Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 23

У цьому місті було багато євреїв і ляхів, котрим не пощастило втекти; ті серед них, що охрестилися, обрали добру долю, а хто відмовився, тих побили й відіслали у лоно Сатанаїла.

Повертаємося. З південного боку цієї фортеці лежить озеро, величезне наче море, у яке впадає багато річок. Тут багато росте білого та жовтого махрового латаття. На озері довгий міст з великою кількість млинів; на початку його приховане водоймище фортеці. Поблизу стоїть дерев’яний дім, що служить лазнею для загального користування. Перед ним є жолоб з довгої колоди, над яким стоїть чоловік і накачує до нього воду з ріки хитромудрим знаряддям для наповнення мідного казана, де вона гріється. Чоловіки й жінки миються в лазні разом без фартухів, але кожен з них бере зв’язане докупи гілля дерева і цією так званою мітлою вони приховують свою наготу, за їхнім звичаєм. О диво! В момент виходу з бані вони занурювались і плавали у холодній річці, що тече перед лазнею. <…>

Ми залишили це місто в понеділок уранці 17 липня і, зробивши півтори милі, проїхали через велике селище на ім’я Вільшана з плодовими садами та палісадниками, з проточним озером на зразок річки. Проїхавши ще одну милю, натрапили на інше квітуче селище з великим озером. Зробили ще одну милю і прибули до невеликого міста з маленьким гарним укріпленням і з дуже великим озером, названого Іванниця; в ньому вишукана церква в ім’я св. Георгія. Усі місцеві жителі на той час від краю до краю були зайняті жнивами. Ми піднялися звідси у вівторок вранці. Зробивши ще дві з половиною милі, проїхали через велике селище із садами на ім’я Кропивна; у ньому церква на честь Пречистої богородиці. Коли ми проїхали ще милю, нас зустрів сотник із знаменом і великим числом воїнів. Вони їхали попереду нас ще дві милі численними закрутами, горами й долинами, вузькими і важкими дорогами, через греблі, мости й застави. Скільки разів доводилося нам у цій країні козаків ламати застави на шляхах і дерев’яні засуви з причини великої широти наших екіпажів! Ми подовгу простоювали на мостах, які досить вузенькі, бо тутешні візки малі.

Місто, звідкіля прибув сотник, було дуже близько ліворуч від нас, але перед ним лежало велике, довге, широке озеро, все багнисте; тому дорога робила багато поворотів, милі у дві чи навіть більше. Потім нас привезли до міста під назвою Красне, з великим укріпленням і цитаделлю, що височить на схилі гори, більшої за ту, на вершині якої розташовано місто. <…>

Знай, що по всій країні козаків у кожному місті і в кожному селі збудовані для їхніх бідних та сиріт будинки, у кінці мостів чи в самому місті, що служать їм притулком; зовні на них безліч образів. Хто до них заходить, дає їм милостиню — не так, як у нашій країні молдаван і волохів, де вони ходять по церквах і з причини своєї численності заважають людям молитися, бо в цій країні козаків бідних настільки багато, що один усевишній бог знає їх; це здебільшого осиротілі діти, голі, при погляді на яких розривається найжорстокіше серце. Щоразу, як ми підходили до них, вони збиралися навколо нас тисячами за милостинею. Наш владика патріарх співчував їм. Нас дивувало, що вони перебувають у такому стані, живучи в дні Хмеля, коли панує правосуддя і справедливість: яким же було їхнє становище за часів ляхів, котрі брали з кожної душі по 10 грошей щомісяця!

А тепер і чужоземці надають їм допомогу — хай буде благословенний бог!

Знай, що місто Корибутів — остання межа землі козаків, а за ним немає населення: лише покинуті землі, руїни та необроблені поля. Звідси до Путивля шість великих миль. <…>.

Рано-вранці у четвер 20 липня, у свято пророка Іллі, рівно через два роки після нашого від’їзду з Алеппо, ми піднялися і проїхали п’ять миль безлюдними степами і просторими лісами, позбавленими води. Місто Путивль показувалось ясно здалеку.

