Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро. Страница 22

У Дархана є молодший брат — Ерденет, місто, яке зовсім недавно виросло в степу неподалік від гори Ерденетийн-Обо, що означає “Гора скарбів”. Ім’я місту дала ця гора, життя — величезні запаси мідно-молібденової руди, а славу — гігантські масштаби соціалістичного будівництва. До міста ми приїхали пізно ввечері.

А вранці при чудовій погоді вже стояли на горі скарбів, звідки відкривалася велична панорама комбінату. Залиті ранковим сонцем красиві зеленувато-бірюзового кольору промислові корпуси гармонійно поєднувалися з навколишнім ландшафтом. На горі відкритим способом добувають і відправляють па комбінат мідно-молібденову руду. Тут ми й познайомилися з дуже цікавою людиною, Героєм Соціалістичної праці СРСР Петром Сергійовичем Іванченком. Одним з перших приїхав він сюди передавати свій великий досвід із Красноярського краю, де працював на Сорському молібденовому комбінаті.

— Починали все з нуля, — сказав Петро Сергійович. Спершу я був екскаваторником, тепер — механік. Спеціальності машиніста екскаватора навчив двох монгольських друзів — Ж. Ажима і Б. Далхжава. Я радий, що вони стали передовиками виробництва, переможцями соцзмагання.

Ми оглянули юне місто, подивилися новий краєзнавчий музей, ознайомилися з його експонатами, послухали цікаві старовинні легенди про багатство гори скарбів. Згадали при цьому й про людей, котрі приїхали сюди з різних кінців Народної Монголії та Радянського Союзу, щоб легенди зробити дійсністю.

Продовжуючи подорож, ми виїхали на Булганський тракт. Дорога вела вниз долиною правої притоки Селенги. Віддалік паслися череди корів, табуни коней, на фоні степів сіріли плями овечих отар. Зустрілась одинока юрта, через десяток кілометрів — ще одна. Поки їдемо по території Булганського аймака, Чойжил розповідає про людей, які прославили цей край.

— У цьому аймаці народилися народний герой Хатан-батор Максаржав, перший монгольський льотчик Ч. Шагдарсурен, перші герої МНР Л. Ландар, С. Лхагвадорж, Ж. Нехіт, перші Герої Праці Д. Даважав, З. Очир, Ц. Амгалан, а всього шістнадцять героїв. А тепер і космонавт додався до цієї славної плеяди. Теж родом з цих місць.

В Улан-Баторі я був присутній на зустрічі першого льотчика-космонавта МНР з монгольськими письменниками. Який же він, Герой Радянського Союзу, Герой МНР, льотчик-космонавт Жугдердемідийн Гуррагча? Виявилось — простий земний хлопець з чарівною гагарінською усмішкою. Недаром монголи називають його “наш Гагарін”. Спокійний і привітний, рівний і дружелюбний, він справді схожий на першого космонавта планети. Запам’яталися тоді його слова: “Нашу планету порівнюють з космічним кораблем, і хочеться звернутися до всіх народів: бережіть нашу землю, щоб залишити її нащадкам мирною і квітучою”.

Подолавши гірський перевал, ми в’їхали в долину Селенги. Гори в цьому місці розходяться, утворюючи широку улоговину. Так само велично несе свої води красуня Селенга. Згори вона схожа на сріблясто-голубу стрічку. Її води світяться під яскравими променями сонця. Стрімко пробігши улоговину, річка ховається у вузьке міжгір’я. Там, де раніше була переправа Гуртинтавілан, побудували новий залізобетонний міст. Петляючи між горбами, спускаємося до моста. Його легка і водночас міцна конструкція прекрасно вписалася в мальовничі береги Селенги. Чойжил сказав, що це один з найбільших мостів Монголії.

У басейні річки Селенги, там, де ми колись брели по бездоріжжю, провалюючись у сніг, тепер сіножаті цілинного держгоспу імені народного героя Максаржава. Держгосп молодий, але на цілинних землях устиг освоїтися по-справжньому. Три роки підряд господарство тримає перше місце по урожайності і по приросту поголів’я худоби.

Позаду лишилась Намнанулу з її плоскими вершинами, а попереду вже виднілися зубчасті пасма Халзан-Бургеду. Звернули з дороги і їхали ледве помітним путівцем. Незабаром закінчився й путівець: газик застрибав по грудках. Чойжил зупинив машину. “Тут”, — упевнено сказав він.

