Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій. Страница 9

Скоріше на поверхню!

Та що це? Пробоїна зникла за пеленою зрушеного мулу… Як тепер вибратися звідси? Чи є на світі щось дикіше, безглуздіше — загинути за два кроки від товаришів.

Дихнути!.. Голова от-от розколеться… Перед очима спалахують безліч жовтих кіл. Вони звужуються, звужуються, перетворюючись на розпечену трубу. Якийсь ще непаралізований мозковий центр, якийсь нерв чи що там рантом проколов плівку забуття наказом: “Спливати! Просто вгору!”

Свідомість (далеке-далеке плюскотіння води) повернулася до Павла від тупого удару по голові. Він раптом відчув, що… дихає. Так, так — дихає! Отже — живе!

У легені вливалося щось пекуче, гірке, мов бензин. І він здогадався — його врятував повітряний карман, що утворився ще тоді, як затонуло це судно. Павло дихав ядучою сумішшю бензинових випарів і підводної гнилизни. Звідкись збоку сюди навіть проникало каламутне світло.

Мозок працював спокійно і чітко. Немов холодна, байдужа до всього на світі електронна машина. З якихось закапелків пам’яті зринуло: якщо в лабіринті триматися одного боку, зрештою кудись виберешся. І він почав просуватися попід лівою стіною.

Коли Павло нарешті випірнув, його годинник показував рівно одинадцяту. Отже, все тривало шість хвилин.

Біле сонце кришилося на гребінцях дрібних хвильок. У небі так само висіли дві пухнасті хмаринки. Тільки слід від реактивного літака вже пропав.

Петро-перший, примостившись на кам’яній брилі, лагодив водолазну амуніцію. Петра-другого не було. Либонь, побіг до струмка по воду.

— Ось, — показав йому Павло, — знайшов на баржі. Петро-перший пильно оглянув знахідку.

З-під сольових наростів подекуди виступала червона емаль.

— Ну, ти молоток…

І раптом глянув на Павла так, неначе бачив його вперше.

— Та ти… сивий…

Коли хлопці дістали кисневі балони і обстежили затонуле судно, виявилося, що то був воєнний корабель.

Стояв спекотний сухий липень. Скелі розжарювалися, мов чавунні плити. Вода була тепла, ніби чай. Навіть на глибині. Вдалині повільно й величаво пливли сліпучо-білі теплоходи.

Монітор лежав без найменшого крену. Проте палубних надбудов як не було. З-під глейкого намулу стирчали уламки труб, гільзи, снаряди. Скручені вибухом панцерні листи обросли бородами водоростей. У чорні отвори ілюмінаторів запливали табунці зеленух.

На носі монітора вціліла гармата. Її куций стволик завмер у зухвалому, бойовому розвороті. А в замку гарматки лежав так і не вистрілений снаряд. Здавалося, що корабель повільно пливе вперед. На його борту майже непомітний напис — “Партизан”.

Серед перших знахідок хлопців була алюмінієва ложка з видряпаним написом: “Орлов” і три електричних лампочки. Повиринавши у повітряному кармані, вони билися одна об одну і тихенько видзвонювали.

Та особливо поталанило Павлові. Там, де минулого разу він знайшов орден, тепер наткнувся на судновий сейф. Щоб його підняти, спорудили спеціальний пліт — плашкоут.

Довго не вдавалося завести під сейф канат. На поверхні води лопалися лілові бульбашки. Пахло рибою і сірководнем.

Сейф підняли надвечір. Коли хлопці нарешті відкрили його проіржавлені дверцята, з таємничого чорного нутра потекла сіра, схожа на кисіль чи холодець, драглиста маса. Внаслідок небачених хімічних реакцій папір у сейфі перетворився на те, із чого його колись виробили, — на целюлозу.

“Дорогі друзі! Пише вам Федір Павлович Марченко, прочитав я в газеті замітку “Підводна таємниця”. І вирішив, що ви знайшли монітор, на якому служив і я в сорок першому. Наше судно називалося “Партизаном”. Йшли ми під Одесу. Орден Червоної Зірки мав наш комісар капітан третього рангу Дмитро Степанович Смоляр.

Був тоді вересень. Разом з іншими суднами ми мусили прикрити десант під Григорівкою. Коли вийшли з Очакова, погода нам дуже сприяла. Хмари були низько-низько. Потім раптом небо проясніло, і нас помітила ворожа авіація. Так що бій ми прийняли далеко від Григорівки.