Ми перетнули кордон землі козаків і прибули на берег глибокої ріки, названої Сейм, котра складає рубіж землі московської. <…>

Переклад з російської

Коментарі — Я. Д. ІСАЄВИЧ

ПРИГОДИ

Януш Пшимановський

ВСІ І НІХТО

Повість

Полк живе довше, ніж людина. То тільки солдати падають, як осіннє листя. Часом завірюха одним подувом обламає взводну парость, а то й ротна гілка надломиться, а полк стоїть, як окоренок. Пошрамований артилерійськими громами, обпалений полум’ям війни, а тримається.

Полягли славні хлопці над Віслою, захлинулися в болотах Валу Поморського, потонули в гіркій воді Колобжегу, попливли за течією Одри до моря. Здавалося, загиблі під Берліном будуть останніми, — хто пережив перший тиждень травня, той раніше посивіє, ніж помре. Але не так сталося, як гадалося. Відтоді вже рік минув, а полк і досі на ніч не роззувався, бойовими набоями його постачали краще, ніж хлібом, викреслюючи фіолетовим чорнилом полеглих із списків особового складу.

До старої пісеньки тоді нові слова доточилися:

Допоки хліба не колосяться спілі,

брат зброю ладнає, щоб стрелити в брата,

довкола лиш пустка й хати погорілі, -

невтомній піхоті не час спочивати.

Співали всі — і ті, хто ще й тижня не прослужив, і ті, хто вже сім літ не знімав військових мундирів. Співали голосно, а самі собі думали тихенько, що час би вже й відпочити, землю орати та діток плодити. Тим часом усе складалося навпаки — люди не бігли стрімголов з відрами на пожежу, а, забачивши під рідною стріхою вогонь, утікали якнайдалі; гайвороння гуком не сполохаєш, бо воно зліталося туди, де чути було рушничні постріли.

Тієї весни скиба лягала за плугом червоно. Кожен бачив — то від мишви, що розплодилась як ніколи, однак було моторошно — здавалося, земля просякла кров’ю, й досить грудку стиснути в кулаці, як кров проступить між пальцями.

Може, по великих містах було інакше, може, по інших краях спокійніше, але там, де полкові наказано було нести службу, люди й досі падали, немов те листя. Дощок було менше, ніж загиблих. Траплялося, товариша споряджали до вічного сну не в труні, а в плащ-накидці, й за подушку слугував камінь. Однак пробуджувалася вже надія, що все незабаром скінчиться, бо дедалі більшало новобранців, сірі батальйони зазеленіли від новеньких, щойно з-під голки, мундирів.

Дуб не скидає старого листу цілу зиму, аж до останніх, напровесні, морозів, і лише тоді пускає його за вітром.

Чи не так і полк?

Хтозна. Не було нагоди пересвідчитися. Лише коли пішли чутки, наче шестеро із старої гвардії йде на цивільну службу, а не до землі сирої, то кожен убачив у тому добрий знак. А хто мав змогу, ішов до штабу подивитися, як виглядатиме така подія.

На старому панському вигоні, витолоченому й роз’їждженому військом, марширувала рота новобранців. Паски ще не встигли потемніти від дощу, свіжо ясніли приклади карабінів, безпорадно стирчали ріжки щойно виданих кашкетів, невміло надітих на бриті голови. В їхніх очах ще чаївся новобранський перестрах, аби не проґавити якоїсь команди. Співаючи, хлопці роззявляли роти, як від гарячої картоплі:

Цариця полів — найперша в бою,

Боронить піхота вітчизну свою!

Честь піхотинця високо нести

готуйся, солдате, щоб контру змести.

А що ближче підходила рота, то голосніше лунав спів, і шереги четвірок були стрункі, мов на параді. Рота певний час марширувала на місці, завзято виспівуючи одні й ті ж куплети, згодом зовсім зупинилась. Замикаючі, відступивши на півкроку, відслонили оту шістку, яка першою із “стариків” мала йти “на цивільну”.

На правому фланзі стояв Шеф. На його погонах блищали зроблені зі срібних есесівських позументів нашивки старшого сержанта. Старий, запраний мундир застебнутий аж під шию. З-під одягненого трохи набакир кашкета, в який був вставлений пругкий дріт, біліло пасмо волосся. Виблискували на сонці рівно пришпилені відзнаки: ще довоєнний Хрест Незалежності, Хрест Хоробрих з потрійним окуттям, золота й срібна медалі “Заслуженим на полі слави” і нарешті — радянський орден Слави.