Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 41

Хтось наказував йому!

“Ні!” — вигукнув подумки Лусон, зібравши всю свою волю.

Обернувся. Надворі стояли двоє: чоловік та жінка й напружено дивились на нього крізь прозору стіну. Помітивши Олу, вони швидко відійшли.

XXI 397:011 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Лабораторія “Дельта” — особливий світ. Навіть у колі вчених мало хто знав подробиці експериментів, що ставилися тут. Загальний контроль здійснював Центр психонейрофізіологічних досліджень. Керував лабораторією він, Крістофер Еріксон, автор “Дельта-принципу”.

Коли Еріксона запитували, що привело його до ідеї віртуальної матеріалізації пентонавта у невідомому землянам світі, професор з усією серйозністю відповідав: вірш російського поета Валерія Брюсова, написаний на початку минулого століття. При цьому він обов’язково декламував:

Ще може буть, що кожен атом -

Це всесвіт, де сто сонць снує:

Такий там день і ніч така там -

Все в стислім об’ємі там є!

Там твердять мудреці сміливо,

Що їх планета — центр буття,

Вони вивчають іскор диво,

Вникають в таїну життя.

Дельта-принцип з’явився пізніше. Спершу була нова концепція всесвіту: безконечного в часі, безмежного в просторі, без початку і кінця, на узбіччі якого архімаленькою цяточкою мерехтить людський розум. У цьому всесвіті все вже є: минуле, теперішнє, майбутнє. В цьому запорука непорушності його законів.

Ще не встигли влягтися бурі й дебати в наукових колах, в нього народилася нова гіпотеза, яка після чотирьох років напруженої праці визначилась як дельта-принцип. Це врешті-решт дало можливість створити лабораторію.

У тому, що рано чи пізно доведе правильність свого принципу, він не сумнівався. Як і ті, хто зголосився взяти участь в експериментах, — пентонавти.

Він не авантюрист і не хотів би наражати людей на свідомий ризик. І все ж…

На дельта-принцип Еріксона наштовхнула давня гіпотеза радянського вченого Кардашова: в реальному світі існує не один всесвіт, а безліч, які не лише перетинаються, але й переплітаються. Подібне твердження висловлював також академік Марков, на думку якого великий всесвіт — це безмежна система малих всесвітів, скріплених між собою особливими елементарними частинками, що дістали назву максимонів. Через такі максимони — розімкнутості всесвіту — людина може проникати в інші світи.

Об’єднавши ці оригінальні гіпотези з власною концепцією, він прийшов до несподіваної думки: а чи не можуть ці максимони-тунелі існувати в якомусь закамарку мозку людини? Так з’явився дельта-принцип: на атомарному рівні сірої речовини людського мозку розходяться дельтовидні нейронові з’єднання, своєрідні тунелі, які сполучають земну цивілізацію з іншими світами. Тобто надають можливості здійснювати омріяний фантастами миттєвий зв’язок у часі.

У всесвіті одночасно існує минуле, майбутнє і сьогоднішнє. Фіолетове і червоне зміщення підтверджують, що в часі можна рухатися назад — уперед, іншими словами, завдяки фізичним властивостям майбутнього відбувається вплив його на сьогодення. Реальний фізичний час — це невпинне перетворення майбутнього в минуле через сьогодення. І це ще одне підтвердження того, що майбутнє неначе розлите у всесвіті. Все вже, по суті, є.

Чи не тому й бачать люди майбутнє, можуть прогнозувати його? Механізм передбачення в індивідів давно не викликає сумніву. Його б, зрештою, не існувало, якби він не був закладений у природі: людський мозок, ніби своєрідний всесвіт, оперує минулим, сьогоденням і здатний передбачати майбутнє. Поки що індивідів, які бачать не лише по горизонталі, а й по вертикалі, тобто бачать майбутнє, небагато. А те, що індивідуальна свідомість це багатоповерхова, багаторівнева структура, підтверджує факт поступового відновлення свідомості після травми мозку, наркозу. Більше того, досліди в Центрі нейропсихофізіології підтвердили, що передбачення у певних межах можна навчити. Ярослав Гай, приміром, “зазирав” у майбутнє майже на цілу годину наперед. В організмі обдарованих, здатних передбачати майбутнє, по суті, сформувалися ланцюжки третьої сигнальної системи. Вона виникла завдяки залученню досі бездіяльних дельтовидних нейронів. Коли третя сигнальна система функціонує на повну потужність, анабіозовані дельтовидні нейрони прокидаються і починають генерувати дельта-тотожність, притаманну кожному індивіду. Образно кажучи, в інші всесвіти летять сигнали, які шукають відповідного приймача.

