Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 46

Навіть в сутінках ти помітив, як почервоніла дружина, і мимоволі уявив, як цей маленький, схожий на павука, мабуть, верткий і чіпкий, тип торкається губами твоєї Крісті. З тієї ж хвилини незлюбив його. І він це зрозумів. Й від того, що ця неприємна тобі людина вгадувала твої думки, ледве вони з’являлися, ти раптом відчув себе беззахисним перед нею й зненавидів Ерні іще сильніше, як тільки може ненавидіти слабкий сильного, слуга свого пана, знущання якого змушений терпіти. З того часу два почуття — ненависть і беззахисність, переслідували тебе аж до самої смерті Ерні, хоча ти й не зізнався собі в тому…

Наступного дня він з’явився рано-вранці, ледве ти прокинувся. Ви пройшли до твого кабінету, і поки Крістіна готувала каву, говорили про всілякі дрібниці, про новий будинок, про вчорашніх гостей. Ти дивився на нього, і тобі здавалося — він не спав відучора. На ньому був той самий костюм, який хтось марно намагався привести до пуття, але тканина на ліктях і колінах по-зрадницькому вилискувала.

— Це нічого. — Знову вгадав твої думки і скривився в посмішці Ерні. — Скоро ми з вами будемо найбагатшими… А втім, що таке багатство! — В цих словах прозвучало презирство не тільки до тебе, а й до всіх і до всього… — Ми матимемо дещо більше. Незрівнянно більше!

З’явилася усміхнена Крістіна.

Ерні замовк і знову глянув на твою дружину так, що тобі захотілося викинути його із свого дому. Хтозна, якби ти це зробив тоді, може б, і пожаліла тебе доля.

— Вам пощастило, — промовив Ерні, коли Крістіна вийшла. — Річ у тому, що мені потрібні гроші. Багато грошей. Я згоден їх взяти у вас. Я згоден мати вас за компаньйона. Вам пощастило, що маєте гроші якраз тоді, коли вони мені конче потрібні. Я знаю, ви ненавидите мене, я вас — теж. Але справі це не буде перешкодою, навпаки, саме це змушуватиме нас бути пильними, щоб не пошитися в дурні. Якби ми плекали один до одного ніжні почуття, то почали б прощати один одному спочатку маленькі, а потім і більші помилки. Нам було б незручно, важко, соромно виказувати своє незадоволення з приводу якихось промахів один одного, а отже — м’якосердя в справі лише на шкоду. Вчора, помітивши, як з першої ж миті нашого знайомства ви незлюбили мене, я зрозумів, що скористаюся тільки вашим гаманцем.

Ти нічого не втямив із почутого. Спочатку подумалось, що він п’яний після вчорашнього, але потім тобі стало ясно, що він абсолютно тверезий, і ти розгубився.

— Дітись нікуди, вже так несправедливо влаштований світ. А втім, може, саме так і потрібно, — вів далі гість, аніскільки не цікавлячись, яке враження справляють на співрозмовника його слова. — У одних — гроші, у інших — думки. І, завважте, так було завжди. Людині, що, як ви, робить гроші, — не до ідей. Тому ж, хто, як я, породжує ідеї, — ніколи робити гроші. Але так лише спочатку — на першому, так би мовити, етапі. Бо потім настає час, коли у вас уже повна панчоха золотих монет і ви не проти зайнятися ще чимось — ну, хоча б помеценатствувати. Зрозуміло, не задарма. Припустимо — за славу. Такий розклад у вас. А що ж у мене? У мене по десяти роках каторжних пошуків нарешті з’являється чітка, ясно сформульована геніальна ідея, на втілення якої потрібна дзвінка монета. Але її, на жаль, катма. І ось тут для нас обох виникає необхідність у нашому союзі: підтримавши мою ідею, ви, таким чином, маєте змогу розгонисто виписати на сторінках історії своє славне ім’я і, що не менш важливо, без особливого клопоту збільшити в десятки разів свій рахунок у банку. Я ж, користуючись вашою чековою книжкою, зможу матеріалізувати хвою ідею, а потім народжувати нові, котрі дадуть нам можливість збільшити наш капітал… І так далі. Але боронь боже нас узятися не за свою справу. Боронь боже вас захопитися продукуванням ідей, а мене зайнятися фінансами. Це крах! Це смерть ваша і моя. Нашої спілки. Бо, як стверджує життя, кожен у цьому світі повинен займатися тільки тим, для чого народився. Тож для загального, точніше, обопільного нашого з вами процвітання, зовсім не обов’язково нам любити один одного.