Ми вийшли з машини. Перед нами розкинулася широка тераса гірської долини, поросла молодою травою. Приблизно на цьому місці колись стояв майхан скотарів. У голові промайнули з найдрібнішими подробицями події, зв’язані з дуже сильним раннім снігопадом 1947 року. Що сталося б тоді з нами, якби не зустріли монголів?

Їдемо далі. Біля підніжжя гори Іх-Тунел-улу, де того пам’яткого року ми повільно тяглися на яках, пробираючись засніженою дорогою в Хатгал, виріс будинок відпочинку “Тунел”. У його просторі корпуси вже приїхали перші відпочиваючі. Цілюще гірське повітря, аромат польових квітів, кришталево чиста вода зробили цей будинок дуже популярним.

Рух на дорозі пожвавішав. Нас весь час випереджали, не збавляючи швидкості, монгольські водії. Вони везли у Хатгал вовну-сирець, шкіру. А назустріч мчали машини, навантажені товарами, які прибули з Радянського Союзу. Адже Хатгал — порт степової Монголії. Він лежить у південній точці мальовничого гірського озера Хубсугул. Частина товарів з Радянського Союзу надходить водним шляхом по цьому озеру.

Дорога веде в долину річки Егін-гол — монгольської Ангари. Як і Ангара, що дає вихід байкальським водам, Егін-гол служить єдиним стоком Хубсугулу.

Уже видно димар вовняномийнсї фабрики. Отже, скоро Хатгал — останній пункт нашої подорожі.

Колись Хатгал був схожий на звичайне сибірське село. Переважали в ньому поодинокі дерев’яні будинки з товстої модрини. В одному з таких будинків розмістився тоді штаб нашого топографічного загону.

Тепер Хатгал не впізнати. У відкрите вікно готелю, де ми зупинилися, було добре видно Хубсугульську затоку, яка поступово вужчала і непомітно переходила у річку Егін-гол. На обох берегах річки стояли прекрасні цегляні будинки. А трохи осторонь виднілася сучасна пристань, біля якої завантажували теплохід “Сухе-Батор”.

У Хатгала перспективне майбутнє. В Хубсугульських горах геологи знайшли великі поклади фосфоритів. Гора Уран-Душ майже вся складається з цієї цінної мінеральної сировини.

Готель був переповнений геологами, які приїхали з різних куточків Монголії та з інших країн. У них багато справ: підземні багатства починають швидко освоюватись. Народ, долаючи колишню відсталість, став на правильний шлях — шлях будівництва соціалізму.

ФАНТАСТИКА

Віктор Баранов

І ЧАС НАД ПАМ’ЯТТЮ НЕ ВЛАДЕН

Оповідання

І

Першої миті після того, як він розплющив очі, його холодною хвилею, аж сироти повиступали на тілі, огорнуло дратівливе відчуття чогось неприємного, недоладного. Ще не збагнувши, звідки й чому накотилась на нього та холодна хвиля, він якийсь час полежав з примруженими очима, прислухався до тиші, що з незвички боляче набивалась у вуха, до того дивного збудження в тілі й душі, причину якого він раптово змушений був шукати й не міг віднайти. Найприкрішим було те, що йому ніяк не вдавалося зібратися з думками, хоч як силкувався зосередитись, усвідомити себе в цьому вперше пізнаваному стані. Думки, власне, ще й не думки, лиш їх пошматовані уривки, самі зародки думок — снувалися в голові хаотично, породжуючи в свідомості неприємну порожнечу.

Він підніс руку до лоба й відчув, як долоня зросилася потом від легкого доторку до тіла — такого чужого для самого себе, що рука й чоло не впізнали одне одного. Його вразило, що рука мовби відвикла рухатись, виконувати роботу, бути слухняною й до автоматизму безвідмовно виконувати якесь бажання мозку й усього організму.

І враз він збагнув, звідки оте неприємне відчуття, яке породило в ньому таку осмуту. Він уже переживав його не один раз, коли прокидався після тривалого спання й коли чувся винуватим, ніби його зненацька застукали за шкодою, а він не знає й сам, як це сталося, що заліз у шкоду і його спіймали. Може, так бувало кожного разу тому, що він рідко коли дозволяв собі досхочу насолоджуватися сном, вважаючи його пережитком, розкошуванням, гідним хіба лиш слабкотілих і слабкодухих. Отож, прокидаючись після зайвих, украдених у самого себе годин чи навіть хвилин сну, він відчував сором, що так бездарно, без будь-якої користі змарнував час, якого йому вічно не вистачало.