Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 30

Підзарядивши магазин й кулеметну стрічку, Граф настроїв гітару, взяв два-три акорди й заспівав:

Як військо верталось у дні ті чудесні,

несли нам дівчата дозрілі черешні,

та навіть дівочі усмішки ласкаві

не владні спинити наш наступ на Лабі.

Цабе й Соб, Корба та Глина хором підхопили приспів. Шеф підсвистував, Суворий постукував по столу, патрони дзвеніли, й виходив справжнісінький оркестр.

— Хто то? — кивнув Корба на Сивого, котрий, поблискуючи ступнями з-під холош своїх заляпаних фарбою штанів, скрадався попід стіною.

— Той, що дзвонить. Гак був повісив його за малювання портретів, ледве солдати із зашморгу врятували, але щось йому в голові зрушилось. І посивів увесь. Ксьондз дає йому сяку-таку їжу й притулок, а він цілісінькі дні в дротівні на дошках малює або ж скрадається до линви — смикне і, як дзвін ударить, — утікає.

— А літери він тямить малювати?

— Ну, та ж гасла писав…

— Гасла, кажеш? — Корба замислився. — Які гасла?

— Нормальні. “Реакція Польщу занапастила, демократія — воскресила”… “Тричі “так” — перемоги знак”.

— Зрозуміло. — Капрал кивнув головою й подався назирці за Сивим.

Глина зробив кілька кроків, простяг навіть руку, мовби хотів спинити Корбу, але дорогу йому заступив худорлявий дідок у застебнутій аж під шию куртці.

— А хто тут командир?

— Громадянине старший сержант! — Глина перепинив Шефа, що проходив мимо.

— Відрекомендуйте мене! — зажадав дідок.

— Це той товариш, що має зброю, й під час революції…

— Конрат, — перебив його на півслові дід. — Чим я можу допомогти?

— Нічим, — твердо мовив Шеф. — Хіба що вранці, після бенкету, якийсь уривок революційних спогадів…

І тут сталося несподіване: старий просто під носом у Шефа перебрав ціпок у ліву руку й, коли Шеф інстинктивно сахнувся, вихопив з-під куртки револьвер і приставив дуло Шефові до живота якимсь напрочуд м’яким, мовби аж галантним рухом. Він при бажанні встиг би й вистрілити, незважаючи на хвацьких хлопців довкола. Ніхто й поворухнутись не встиг, а дідок тим часом так само спритно сховав револьвера, сперся на ціпок і заходився пояснювати:

— Наган тульський, імператорський. Експонат для домашнього музею. А крім того, в будинку на Ринковій, 5, маю ще двоствольного штуцера, з яким ходив у Сибіру на полювання.

Конрат випростав правицю й розчепірив пальці:

— Рука ще не тремтить. Якщо буду вам потрібен, то прошу когось за мною прислати. Приємно було познайомитись.

Кивнувши, старий обернувся і, не за віком стрункий, рушив додому чітким, майже солдатським кроком.

Тим часом Корба роздивлявся солдатів у конфедератках на сільській вулиці, де горіли хати. Один розряджав автомат у корову, другий накидав зашморга якомусь дядькові в спідній сорочці, третій підносив смолоскип до солом’яної стріхи стодоли. Над козирками їхніх кашкетів блищали величезні сріблясті орли у важких коронах.

Червоне світило вже гасло, але що темніше ставало в стодолі, то яскравіше пломеніла мальована пожежа, постаті ніби заворушилися, зрушили з місця, і коли вже здавалось, ніби ось-ось залунають постріли, вся картина раптом розсипалася. Це Сивий згріб гладенько постругані дошки, що правили йому за полотно, зсунув їх докупи й, накривши мішком, запхав за січкарню.

— Як справжні, — оцінив його витвір капрал Корба. — Але ніхто не дасть за них і шеляга. Картини купують, щоб у хаті стало веселіше, а не людям на пострах. Заробити хочеш? На хліб, на горілку, на фарби?

Почувши про фарби, Сивий поспішно кивнув головою й простяг руку.

— Напиши ось це. — Капрал простяг йому аркуш паперу. — Та повиводь літери різними кольорами. Зробиш до ранку — дістанеш готівкою.

Сивий підніс аркуш ближче до дверей, перечитав і закивав на знак згоди.

Рипнули двері, в щілину вистромилася голова дівчини.

— Є тут пан капрал? Ви обіцяли бензину. — І вона показала літрову пляшку з лійкою.

Корба наблизився до дівчини і несподівано торкнувся дівочих персів, що розпирали блузку.

— А це що у вас? Куплене?

