Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 7

— Лейтенант Брайлі вас слухає, — похмуро пробасив товстун.

— Едвард Макклорі, — відрекомендувався Едвард. — Мене прислали до вас замість Кеннана.

Обличчя Брайлі спочатку видовжилося, потім розпливлося в посмішці.

— Новачок! — радісно вигукнув він, потираючи руки. — Но-о-ва-чо-о-к! — проспівав, з насолодою вслухаючись у свій голос і ніби не вірячи самому собі. — Леді і джентльмени, до мене! — заволав раптом Брайлі на весь бункер. — Новачок на місце Кеннана! Оце новина, хай йому чорт!

Едварда оточили офіцери. Він одразу заволодів загальною увагою.

— Давненько до нашого погрібця не навідувалися новачки! — вишкірив зуби Брайлі. — Без них, їй-бо, нудно! Радий, дуже радий познайомитися! Сподіваюся, ритуал бойового хрещення залишимо без змін? — Брайлі окинув офіцерів запитливим поглядом. Всі ствердно закивали головами.

— В такому разі містерові Метісону приготуватися! — наказав Брайлі.

Наперед виступив рухливий чорнявий суб’єкт з відверто нахабним поглядом. Він поправив на волохатих грудях уявну краватку-метелика, відкашлявся і миттю прибрав позу співака — виконавця старовинних романсів: голова натхненно відкинута, зухвалі очі напівзаплющені, руки схрещені на грудях.

— Леді і джентльмени, — задушевним голосом звернувся до офіцерів Брайлі. — Бойова тривога! Маестро, прошу вас.

“Маестро” несподівано голосно зойкнув. Цей протяжливий зойк віддалено нагадував виття сирени.

— Дякую. — Брайлі під оплески публіки церемонно потиснув руку Метісону. — Леді і джентльмени, прошу уваги! Оголошується хвилинна бойова готовність. Хвилина… тридцять секунд… п’ятнадцять… п’ять… дві…

Брайлі виждав паузу.

— Старт!!! — ревнув він і швидко змахнув рукою.

В бункері згасло світло. З темряви пролунали стогони і пронизливі вигуки. І раптом — гуркіт, супроводжуваний прокльонами. Одразу ввімкнули світло. На бетонній долівці в неприродних позах лежали Брайлі і ще двоє. Один з них, Метісон, стискав у руках запорошений речовий мішок. Біля стіни, струшуючи з себе пил, стояв Едвард.

— Слухайте, ви, — сказав він, відступаючи про всяк випадок до дверей. — Якщо хтось спробує ще раз накинути на мене цей…

Він не встиг договорити. Метісон, скрегочучи зубами, метнувся до нього з відверто ворожими намірами. Едвард відхилився вбік, спіймав Метісона, що за інерцією летів повз нього, за руку і миттю вивернув її тому за спину. Метісон скрикнув від болю.

— Він погано вихований, — спокійно сказав Едвард. — Надивився ковбойських фільмів, а не знає прописної істини: не копай іншому ями…

Едвард вихопив мішок із рук принишклого Метісона і незворушно насунув його тому на голову. Офіцери дружно зареготали, дивлячись, як вовтузиться Метісон, намагаючись вивільнити голову з мішка.

Брайлі через силу підвівся з підлоги, скоса подивився на кремезного Едварда. “Чи варто його зачіпати? — боязко запитав він себе. — Мабуть, не варто. Цей не здрейфить”.

Він підійшов до Едварда, приязно поклав йому на плече руку.

— Будемо вважати, що посвячення новачка Едварда з роду Макклорі у “рицарі залізобетонної підв’язки” відбулося! — урочисто оголосив Брайлі і першим потиснув йому руку. Один за одним підходили до новоспеченого “рицаря” офіцери.

— Лейтенант Ліндберг. Заправник.

— Капітан Гордон. Відповідальний за двигуни.

— Перший лейтенант Фрікер. Оператор.

— Лейтенант Олдз. Прилади.

— Лейтенант Торлоу. Пуголовок. Незрозуміло? Спец по боєголовках.

— Картленд! — Брайлі постукав кулаком у перегородку. Голос, що підвивав Мефістофелю, замовк. З-за перегородки виткнулася неголена фізіономія і невдоволено буркнула:

— Прийом.

— Пальне на заправку!

Фізіономія зникла. За хвилину замість неї на тому ж місці з’явилася лискуча хромована каністра.

— Картленд — наш електрик, — пояснив Брайлі, відкриваючи каністру. — Він же за сумісництвом експерт з промивання наших нутрощів. У його розпорядженні — спирт, призначений для електрообладнання шахти. Якби він вивернув усе, що ним випито, то у кращому разі шахти Лоурі були б затоплені. Другий всесвітній потоп теж не виключено.