Мені, механіку, з машинного відділення не було видно, що там діялося нагорі. Однак судно кидало так, що нам було як тому гороху в решеті. Птім згори наказали: “Негайно залишити монітор”. “Партизан” мав сильний крен, горів. Біля запасного посту я наткнувся на комісара. Дмитро Степанович був тяжко поранений у живіт. Я хотів перетягти його у безпечніше місце, а потім на шлюпку. Але він прохрипів: “Не треба… Передай командирові…” І все, помер. Мене вдарило у плече. По руці зацебеніла кров. Монітор тим часом рухався до берега. Чи то заклинило стерно, чи командир вирішив посадити судно на мілину… Праворуч виступала з води скеля. Всі стрибали у море, гадаючи, що судно в неї вріжеться. Я теж стрибнув.

Нас, врятованих, назбиралося чоловік десять. І комісар, і командир загинули. “Партизан” затонув неподалік берега. Біля скелі, про яку пише газета.

Спасибі вам, дорогі товариші, за пошук. Гадаю, що знахідки з “Партизана” варто передати музею флоту в Севастополі. Надто — орден комісара. Загинув він як герой.

Кілька слів про себе. З листопада 1941-го, після шпиталю, по 1945-й воював у морській піхоті. Ще двічі поранило. Маю орден Слави 3-го ступеня. Після демобілізації повернувся на Алтай, у рідний Славгород. Працював на авторемзаводі. Тепер пенсіонер. Сім’я — дружина і дві дочки. Обидві вже вивчилися на медсестер, працюють у крайовому центрі Барнаулі”.

Відтоді як хлопці знайшли комісарів орден Червоної Зірки (за номером нагороди було встановлено — вона справді належала Д. С. Смоляру); відтоді як підняли з глибини компас, штурвальне колесо і носову гармату монітора й передали їх до музею; відтоді як про все це було надруковано у газеті, минуло три роки. Павло і два Петра вже вчилися на останньому курсі технікуму.

Одного дня викладач фізики, щойно зайшовши після дзвінка до аудиторії, викликав Павла:

— Віхтанський!

Той знехотя підвівся. Бо ж таки задачок не розв’язував. Доки перебрали вчора компресор (хлопці вже мали у своєму спортивно-технічному клубі “Нептун” і пошуковий катер, і компресор для зарядки балонів), в репродукторі на стовпі процигикало дванадцяту. Ледве встиг на останній автобус.

— Ти ось що… — розпорядився фізик. — Гайда в канцелярію. Там на тебе чекають.

— Хто? — насторожився Павло. Фізик лукаво посміхнувся.

— Іди, йди… Там дізнаєшся…

В канцелярії він побачив директора і якусь чорняву дівчину.

— Знайомтеся, — сказав директор, тільки-но Павло зачинив за собою двері. — Оце і є наш Кусто.

Дівчина теж підвелася і, не кваплячись, подала йому міцну засмаглу долоньку.

— Тамара! Тамара Смоляр…

Он воно що!

— Донька Дмитра Степановича?! — без усілякої дипломатії вигукнув Павло.

— Ні, внучка… — ледь зашарівшись, відповіла Тамара.

— То, може, у вас збереглися якісь фото? — засоромившись своєї недотепності, випалив Павло. — Для музею…

Не те! Зовсім не те говорив. Щось би приязне, навіть співчутливе… А він — про музей.

— Звичайно, звичайно…

Гостя опустила свої великі, темні очі, поправила пасемко волосся, облизала сухі губи і дістала з сумочки знімок.

Високе чоло, задерикувато-кирпатий ніс, щирі очі… На перехрещеній ременями гімнастерці комісара виблискував орден Червоної Зірки. На обличчі печать особливої зібраності, невластивої цивільній людині.

— Цей знімок, — сказала Тамара, — зроблено восени сорокового. В Улан-Уде. Перед від’їздом до Миколаєва.

Директор, урочисто блиснувши лінзами окулярів, теж потримав у руках фото.

— Ну, для справ у вас ще час буде, — звернувся до гості. — А тепер, Тамаро, розкажіть, як ви влаштувалися.

Дівчина знову поправила непокірне пасемко волосся.

— У мене тут тітка. Отож із житлом усе гаразд… Це від неї я про все й дізналася.

— Он воно як! Хто ж, коли не секрет, її поінформував про наш музей?

Директор запитав просто так. Аби якось компенсувати безнадійну Павлову мовчанку. Бо ж про знахідки миколаївських аквалангістів писали газети. Однак Тамарина відповідь була несподіваною: