Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій. Страница 47

Даруйте, шляхетний доне, і так уже я вам своїм патяканням, мабуть, набрид. Дякую вам за честь, всього вам найліпшого, завжди радий вас бачити, а про це… Там такі справи, в які краще не встрявати людині. Та й навіщо? Здоров’ям вас господь не обділив, достаток маєте, шану… Послухайте нерозумного базіку, я вам тільки добра зичу. І пам’ятайте, шляхетний доне, я вам нічого, зовсім нічого…

І ось я удостоєний: будьте моїм гостем, і, звісно, один, і, звісно, виїдемо надвечір, і, звісно, нікому нічого… Що ж, побачу на власні очі, тоді й зрозумію, хто він-чорнокнижник, алхімік, чарівник чи… Ця таємниця — вже не таємниця. Когось він добре налякав, комусь заткнув пельку золотом, когось запроторив пташок годувати, але все це до певного часу. І сам він це має розуміти — не дурень. Хто завгодно, але не дурень.

Під вечір з міста виїхали два ідальго без слуг, без почту, в широких плащах і крислатих капелюхах, які закривали обличчя. Копита лунко цокали по нагрітій за день кремнистій дорозі, ультрамаринове прохолодне небо оздобили перші зорі, від п’янкого аромату квітів паморочилось у голові. Зійшов рожевий місяць, перетворивши відполіровану бруківку на тьмяні люстерка.

Куди можуть прямувати два ідальго такого чарівного вечора? Безумовно, в оселю у старому саду за містом; там пригашене світло, і передзвін гітарних струн, і веселі приятельки. Але ідальго їдуть не туди. Куди ж тоді жене вас диявол? Що може бути краще від вишуканих страв, тонких вин, жартівливих і сумних пісень, легких, приємних, хай навіть трохи грішних радостей, які можуть стати сенсом життя — і зовсім непоганого життя? Яка ж сатанинська гордість, яка злочинна гра розуму, яка бісівська мана жене вас, ідальго?

А дорога вже не блищить, мов замерзла річка, її стисло громаддя лісу. В повітрі запахло гниллю, небо вкрилося важкими, мов чавунними, хмарами, і їхні краї, розжарював уже криваво-червоний місяць. Немов обценьки в катівні… Куди ж ви, ідальго? Кінь збився з легкої ходи, рука мимоволі напнула повіддя, а серце стисло щось крижане й липуче… Страх?

Він посміхнувся до мене. Як це я досі не помічав, що в нього такі сліпучо-білі зуби?

— “Тут треба, щоб душа була твердою. Тут страх порадником не може бути”. Знову Данте…

Думати про мене, що я злякався? Та чи знаєш ти, що я перебачив за своє життя? Тобі б десяту частку того — тоді б ми й поговорили про страх. Смішно… Але страх має багато облич. Усміхнеться вам кохана — і зблиснуть вовчі ікла…

В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:

— Може, вернетесь?

— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.

Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.

Мій супутник зупинився перед монолітною стіною і щось голосно крикнув незрозумілою мені мовою. Громовий голос відповів йому, немов з неба. Стіна розверзлася, нас затопили хвилі яскравого блакитного світла. Поклавши руку на ефес, я рушив уперед, не чекаючи запрошення. Двері зачинилися самі. Схвальна усмішка зламала тверді губи мого супутника. Попереджаючи моє запитання, він кинув:

— Про коней подбають.

Хто? А, байдуже… Кому належить, той і подбає.

Зала здавалася дуже великою, хоч і була заповнена якимись машинами й приладами. Мерехтіли різноколірні вогники. Дуже тихе, але виразне гудіння виповнювало все довкола, не уриваючись ні на мить. В замку не було ні слуг, ні охорони, та водночас наче хтось і був. Самі відчинялись і зачинялися двері, спалахували й гасли химерні світильники, чиїсь голоси невідь-звідки відповідали господареві, а коли ми ступили на сходинки, вони самі понесли нас угору. Ми опинились у досить просторій, хоч і меншій за нижню залу, кімнаті. Дощана підлога, звичайні килими, стіл, лави, гарної роботи шафи, камін, викладений розписними голландськими кахлями. Незвичайною в кімнаті була тільки стеля. Спочатку мені видалося, що її немає зовсім — так ясно світили крізь неї міріади зірок. Врешті я зрозумів, що стеля була з якогось дуже міцного скла. І вікно було незвичним — велике, непрозоре, наче залите молоком. Під ним — бронзовий штурвал, схожий на корабельний, але набагато менший, а ще нижче — кілька рядів якихось важельків з різноколірними головками.

Я підійшов до вікна, прихилився лобом до шибки, намагаючись щось роздивитися. Дивно, крізь прозору стелю зірки видно, а за вікном — молочна пелена, підсвічена сонцем. Хазяїн вичікуюче стежив за мною, а штурвал ніби притягував до себе. Я рішуче крутнув його і похвалив себе — молодець, додумався, — за вікном стало видно дорогу, що вела до замку. Крутнув ще — побачив дорогу через ліс, монастир, ліпні прикраси брами міста. Так… Господар підійшов до мене, став поруч, натиснув один із важелів. За вікном з’явилися стіни, шпилі високих веж. Щось дуже знайоме. Толедо? Так, Толедо. Ще важіль, ще… Картинки замиготіли, мов уві сні. Я пізнав Бургос і Мадрід, Севілью і Гранаду, потім з’явився океан, невідомі міста, а далі велетенська баня собору, що немов пливла в небесах. Собор Святого Петра у Римі? З вікна замку, розташованого в Іспанії? Пустелі, піраміди, розмаїтий східний базар, ліси, річки, незнайомі церкви, велетенські крижані гори серед океану… Все це я бачив, наче був птахом, який летів то вище, то нижче, то швидше, то повільніше. А над океаном я раптом став підніматись угору, і океан чимраз більше вигинався, немов велетенська чаша, дедалі глибше провалювалося дно, все ширше розходилися краї, окреслені обрієм… А потім край чаші вигнувся донизу, світ вивернувся, і я опинився в чорній пустелі, пронизаній крижаними голками безлічі зірок. У просторі висіла плямиста опалово-блакитна куля, над нею і трохи збоку — волохате, розбурхане, сліпуче світило. Хіба наше Сонце може бути таким?

Я поточився, ноги не тримали, в голові задзвеніли кришталеві дзвіночки. Господар завбачливо підсунув крісло і погасив вікно.

— Пробачте, не розрахував, — нагнувся до мене. — Не можна так одразу, але часу обмаль… Келих аліканте?

— Можна келих… І два, і три. Чудне віконце. Увесь світ можна побачити?

— Різні світи. У вікно — побачити, в двері — увійти.

— У двері? В інші світи — через двері? Де ж вони?

— Світи чи двері? Загалом тут, поряд, — і те й друге. Але це вже потім. Час пізній. На вашому місці я б трохи поспав.

Спати в такому стані? Але сон зморив мене несподівано швидко. Коли господар мене розбудив, сонце хилилося до заходу.