Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 4

“Фермерське життя” інформувало нас про економічну кризу і чому в нашій системі є такі кризи, а чому в Радянському Союзі такого явища немає. Там суспільство служить усім трудящим, а тут тільки тим, хто нас експлуатує. Тут робітники бідують, а в Радянському Союзі всі разом бідують, коли є недостатки з різних обставин, і всі разом радіють, коли є справжні успіхи. Там будують країну для себе, для усіх робітників, а тут всі вигоди і багатства для визискувачів.

Коли ми зорганізували наш відділ ТУРФдім, то націоналістичні провідники говорили своїм членам, що наші відділи “приведуть до соціалізму — так, як є в Росії, все наше майно пропаде”. Правда, воно пропадало, але це тяжко запрацьоване майно перебирала Нейшонал трест компані!

Люди різних поглядів визнавали, що наша газета, наш відділ і ми особисто мали справедливі погляди, що наша газета писала правду. Люди вибрали мене до Шкільної ради, і я був у ній довгі роки.

Криза продовжувалась. Колектори від Трост і інших компаній приїжджали до фермерів і домагались, щоб ми виплачували довги. Я завжди пропонував їм пшеницю. Казав: “Беріть пшеницю, я її багато маю і ще буду продукувати більше!” Колектор відповідав, що моїх 100 бушлів вартує тільки 18 доларів, а я йому казав, що він помиляється, що вона мені вартує 100! Хай він бере пшеницю. Він відповів, що ми цю справу на тепер залишим, бо я певно жартую з ним. Я йому сказав, що виплату довгу ми залишим на пізніше, коли у мене будуть гроші… І так це продовжилось до кінця кризи. Таким чином, я завжди купував харчі і вбрання за готівку у малих крамарів, які майже так само бідували, як ми на фермах. Реакціонери не розуміли цієї справи і говорили, що Пахота “дістає гроші з Москви” і йому усього є достатком. Оце був гумор! Самі ходячи в подертих штанах, хвалили систему, яка голодом морила їхніх дітей і не давала їм задовільняючої науки, не піклувалась за їхнє здоров’я тощо. Навіть і “монтаки” (кінна поліція) пробували страхати мене на пікніках і других публічних підприємствах. Питали мене: “Куди ті гроші підуть, що ви збираєте на цім пікніку?” Я їм відповідав, що підуть туди, де їх найбільше потрібно.

У 1932 році жорстока несправедливість постигла двох наших задовжених фермерів: їх викинули з їхньої господарки, бо вони були неспроможні заплатити свої довги! Прийшов шериф і вигнав їх із власних домів. Прийшов час до боротьби! Ніхто не знав, хто буде слідуючою жертвою видворення — усі були задовжені по вуха! Наші “пани з подертими колінами” молились до всевишнього, хоч він не поміг багато, бо коли мужі молились, шериф прийшов, вигнав дітей і їхніх жінок з хат, замкнув хати на колодки. Коли ми почули про те, нас шість прогресивних фермерів зійшлося на пораду: що робити? Рішення ми прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.

Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть. Все це упало на мої плечі. Я вирентував міську “голю” (зал), написав оголошення і порозношував їх. Запросив бесідника-фермера (прогресивного), щоб говорив на мітингу. Прийшов день мітингу. Що то був за день! Я його ніколи не забуду. Як ми журились перед ним, але це було марно! Все склалось знаменито, прийшло 400 фермерів, адвокат, лікар і малі бізнесмени та один реакційний багатий фермер. Ми вибрали багатого фермера на голову зібрання, і він питає: “Хто скликав цей мітинг?” Я вийшов на сцену і сказав, що нас кілька рішили скликати зібрання тому, що вже двох фермерів викинуто з господарки за незаплачені довги. Це спричинили Трост компанії. А хто буде наступними жертвами? Реакційний фермер залишився головою зібрання…

Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.

Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.

Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.

В нашій околиці компанії пробували виганяти фермерів за довги, але усі разом боролись проти таких заходів. Такі зібрання, яке ми скликали у Вакав, були зорганізовані і по других околицях. Перед закриттям зібрання ми ухвалили декілька резолюцій до урядів Саскечевану і в Оттаві і розійшлись задоволені додому.

Після цього ні один фермер не був вигнаний із свого дому через довги. Так проходила фермерська боротьба у тих тяжких роках.

…Вибухла друга світова війна. Гітлерівська Німеччина загарбовувала країну за країною і людське майно. Це була війна з задумом нападу на Радянський Союз.

Наш найстарший син записався до армії один місяць перед початком війни. Він навчався на офіцера, але як закінчив тренування, його поїздку до Європи на фронт відкликано. Він продовжував науку в університеті і знову записався у збройні сили. Знову бюрократи в Оттаві відмовили йому виїзд до Європи на фронт, і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, чому вони так поступили. Син був у доброму здоров’ї, але був активістом між студентами…

У 1946 році я продав свою господарку в Бон Мадон, перебрався до Кіністино, там продав господарку і переїхав до Прінс-Альберта, де купив і вів два роки таксі.

Ми мріяли поїхати на Україну, відвідати нашу рідну землю, куточок, де ми родились. Ми поїхали, і нас гарно приймали. Я відвідав свою родину в селі Лешатів, Сокальський район, а дружина відвідала рідних на Буковині. Ми чулись вільно і не мали ніяких проблем. Наші рідні в Радянськім Союзі живуть щасливо, працюють для добробуту всього народу. Ми винесли гарні враження…

Василь Гайдаш — також українського походження. Живе він у Келовні, керує місцевим відділенням прогресивної організації РЗТ — Робітничого запомогового товариства.

Пропрацювавши на фермі майже все життя, вісім років тому Гайдаш кинув политу своїм потом землю в провінції Альберта: фермерство вже не могло прогодувати родину, а запаси на старість ще рано було чіпати. Прибутки від ферми весь час падали, податки ж — навпаки: зростали. Вирощений хліб нікуди було дівати — ніхто не купував або платив зовсім дешево. Отож 40–50 тисяч доларів річного прибутку вже не приносили радості фермерській родині. Частину ділянки Гайдаш продав, решту, небагато, здав в оренду: не хотілось зовсім поривати із землею. Та й… забув про неї. Два останні роки не знайшов часу (бажання теж) відвідати свою ферму, хоч вона всього за кілька сот кілометрів од Келовни.

— Позаторік, — ділився думками Василь Гайдаш, — від ферми мав прибутку аж… вісім тисяч: доларів. З них три тисячі довелося сплатити як податок. У нас так: чим менші прибутки, тим більші податки. Ну а торік і зовсім сміховина — три тисячі доларів прибутку. Мізерія. Продати ж землю вже не можу. Ніхто не купує…

Василь Гайдаш недавно відвідав землю предків — здійснив багатоденну екскурсію туру “Спадщина”, організовану товариством “Україна”. Був вражений тим, що побачив. Відзняв сотні слайдів. Про побачене на прабатьківщині хотілося поділитися враженням, особливо ж з канадцями українського походження, яких немало живе в Келовні. Гайдаш навіть через газету об’явив, що всі, хто хоче побачити слайди про Україну, її міста і села, як там живуть люди, можуть приходити до нього додому в зручний час.