Брайлі налив повну склянку, подав її Едвардові.

Лоурі — місто під землею. Пускові шахти, бетонні бункери, тунелі, павутиння трубопроводів, кабелів. Запаси їжі, води, одягу. Все заховано під землею, на поверхні тільки величезні бетонні плити та оглядові радіолокатори охорони. Тут, у світі тунелів і шахт, не відчувається ні дня, ні ночі, ні пори року, ані дощу й снігу. Тут свій мікроклімат. Сторонній звук не проходить крізь подвійні герметичні двері, крізь масивні бетонні стіни і товщу землі.

На пульті управління цілодобово чергують два офіцери. Після служби вільні від чергування військові, що мали сім’ї, статечно сідали в спеціальний автобус і від’їжджали з бази. Година їзди — і Денвер, найближче до Лоурі місто.

Проте більшість офіцерів, переважно холостяків, прогулявши платню, ставала на казенний кошт і надовго осідала в “Печері”.

“Печерою” іменувався бункер особового складу. Від підлоги до стелі — два яруси ліжок, біля вхідних дверей — стіл. Четверо азартно грають у карти. Це “перша збірна” бази з покеру — Олдз, Фрікер, Ліндберг і Гордон.

Решта схожі на збуджених привидів. Тиняючись з кутка в куток у пошуках пригод, вони збираються групами, неприродно голосно розмовляють і сміються. Кожен полишений на самого себе і розважається як може.

Єдиним вікном у світ є екран телевізора. Вранці телевізор відсувався вбік, в стіні відкривався отвір. З бетонної ніши з’являвся вівтар з магнітофоном. Урочисто звучали дзвін і слова меси, що проповідувала у володіннях сатани мир і всепрощення. Меса закінчувалася, вівтар зникав, зачинялися стулки, і телевізор знову встановлювався на місце.

На екрані хвацько скачуть і стріляють ковбої. Рекламується засіб від лупи. Миготять кадри в’єтнамської хроніки. Бомбардувальники звалюють на якесь селище цілий арсенал бомб, ракет, каністр з напалмом. Вибухи. Полум’я. Усміхнене обличчя пілота широким планом: купуйте жувальну гумку фірми…

Брайлі здебільшого перебуває в горизонтальному положенні — на ліжку, жує гумку із сонним виразом на місяцеподібному обличчі оглядає наклеєні на стіні портрети кінозірок. Над портретами написана крейдою цитата з Мопассана: “Наше життя — це ліжко. У ньому ми народжуємося, кохаємо і вмираємо”. Над головою Брайлі висить табличка, що звичайно прикрашає секретні сейфи: “Під час пожежі виносити в першу чергу”.

З-за перегородки, що розділяла “Печеру” на дві половини, постійно лунав гучний голос Мефістофеля. Йому завжди підспівував сиплий баритон: досить було лейтенантові Картленду хильнути з каністри, як він поринав у блаженний стан і обов’язково заводив свою улюблену платівку. Одну й ту ж. І будь-якої пори. Тверезим його ніхто ніколи не бачив. Тому й до Мефістофеля всі звикли. Оперний диявол став одним з “трогів”.

Окремо від “трогів” тримався майор Ньюмен, командир шахти. Час відпочинку він звичайно проводив не в “Печері”, а в горах. Він брав із собою маленький японський’ транзистор, і, сидячи десь на скелястому схилі, слухав музику. Ньюмену було під п’ятдесят. Він більше скидався на шкільного вчителя, ніж на військового. У нього було сиве волосся, бронзове від загару добродушне обличчя, на переніссі у скромній тонкій металевій оправі — окуляри, схожі на старовинне пенсне, а за їх товстими скельцями — примружені і від того наче довгасті ясно-блакитні очі. Мундир його мав вельми поношений вигляд. На вигорілій від сонця куртці темніла широка пляма від знятих орденських планок.

Одного разу в “Печері” дивилися стару в’єтнамську хроніку, “Трогам” подобалося крутити плівку з кінця. Спочатку на екрані з’являлося ревуче полум’я, палаючі бамбукові покрівлі. Потім до літака, що рухався наперед хвостом, підносилися з землі авіабомби й струмені напалму. Наступні кадри — усміхнений міністр оборони США Боб Макнамара стоїть на борту авіаносця, прощально махає рукою. Літак сідає на палубу. Макнамара натискає кнопку стартової катапульти, що викидає бомбардувальник на В’єтнам. І нарешті він же напутньо тисне руки членам екіпажу. Серед льотчиків “троги” помітили Ньюмена. Вираз його обличчя був відверто презирливий. Великим планом камера пройшлася по рядах орденських планок на його грудях.