний склад команди. Сергій і Борис перебралися на риболовецьке судно “Сеуле”, яке мало відходити до Калінінграда.

Нарешті все визначилося. Завтра відчалюємо, але, гадаю, кожного з нас, не тільки мене, не полишало тоді якесь тривожне відчуття. Особисті стосунки людини з океаном — не менша загадка, аніж любов. Як то воно буде?..

22 жовтня 1987 року о 17.30 “Ікар” відійшов від причалу Санта-Крус. Нас проводжали: вся команда “Завадовського” вийшла на палубу. Ми зробили невелике коло по гавані й рушили до виходу мимо датської яхти “Рана” (“Жаба”) й іспанської “Белла Лусія” (“Чарівна Лусія”). Капітани цих двох, двадцятип’ятиметрових шхун відвідали нас напередодні й знали, куди ми вирушаємо. Обидва судна просигналили на прощання, приєднався до них і “Завадовський”.

Так усе починалося.

Вже наступного дня острів Гомера, найпівденніший із Канарських островів, зник за горизонтом. Тепер землю ми побачимо тільки через 105 днів. То буде Тасманія — острівний штат Австралії.

Прихід до головного тасманійського порту Хобарт став першим пашим успіхом. Найважчий відрізок маршруту ще був попереду, але два океани, Атлантичний та Індійський, ми все-таки здолали.

Для вітрильників найшвидша дорога через Атлантику не з найкоретших. Щоб використовувати ходові вітри й течії, довелося забиратися на захід, наблизившись до Латиноамериканського континенту на відстань майже 200 миль. Тільки поблизу тридцятого градуса південної широти вітер дозволив нам повернути “Ікара” на схід.

Зустріч з “ревучими сороковими” на порозі Індійського океану ознаменувалася повним штилем, який тримався протягом цілого дня. Подія ця дещо зменшила настороженість, проте анітрохи не вплинула на поважне ставлення до цієї води. Перед такою теплою, погожою дниною тут стояла погода для купання не дуже підходяща. Але, пам’ятаючи про те, що найближчим часом ми ще більше звалимося на південь, де, напевне, ще холодніше, я і Слава, добре намилившись, шубовснули за борт. Наш одностайний лемент, мабуть, до Кейптауна не долинув, зате настрахав усіх птахів довкола. Температура води, в яку ми так хвацько пірнули, ледь сягала тринадцяти градусів. Шампунь “Нептун” у морській воді намилюється чудово, але виявилося, що змити його не так-то й просто. Наслідувати наш приклад ніхто не наважився. Яким же було наше здивування, коли через кілька днів ходу температура почала підвищуватися, а через тиждень вона сягнула сімнадцяти градусів. Правда, на той час про тиху погоду ми забули й думати. Перший циклон недовго барився.

Найгіршим на цьому етапі було те, що з однієї цистерни витекла питна вода. Добову норму довелося зрізати до мінімуму. Це було не дуже приємно, але бадьорості духу ми не втрачали. Життя наше від цього стало навіть різноманітнішим. Коли йшов дощ і щастило назбирати трохи води, дозволялося випити майже повну кварту чаю. Ні, ми не зомлівали від спраги, але можливість напитися досхочу здавалася тоді вершиною щастя.

Як швидко тануть ілюзії. Кинувши якір на рейді Хобарта, ми насилу спромоглися подужати, далебі, не найбільший із наших чайників.

Стоянка в Хобарті тривала два тижні — з 7-го до 20 лютого, рівно стільки, скільки вимагала підготовка до наступного переходу, чищення й фарбування корпусу яхти. Вже другого дня нас підняли на сліп верфі братів Тейлорів: там бралися виконати всю роботу за три дні.

Коли “Ікар” здійнявся над водою, на обличчях робітників, які спостерігали за підняттям яхти, з’явився нодив. Що трапилося? Що їх так здивувало? Нам з палуби нічого не було видно. Але спустившись униз, одразу все зрозуміли.

Про те, що днище “Ікара” дуже обросло, ми, звичайно, знали. Ще на підході до екватора, вибравши для цього погожу днину, намагалися чистити його ножами. Дещо вдалося відшкребти, однак то був мізер з того, що причепилося до корпусу. В Індійському океані не було тихої погоди, та й вода стала надто холодною, щоб повторити наші спроби. Усе те, що приліпилося до “Ікара” під час стоянки в теплих канарських водах, за 108 днів настільки виросло, що, коли яхту піднімали, її днище дуже нагадувало паші бороди. Водорості її молюски приросли так міцно, що здирати їх довелося декілька днів. А коли почали офарблення, заважали то вихідні, то негода. Ось так ті кілька днів, які планувалось тут провести, розрослись до двох тижнів. Та ми з того анітрохи не журилися. Затримка дала можливість не тільки завершити всі необхідні роботи на судні, але й дещо побачити на березі. Це було якраз до діла й Майкові Грейнжеру, майстрові, який шив нам вітрила. Він довго й настійно домагався глянути на наші — ті, під якими ми сюди прийшли. Мабуть, для того, щоб виготовлені ним виявилися незгіршими. Володі Тернякові, котрий пошив їх власними руками, довелося виявити неабияку вигадливість і спритність, щоб уникнути такої демонстрації. Не думаю, що ми від цього втратили в очах досвідченої в парусній справі людини. Повага до нас, напевне, зросла б ще більше, дізнайся він, під якими вітрилами пройдена половина маршруту. І все ж таки не хотілося. Не тому, що Володя зробив кепські вітрила. Коли б до його рук та таку тканину, з якою працює Майк, — послуги австралійця нам не знадобилися б.