Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 28

Це описання панорами Іссик-Кульської улоговини стало класичним.

Зиму 1856–1857 років Петро Петрович перебув у Барнаулі. Знову зустрічався з Ф. М. Достоєвським. Читали ще не опубліковані “Записки з Мертвого дому” — розділ за розділом. “Зрозуміло, — згадував пізніше Петро Петрович, — яке сильне, приголомшливе враження справляло на мене це читання і як я притьма переносився в жахливі умови життя страдника, який вийшов з чистою душею і просвітленим розумом з тяжкої боротьби…” Глибоко цінуючи творчість письменника, вчений-дослідник писав, що “перебування в мертвому домі” зробило з талановитого Достоєвського великого письменника-психолога. Але нелегко дався йому цей спосіб розвитку своїх природних обдарувань. Хворобливість залишалась у нього на все життя”.

Зустріч з письменником, котрий зазнав на засланні нелюдських мук і не занепав духом, наснажила Семенова на нові рейди в глиб Тянь-Шаню. “Це мій своєрідний “мертвий дім”, — поклав для себе мандрівник. — Тільки гинути тут я не збираюсь”. А був момент, коли його життя висіло на волосинці. Це сталося на Джуукинському перевалі. Загін Петра Петровича підіймався вгору. Рухатися було дуже важко — обабіч стежки зяяли глибокі провалля. Коні не витримували. Зірвався і кінь начальника експедиції. Здавалося, загибель вершника була неминучою, та колишній кавалерійський юнкер у невловиму мить встиг зіскочити з приреченої тварини.

— Ні, ця стежка не для коней, — мовив він. — Тут можуть утриматися хіба що дикі звірі й ми. Всім спішитись, далі рухатися самотужки!..

Вони таки здолали непіддатливий перевал і досягли витоків однієї з найдовших рік Середньої Азії — Сирдар’ї.

— Знаєте, — сказав Петро Петрович своїм супутникам, — ми зараз перебуваємо ближче до Делі, ніж до Омська. Та й до Індійського океану відстань коротша, ніж до Північного Льодовитого. Та не це головне. Важливо, що ми не спасували перед вічністю і безмежністю Тянь-Шаню…

Він ще кілька разів проникав у найглухіші закутки “даху світу”, щоразу здійснюючи справжній переворот в оцінці величезної гірської системи. Семенов першим дав уявлення про внутрішню картину Азіатського материка. Він виграв заочний спір з уславленим Гумбольдтом, спростувавши його теорію вулканічного походження Тянь-Шаню. Довів, що унікальне озеро Іссик-Куль — безстічне. Відкрив обширну зону гірського обледеніння, визначив висоту снігової лінії “небесних гір”. Загалом же російський мандрівник дослідив 23 перевали, визначив висоту 50 вершин, зібрав 300 зразків гірських порід, близько тисячі видів рослин, оформив великий етнографічний матеріал… Що ж, достойний доробок на присвоєння почесного прізвища Тян-Шанський.

Та ще більші його заслуги як організатора експедицій. Ось відгук одного із тих, кого П. П. Семенов вивів на мандрівну стезю: “Глибоко, глибоко вдячний Вам, дорогий, добрий і безмежно любий мені з моїх юнацьких спогадів Петре Петровичу… Це ще нагода подякувати Вам за давнє добро, яке Ви зробили для мене, за те цікаве, принадне для інших і, зізнаюся, не заслужене мною життя, яке Ви створили; за те, що Ви дали мені велике щастя працювати в лавах російських мандрівників…

…Ви були відірвані від ученої кар’єри великим політичним починанням — визволенням рабів, і свої азіатські плани доручили виконувати іншим; шматочок Вашої азіатської програми Ви дали й мені…

У російському житті Ваше життя буде світлим явищем. Бажаю Вам довгого життя. Жити, жити і пережити нас.

Відданий Григорій Потанін”.

