Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 50

З літаками я вже трохи розібрався: вони прилітали й зникали в одному напрямку. Отже, там земля. Тепер я знав, куди мушу плисти. Але як це зробити? Як би не просунувся пліт за ніч, однаково до берега було ще надто далеко. Я знав, де берег, але не відав, скільки часу треба гребти, а сонце вже підпалювало шкіру, і шлунок зводило від голоду. Та найбільше мучила спрага. І дедалі важче ставало дихати.

О дванадцятій тридцять п’ять — я навіть не помітив, коли саме він виник, — великий чорний літак, пристосований для приводнення, ревучи, пролетів наді мною. Серце моє закалатало. Я добре його розгледів. День видався ясний, я виразно бачив навіть голову пілота, що висунувся, з кабіни, обдивляючись море в чорний бінокль. Він пролетів так низько, так близько від мене, що мало не зачепив своїми пропелерами. Я чудово бачив напис на крилах: це був літак морської прикордонної охорони зони каналу.

Коли він зник над Карібським морем, я ні на хвилину не сумнівався, що пілот з біноклем помітив, як я вимахував сорочкою. “Мене знайшли!” — вигукував я, все ще махаючи сорочкою. Ошалілий від щастя, я стрибав на плоту.

Мене побачили!

Не минуло й п’яти хвилин, як той самий чорний літак повернувся: він летів у зворотному напрямку на тій же висоті. Летів, нахилившись на ліве крило, і з того боку я ще раз побачив у віконці пілота, котрий дивився в бінокль на море. Я знову став махати сорочкою. Тепер я робив це без відчаю. Вимахував спокійно, наче не благав про допомогу, а вдячно вітав людей, які мене розшукали.

Літак ближчав, й здалося, ніби він втрачає висоту. Якусь мить летів прямо, майже торкаючись води. Я гадав, що літак приводнився, і вже намірявся гребти до нього. Та він одразу почав набирати висоту, розвернувся і втретє пролетів над моєю головою. Я й тепер не вимахував розпачливо сорочкою. Зачекав, коли він буде точно над плотом. Коротко просигналив, певний, що літак опускатиметься дедалі нижче. Та сталося несподіване: він швидко набрав висоту й зник там, звідки з’явився. Я був певен, що мене помітили. Вони не могли мене не помітити, бо пролітали дуже низько і якраз над плотом. Заспокоївшись, я, щасливий і безтурботний, усівся чекати.

Чекав цілу годину. Зробив важливий висновок: перші літаки прилітали, безумовно, з боку Картахени. А чорний літак подався в бік Панами. Я підрахував, що коли кермуватиму прямо, трохи відхилившись від напрямку вітру, то незабаром дістануся до берега поблизу Толу. [12] Це була точка приблизно посередині між пунктами, звідки з’являлися літаки.

За моїми підрахунками протягом години мене повинні були врятувати. Та минула година, а в чистому й абсолютно спокійному морі не відбувалося ніяких змін. Збігло ще дві години. І ще дві, впродовж яких я незворушно сидів на борту. Напружено, побоюючись зморгнути, вдивлявся в море. О п’ятій сонце почало схилятися надвечір. Я все ще не втрачав надії, хоча й занепокоївся. Був певен, що з чорного літака мене помітили, проте не міг пояснити, чому це через стільки часу по мене ніхто не прилетів. В горлі пересохло. Дихати ставало щодалі важче. Я розгублено спостерігав обрій, коли раптом ні з того ні з сього підстрибнув і впав на середину плота. Повільно, наче переслідуючи жертву, вздовж плота промайнув акулячий плавник.