— Власне. І не для зайд… — Вона вдарила його по руці рішуче, але не надто сильно.

Корба дістав каністру, й неквапно почав цідити бензин крізь лійку.

— Ви, панно Марисю, спалахуєте, наче бензин.

— Я Геновефа. Не вибухне, якщо посолити.

— Або поперчити… Га, панно Геню?!

Видно, панночка знала цей двозначний масний дотеп, бо захихотіла, натягла йому кашкета на ніс — мовляв, жарт за жарт, і гайнула з повною пляшкою через подвір’я до будинку священика.

— Вже їй Корба свічку вставив, — буркнув Суворий.

— Я б так швидко не зміг, — зітхнув Граф. — Ти думаєш, він переспить з нею?

— Навряд, — сказав Суворий. — На спання мало часу, але те, про що ти думаєш, він, гадаю, зробити встигне.

Коли позасвічували лампи, стало видно мешканців і гостей будинку: ось Глина в кутку біля пічки, а ось біля напіввідчиненого вікна Шеф — стоїть навпроти поручика Берези і щось йому тлумачить:

— …і тому ми всі з Глиною, тому ми лишилися, ну, і такий наш план.

— Гаразд, гаразд, громадянине старший сержант. Але я не думаю, що станеться щось лихе. Всю окупацію, майже сто операцій я провів разом з ним… ну, з тим…

— З Гаком, — підказав йому Глина.

— Ну, так, з Гаком… Я через те кляте поранення деякі слова часом забуваю. -

Взявши Шефа за руку й нахиливши голову, він провів його пальцем по прямокутничку на своєму черепі, де було вистрижене волосся. — Тут ні кістки, ані навіть пластинки якоїсь… Мозок просто під шкірою… Чуєте, як пульсує? Мушу тепер берегтись. Лікарі кажуть, досить уколу шпилькою або й укусу бджоли…

Ніби засоромившись чи злякавшись, Шеф одсмикнув руку.

Запала ніякова мовчанка: Береза втратив нитку розмови, а Шеф не знав, як йому допомогти.

— Ви, громадянине поручик, казали, що провели майже сто акцій разом з Гаком, — підказав Глина.

— Еге ж. Був час, коли Марина більше сприяла йому, аніж мені. Ми з Владеком — немов двоє братів. Ще як підхорунжі випуску тридцять восьмого року…

— Друга рота, — цілком несподівано вставив словечко старший сержант, і ніби й сам здивувався з власної репліки.

— Друга. Чи я вже вам це розказував? — занепокоївся Береза.

Шеф не відповів Березі, а запитав:

— Яке справжнє прізвище того Гака?

— Прізвище?.. Ні, — сказав Береза, замислившись, — не пригадую. — Він вибачливо посміхнувся й знову показав на свій череп.

Хтось зачинив віконниці: рипнула рама, загриміли прогоничі, й од вікна лишилась тільки маленька зірочка, вирізана в дошках.

Крізь відчинені на ґанок двері виднів зал, ще досить скупо освітлений. У його глибині вже розташовувався оркестр. Хтось, настроюючи контрабас, видобув з нього кілька тактів у ритмі оберека. [6]

Цабе, Соб і Суворий обмотували рештками колючого дроту останню хрестовину, а Графові, видно, не дуже хотілось їм допомагати чи, може, він просто думав про щось своє, побренькуючи стиха на гітарі.

П’ять хвилин чи, може, секунд панувала тиша й спокій. Здавалось, якщо так триватиме й далі, то в дивізію разом зі зброєю можна буде поздавати повні, невистріляні магазини.

Та у віконному просвіті костьолу раптом щось замаячило, хитнулось, і вдарив дзвін. Він бив рівно, спокійно й самотньо, аж поки у його ритм уплелися звуки органа.

Кілька хвилин вони лунали разом, а потім лише труби органа продовжували співати в освітленому свічками й лампадами костьолі, де біля вівтаря стояв ксьондз, а приступкою нижче — молодий з молодою: він у зеленому, вона в білому. Ще нижче юрмилися дружки з дружками, вбрані по-сільському, та міські гості в святкових сукнях і костюмах, які при тьмяному світлі здавалися дуже врочистими.

В ліщинових заростях цвинтаря витьохкували ошалілі від кохання солов’ї. То був досить дивний, але гармонійний супровід до органа. В усьому досі панували спокій, тиха радість.

Та що далі від костьолу вздовж алеї, то менше ставало світла й тепла, зате більше — ночі. У віконному отворі дзвіниці ще гойдався дзвін, неспокійний, мов людина, якій бракує сили крикнути.