Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 39

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує… антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого…

Котлету я з’їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: “…Годинник Біг-Бена відбив полуніч… Літл Блонд, засунувши пістолет за підв’язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо…”

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.

…Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він… Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з’їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…

Бабуся прикрила очі й заспівала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмі трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морі-окиані, на острові на Буяні лежить камінь, а під камінь той і вода не тече — ані річкова, ані джерельна. А під каменем тим — сім дверей під сімома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвічним сном сплять сім дівчат-сестер, ликом ясні горлиці, лише серцем — сім звіриць…

Гей ви, дівчата-сестриці, гей красуні-звіриці, ви прокиньтеся, пробудітеся! Розбудіть слуг своїх, сім вітрів сивих, сім вихорів лихих. Хай візьмуть вони луки кленові, хай напнуть тятиви шовкові, хай пошлють сім стріл гартованих по семи шляхах. Хай поцілять вони в серце — серце непокірне, безжалісне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

І я бачу, як пливе той вінок, розплітаючись у примхливій річковій течії, як несе кожна пелюстка, кожна травинка ім’я мого діда — до самого моря… І дід пив воду з тієї річки, і прав сорочку свою у тій річці, і купався в ній. Кохання обіймало його! Справді ж бо заклинання, чари…

І дід оженився на моїй бабусі, бо покохав її. Шалено, несподівано. Оженився всупереч волі своєї родини, справивши весілля у сусідньому селі.

Тільки не повірила бабуся в чари. Коли верталася від річки, стрінула зненацька свого Олександра на околиці. Глянув він, та й завмер: оповита місячним сяйвом, напівприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустріч йому мавка… Спадала з плечей прозора сорочка, і слалися під ноги росяні трави…

А я сиджу на вокзалі і вдаю, що замислився, та насправді дуже непомітно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотліла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сім. Тому саме після третьої сигарети мені пощастило.

Вона з’явилася переді мною, наче з-під землі. Дивилася гнівно. Але оскільки очі мої були сумні й жалісні, вона полагіднішала:

— Здрастуй. Невже я тобі так потрібна?

— До зарізу. І не мені особисто.

— Кому ж?

— Усьому людству.

— Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тільки… не тут. Куди б…

— Є одне затишне місце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто під деревами ростуть. І народу завжди мало.

— Це біля озера? Знаю. Прийду.

Вона прийшла. Я саме до пива приклався, і ледь не похлинувся, побачивши її.

Просто на мене йшла дівчина. Пливла. Ні, летіла… Тоненька, легка, затягнута у сліпучо-білі джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кіно золоті пляжі на теплих островах, ними ходять отакі-от створіння… “Бесаме, басамему-у-учо…” Я мотнув головою — видиво не зникло. Воно сіло навпроти мене, кинуло на столик мініатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великі очі, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарешті пересвідчився, що бачу мою знайому циганочку.

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування і втішно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрій.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.

— Так я і знав. А то… Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й відразу, аби уникнути непорозумінь. Особистого інтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе… Коли б відкинути з десяток років… Проте я — молодий учений, який подає величе-е-зні надії. Тому швиденько переймись до мене повагою і слухай. Тебе треба вивчати.

— Навіщо?

— Ти хоч розумієш, що не така, як інші?

— Ні. Я така, як усі. Просто у мене є певні здібності.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. І знаю, що не можна вважати себе не таким, як усі. Тоді я перестаю відчувати чужий біль.

— А ти його відчуваєш? Як?

— Не знаю… Просто… стає шкода людину. І намагаюся забрати його біль. У мене тоді починають дуже тремтіти руки й болить… у тому місці, звідки я забираю біль хворого.

— Навіщо тобі потрібно відчувати чужий біль?

— Не знаю…

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втім, мене зараз інше цікавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Ні. Не можу. І не певна, що хочу.

— Не злись… Скільки тобі років?

— Сімнадцять…

— Школу закінчила?

— Навесні.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Літо ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе візьмуся. Підеш працювати. Або до нас в інститут, або в якусь клініку. Де ти живеш?

— У тітки…

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякі дослідження. Це не страшно. Наступного літа поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої… здібності… найпотрібніші саме в медицині.

Шолоро сиділа якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з’їхав?

— Не грубіянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось… все несподівано. Я ніколи не думала про медицину… Та мені й не снилося…

— Ох, Шолоро, ну не снилося, і не треба. Ти собі не належиш — баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорні (екстрасенсорність означає всього-на-всього надчутливість! І ніякої містики. А наплели ж…) здібності, безсумнівно, пов’язані з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здібностей — черговий крок в еволюції людини, закономірний наслідок кількісних змін у біосоціальному світі, то початок екстрасенсорної ери — наслідок прогресу розуму, а не інстинктів.

Я припускаю, що залежність екстрасенсорних здібностей від розвитку інтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескінченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.