Сучасники Петра Петровича відзначали, що йому була притаманна дуже цінна риса наукового керівника — вміння тонко й безпомилково оцінювати мандрівні нахили вчених, що вирушали в експедиції. Не випадково найкращі починання Російського географічного товариства, визначні експедиції були здійснені тоді, коли товариством керував П. П. Семенов, який змінив на цьому посту свого наставника адмірала Ф. П. Літке. Жоден мандрівник не вирушав у дорогу, не одержавши мудрих вказівок і практичних порад віце-президента товариства. Людина великої і благородної душі, Петро Петрович кожен успіх експедиції сприймав як власну радість. Пізніше на зборах Географічного товариства, присвячених його пам’яті, відомий дослідник Середньої і Центральної Азії Г. Ю. Грум-Гржимайло справедливо скаже, що “…тільки великі серця здатні сягнути висоти, де успіх іншого в галузі докладання власних зусиль вселяє чисту радість і дає мужність прославляти цей успіх. А хто ж, як не Петро Петрович, найбільше сприяв славі Пржевальського, цього орла серед мандрівників… і Потаніна, цього незрівнянного описувача невідомих земель? З їхніми іменами, як і з іменами багатьох наступних мандрівників-дослідників, нерозривно пов’язане ім’я Петра Петровича Семенова-Тян-Шанського, їхня слава почасти і його слава, їхні заслуги водночас і його заслуги”.

Ця людина була великою, як організатор науки, як один з авторів географічного літопису Землі, та не менші заслуги П. П. Семенова, як громадського і державного діяча. Він брав активну участь у підготовці селянської реформи. У квітні 1858 року написав листа графу Я. І. Ростовцеву — члену Державної ради, який мав великий вплив на хід обговорення проектів реформи. Граф прийняв прославленого мандрівника, і підкорювач Тянь-Шаню з усією властивою для нього наполегливістю і переконливістю довів необхідність скасування кріпосного права. Безумовно, П. П. Семенов не був революціонером, але він був гуманістом і всім серцем обстоював здійснення “справедливої селянської реформи”, хоч, як відомо, вона була проведена далеко не з тією повнотою і широтою, на яку розраховували кращі люди Росії.

У січні 1864 року Петро Петрович очолив Центральний статистичний комітет. У 1870 році за його ініціативою був проведений І Всеросійський статистичний з’їзд — єдиний у дореволюційній Росії. Головуючи на з’їзді, Петро Петрович переконливо довів, що статистика — це наука, а не канцелярщина.

У 1882 році вчений-природодослідник стає сенатором. Як і раніше, він займається близькими для нього селянськими справами. Головна його мета — організація першого Всеросійського перепису населення. Понад тридцять років він домагався його проведення і таки домігся, довівши настійну необхідність такого обліку для наукового пізнання народного життя і господарювання в країні.

У 1897 році, незабаром після перепису, Петра Петровича призначають членом Державної ради — таким великим був його науковий і громадський авторитет. До цього вищого законодорадчого органу Російської імперії входило 60 вищих сановників. Серед них вчений посідав осібне місце. В Російському музеї (Ленінград) висить картина І. Ю. Рєпіна “Урочисте засідання Державної ради 7 травня 1901 року”. На першому плані вирізняється сповнене величі й думки обличчя людини з орлиним поглядом. Це Петро Петрович Семенов. Його натхнений, сповнений високих прагнень образ художник немов протиставляє обмеженості, лицемірству і пихатості царських сановників. Про духовну виключність П. П. Семенова серед придворних чиновників од науки свідчить і його біограф А. А. Достоєвський: “Покликаний на державні пости сенатора і члена Державної ради, він своїми поглядами і діяльністю репрезентував цілком самобутню особистість, яка яскраво виділялася на загальному фоні представників вищої адміністрації”.

Історія науки небагато знає вчених, так щедро обдарованих природою, як Семенов-Тян-Шанський. Географ-мандрівник, ботанік, зоолог, ентомолог, геолог, географ, організатор науки, основоположник державної статистики, він сказав своє вагоме слово і в мистецтвознавстві. Наділений хистом сприйняття прекрасного, збирав картини. Але не просто колекціонував, а займався одночасно і вивченням історії живопису. Тож зібрав одну з кращих в Європі приватних колекцій картин голландської і фламандської шкіл.

Вивчення живопису поглиблювало художнє сприйняття довколишнього світу, сприяло повноті географічного пізнання невідомих земель і зображальній глибині їх наукового опису.

Цікавим свідченням цього є промова Петра Петровича на ювілеї І. К. Айвазовського, якому в 1887 році виповнилося 70 років. “Природа має свій естетичний бік, доступний спостереженням лише особливо обдарованих людей, — говорив поважний сенатор. — Треба мати чуття художника для перенесення таких спостережень на сторінки літературних творів, в альбом малювальника, на полотно живописця. І такі свідчення стають не тільки надбанням мистецтва, а й набутком науки”.