Виголосивши довгу, незрозумілу для тебе промову, Ерні відкинувся у фотелі й, задоволений собою, посміхнувся, від чого нараз став схожим на пустотливого хлопчака. А може, він розігрує тебе…

— Я не прийшов сюди дурити вас, — мовив гість. — Незабаром ви в цьому пересвідчитесь. Я не такий нездара, щоб розраховувати на вашу дурість, на те, що ось зараз ви мені випишете чек і, припрошуючи завітати ще, проведете аж до хвіртки. Повторюю, я не розраховую на це. Більше того, мені б цього не хотілося. Я навіть розчарувався б у вас, аби ви раптом так вчинили. Повірте, вже сьогодні знайшлось би щонайменше кілька чоловік, які так вчинили б, але саме тому вони мене й не цікавлять. Мені потрібні ви — я зрозумів це ще вчора. Я побачив у вас те, чого, може, не помітив іще ніхто, про що не підозрюєте, напевне, й ви самі. Я відкрив у вас саме те, що мені потрібно. Отже, мене влаштовуєте ви і ваш рахунок. І я й на мить не сумніваюся, що ми домовимось.

— Може, ви все ж поясните нарешті, в чому річ. — Його незрозумілі балачки починали дратувати тебе. — Якщо ви звикли в такий спосіб набивати собі ціну перед тим, як просити в борг, боюся, що цього разу ви обрали непідходяще місце й час.

Ти був грубий, сподіваючись у такий спосіб швидко здихатися настирливого відвідувача.

— Я все більше переконуюся, що не помилився в вас. — Ерні не приховував задоволення. — І якщо ви зараз почнете переконувати мене, що не маєте в гаманці й шеляга, я зітхну з полегкістю — така людина не пустить за вітром наші капітали.

— Але я справді не маю зараз готівки! — Ти вже ледве утримував себе. — Я ніколи не тримаю при собі грошей — це невигідно. Та й що вам врешті-решт до того!

— Браво! Приємно усвідомлювати, що ти не помиляєшся. Перед тим як завітати до вас, я навів деякі довідки стосовно ваших фінансових справ і повинен сказати, мене вони влаштовують, як влаштовує і та заповзятливість, з допомогою якої ви збили свій капітал. Тож перейдемо до суті справи.

…Ти добре запам’ятав ту вашу першу бесіду й міг повторити її слово в слово, хоча минуло вже стільки років. Ти можеш пригадати навіть інтонацію і вираз обличчя свого співрозмовника…

— Тож почнемо. Але спершу я хотів би взяти з вас слово, що наша розмова, щоб там не трапилося, залишиться між нами.

— Я даю вам це слово. — Тобі хотілося якомога швидше позбутися самовпевненого чоловічка…

— В такому разі… — Ерні витримав багатозначну паузу: — В такому разі що б ви сказали, якби я запропонував вам безсмертя?!

— Я сказав би, що ви знайшли не кращий спосіб виманювати гроші. — Ти був спокійний, бо тобі й на думку не могло спасти, що він говорить серйозно.

Ерні був явно розчарований твоєю реакцією. Він розраховував на твоє здивування, може, розгубленість, недовіру, навіть обурення, на що завгодно, тільки не на байдужість.

— Що ж, я й не сподівався від вас іншої відповіді. Як майбутній компаньйон ви мені дедалі більше подобаєтесь. Чи готові ви прогулятися зі мною? Зрозуміло, я не запрошую даремно марнувати час.

Це запитання трохи спантеличило тебе. Ти нікуди не збирався сьогодні йти, але це була непогана нагода спекатися гостя.

— Мені потрібно вдягтися.

— І якомога тепліше: зранку вогко, а я живу не так вже й близько.

— Хіба ми йдемо до вас?

Перспектива податися до цієї людини зовсім не приваблювала. Ти знову був завагався, та бажання скінчити нарешті всю цю чортівню взяло гору, й ти пішов одягатися, подумавши, що дорогою зможеш під якимось приводом залишити Ерні й повернутися додому.

Крістіна сиділа в спальні перед туалетним столиком. Коли ти ввійшов, вона підхопилась і обняла тебе.

— Він не забалакав тебе, любий? — Її щока потерлася об твоє плече й у тебе солодко запаморочилася голова. Захотілося послати Ерні до біса й залишитися з нею. Тим більше що ти відчув: вона теж цього хоче. Ти вдихав запах її волосся й пестив його, а Крістіна пригорталася до тебе усе дужче…