Подібні дельта-переміщення у пентонавтів відбуваються під глибоким гіпнозом. Цей стан не може перевищувати певних часових меж. Організм пентонавта перебуває в стані умовної смерті. Життєві органи функціонують мінімальною мірою, їхню діяльність підтримує комплекс спеціальних приладів. Свідома і керована подорож відрізняється від смерті тим, що пентонавт може віртуально матеріалізуватись у зоні Ікс на підставі власного образу-спомину, настроєного на частоту зони. З лабораторією “Дельта” постійно підтримується зв’язок на рівні підсвідомості за допомогою кількох дельтовидних нейронів, які продовжують функціонувати в активному стані, сприймаючи інформацію земного оточення. Пентонавт цього навіть не підозрює. В іншому світі він існує життям індивіда, в мозку якого існує зона Ікс. Потім у лабораторії пам’ять пентонавта розблоковується і отримується вичерпна інформація про подорож. Однак поки що зворотна дифузія психофізичної дельта-тотожності у тіло пентонавта — процес надзвичайно складний. Де пролягає та межа?..

Міркування Еріксона прервав прихід його заступників — Олега Гакова і Кости Боярджієва. Вони повідомили про повернення Ярослава Гая.

Так і не зрозумівши поведінки Лусона в холі, Ола запропонувала невеличку прогулянку — до приходу замовленого модуля ще був час. Він згодився. Хотів скоріше позбутись неприємного відчуття, яке не полишало його. Лусон уже твердо був переконаний, що хтось чужий увірвався в його мозок, намагався вступити в контакт з його підсвідомістю. Це був прояв чиєїсь волі. Чиєї?.. З якою метою?.. Хто вони, ті двоє з блідими обличчями, що так дивилися на нього? Чи не причетна до цього Ола?..

Лусон крокував позаду дівчини не розпитуючи, навіщо піднімаються назустріч стрімким темно-синім скелям, які, здавалося, проколювали зеленкувате небо, підсвічене жовтою і червоною плямами. Далеко позаду залишився осередок Амон.

Ола несподівано зупинилась. Лусон, заглиблений у свої думки, мало не наштовхнувся на неї. Коли ж підвів голову, то з висоти пагорба побачив невелику долину, порослу синьо-зеленою травою, з острівцями пузатих вулканів. Там, довкруж уламків незрозумілої конструкції, обпаленої та почорнілої, юрмилися озброєні рестяни. Досі, знайомлячись з історією цивілізації планети, Лусон не зустрічав згадок про якусь зброю, не рахуючи періоду, коли половина населення подалася освоювати планетарні системи.

Це, безумовно, були сліди якоїсь катастрофи. Сталося, очевидно, щось надзвичайне, якщо рестяни чатували тут.

— Це тобі нічого не нагадує? — запитала Ола.

— А повинно щось нагадувати?

— Тобі й справді це нічого не нагадує? — перепитала дівчина.

— Ні, -з притиском відказав Лусон. Йому здалося, що очі її випромінюють холод…

— Ти навмисне привела мене сюди! — раптом здогадався він. — Ну, звичайно. Замість того, щоб їхати в район Флор, де було знайдено мене, ти привезла мене сюди. Навіщо?

— Тебе знайшли он біля тієї гори. — Ола показала на засніжену вершину. — За нею починається море. А Флор лежить на північний схід. До нього два модульних переходи.

Лусон зблід.

— Гаразд, — мовив хрипко. — Здається, дещо я почав розуміти. Рестяни охороняють уламки міжзоряного корабля?

— Так. Це все, що залишилося від космічного корабля, який зазнав аварії.

— Звідки він прилетів?

— Невідомо. Але це був один з кораблів, що колись залишили Ресту… Один зі команди був живим. Та він лише на мить опритомнів і встиг вимовити одне слово: “Лусон”…