Акули з’являються о п’ятій

Це була перша тварина, яку я побачив після майже тридцятигодинного перебування на плоту. Акулячий плавник викликає жах, бо всім відома хижість цієї тварини. Та, щиро кажучи, ніщо не здається таким миролюбним, як акулячий плавник. Ніби це й не частка тварини, надто хижої. Плавник зелений і шерхкий, немов кора дерева. Дивлячись, як він пропливає біля самісінького плота, я навіть відчув свіжий і трохи гіркуватий запах кори. Годинник показував кілька хвилин по п’ятій. Море на заході було погідне. Інші акули спокійно наблизилися до плота й полювали поки зовсім не посутеніло. Жодний вогник не засвітився, та я відчував, як вони колують у темряві, краючи морську гладінь лезами своїх плавників.

Відтоді я більше не сідав на борту плота після п’ятої. Завтра, післязавтра і через чотири дні мав уже доволі досвіду й знав, що акули тварини пунктуальні: вони з’являлися одразу після п’ятої і зникали, коли спадала темрява.

На заході сонця прозора глибінь моря справляє надзвичайне враження. Різнобарвні риби наближалися до плота. Величезні жовті й зелені риби, смугасті синьо-червоні рибки, круглі, маленькі супроводжували пліт до сутінків. Раптом влучала металевою блискавкою акула, збурена вода червоніла від крові, і шматки роздертої риби ще якусь мить плавали біля плота. І тоді сила-силенна маленьких рибок кидалися на рештки жертви. В такі хвилини я продав би душу за найменший шматочок недоїдків акули. Настала моя друга ніч у морі. Ніч, повна голоду, спраги, розпачу. Я відчував себе покинутим, адже вперто покладав надії на літаки. І тільки тепер упевнився, що врятувати мене можуть лише власна воля й сили, що залишилися.

Мене здивувала одна обставина: я відчував слабкість, але не виснаження. Майже сорок годин не пив, не їв, більше двох діб не спав, бо вночі напередодні катастрофи стояв на вахті. А проте ще міг гребти.

Знову став шукати у небі Малу Ведмедицю. Втупився в неї і почав гребти. Вітер дув не в тому напрямку, куди я мав кермувати, щоб Мала Ведмедиця була в мене точно по курсу. О десятій вечора я закріпив два весла і запрацював ними. Спершу мої порухи були сповнені відчаю. Згодом я заспокоївся й гріб, задивившись на Малу Ведмедицю, яка, на мою думку, мерехтіла якраз над Серро-де-ла-Попа.

Вода шуміла, і я знав, що рухаюся вперед. Втомившись, схрещував весла й схиляв голову, щоб перепочити. Потім знову налягав на весла — з новою силою й новою надією. Опівночі я все ще продовжував гребти.

Товариш на плоту

Близько другої години ночі я відчув себе повністю висотаним. Схрестив весла й спробував заснути. Голод не мучив мене. Тільки спрага. Я так втомився, що схилив голову на весло, приготувавшись умерти. І раптом уздрів матроса Хайме Манхарреса: той сидів на палубі есмінця, пальцем показуючи мені курс на порт. Хайме Манхаррес, родом із Боготи, був одним із найдавніших моїх приятелів на флоті. Я часто думав про товаришів, які намагалися учепитися за пліт. Запитував себе, чи вдалося їм наздогнати інший пліт, чи підібрав їх есмінець, чи, може, їх знайшли літаки. Але досі не думав про Хайме Манхарреса. Та варто було заплющити очі, як переді мною постав усміхнений Хайме Манхаррес: він показував мені курс на порт, потім сів напроти мене в їдальні, тримаючи в руці тарілку з фруктами й вареними яйцями.

Спершу це був сон. Я заплющував очі, засинав на кілька хвилин — і переді мною неодмінно, в тій самій позі з’являвся Хайме Манхаррес. Зрештою я зважився заговорити з ним. Не пригадую, яким було моє перше запитання. Не пригадую, що він відповів. Та я пам’ятаю, що ми сиділи й розмовляли вдвох на палубі, і раптом — за п’ять до дванадцятої — накотилася хвиля, фатальна хвиля, і я прокинувся й скочив, учепившись щосили за ґратчастий настил, щоб не впасти в море.

Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.

— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут.

Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.