Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро. Страница 36

6

Прибулець поселився в хаті померлої баби Тодоски. Раз на тиждень, надвечір, його навідував Майстер На Всі Руки.

З повільним важким скрипом відкривалася хвіртка, і на подвір’ї з’являлася могутня фігура Майстра. Він поважно вітався з господарем. Однак не вмів приховати своє нетерпіння і зиркав на космічний корабель. Глухо покашлявши в кулак, заводив довгу розмову про погоду.

Господар схвально усміхався і лише розводив руками. В міру заглиблення Майстра в хащі погодної хронології, помахи рук Прибульця ставали мовби автоматичними, очі скляніли і вже не бачили ні обличчя гостя з грубими, як на скульптурах острова Пасхи, рисами, ні космічного корабля із срібним полиском, ні двору, що густо поріс споришем.

Нарешті вирішивши, що дотримав усіх формальностей, Майстер, наче перед смачним обідом, потирав руки і питав:

— Можна?..

Інопланетянин одним лише поглядом давав згоду, і Майстер залазив у кабіну корабля, з усією пристрастю своєї невгамовної натури віддаючись вивченню великої і доволі цікавої іграшки. Він раз по раз виглядав крізь відкритий ілюмінатор, аби спитати Прибульця про будову тих чи інших механізмів. Гість з космосу ніяково знизував плечима:

— Не знаю. За професією я не космомеханік. Моя основна спеціальність — біологія, а допоміжна — космофілософія.

Пізно ввечері, коли будиночок, старий дерев’яний сарай і космічний корабель, тонули в пітьмі, Майстер На Всі Руки вимикав освітлення, завбачливо проведене всередину космічного красеня, і по драбині злазив на землю. За звичкою довго й ретельно витирав ганчіркою брудні долоні й поважно просторікував про можливі призначення оглянутих механізмів.

— Може бути, — згоджувався Прибулець. — Але, повірте, я точно не знаю. Ніколи не цікавився. Там усе автоматизовано. Досить сісти в крісло, натиснути кнопку і уявити місце, куди хочеш потрапити. Все інше мене не стосується.

Прибулець жив на Другій Горіхівці, яка одним кінцем впиралася в Корогодську, другим — просто в двір рибобази, спорудженої на березі річки. Пісок у дворі, сірий від засохлої риб’ячої луски, не скрипів і не шарудів, а шелестів під гумовими чобітьми рибалок, наче целофан. На дроті, напнутому між бетонними стовпцями, сушилися сітки, забиті водоростями й черепашками.

Вранці тут тріщали човнові двигуни — від’їжджали і поверталися додому рибалки, одягнені в бруднувато-жовті штормівки. Човни, пропахлі рибою і смолою, спритно причалювали до берега. В чітко визначеній послідовності вони розвантажувалися — спершу викидали сітки, а потім рибу, яка сонно тріпалася на піску.

Звісно, не весь промисел здавався на рибобазу. Менша, але безсумнівно краща його частина осідала в ящиках під сидінням на кормі. І спробуйте прогулятися ввечері по Другій Горіхівці — майже з усіх дворів віють неповторні пахощі смаженої риби.

Весною, коли починають діяти суворі заборони на ловлю, запах смаженої риби чомусь ставав ще дужчим, досягаючи максимальної точки тоді, коли зацвітають яблуні.

Тисячі дерев, рясно вкриті білим і рожевим серпанком, виділяли пахощі могутньої сили, викликаючи почуття поетичного захоплення і всеосяжної любові до всього сущого. Здавалося, що саме повітря напоєне щастям і що його можна черпати й пити безконечно, набираючись нових сил і бадьорості.

Саме тоді на Другій Горіхівці багато юнаків починало писати вірші. І на жодній іншій вулиці не могли зрівнятися з ними за припливом творчої наснаги.

Поетичний настрій оволодівав і повсякчас смутними, заклопотаними рибалками. Після смачного сніданку вони на хвильку сідали під білопінням яблуні в садку і розчулено дивилися на своїх заклопотаних дружин, прорікаючи ніжні й чарівні слова, неначе в пору свого юного кохання.

Ось такими вечорами в Прибульця збиралися гості, з нашої житейської точки зору незвичайні не менше, ніж він.

Бували тут Хлопчик і Феня Моргана.

Майстер На Всі Руки вдумливо підставляв великі вузлуваті руки під тепло маленького вогнища, над яким у чавунному казанку на тринозі булькотів куліш.

Садівник з гордістю викладав на дощаний, вкопаний у землю стіл плоди своєї праці.

Мисливець мовчав, внутрішньо зосередившись, аби здивувати присутніх черговою “правдивою” пригодою.

А Прибулець щиро усміхався, привітно поглядаючи на своїх гостей.

У напівтемряві точилася повільна задушевна бесіда.

Різні за вдачею і професіями люди збиралися тут. Однак схожого в них було значно більше, ніж між ними й іншими жителями містечка. Вони палко любили кожен свою справу, вкладаючи в неї всі сили і знання. Це їх і єднало, кликало до спілкування, під час якого вони обмінювалися думками, радилися один з одним, ділилися радощами й печалями.

Садівник не раз, було, мало не із сльозами на очах розповідав про порушення екологічної рівноваги, проклинав ДДТ, який губить усе живе, гірко оплакував долю тварин і рослин, котрі щезли на землі останніми роками.

— Людина витісняє слабших тварин — тигрів, ведмедів, вовків. Багато з них на межі вимирання, бо ми створюємо лише один екологічний ланцюжок, вигідний і зручний нам. Усі інші, необхідні для стійкості біосфери, бездумно й злочинно знищуються. Чи не так?

Співрозмовники слухали не перебиваючи, і Садівник, підбадьорений увагою аудиторії, вів далі:

— Досить одного поштовху — і все. Крах! Катастрофа! Ми, недалекоглядні, навіть не уявляємо, якою мірою наше життя залежить від існування інших організмів, особливо рослин. І ще одне: на традиційні села й містечка, як оце й наше, що не завдає природі видимої шкоди, наступає безжалісний ворог усього живого — велике місто. Воно й зімне Крутояри, сховає первозданну природу під бетонні блоки супербудинків. Наше містечко приречене. Але й назад нема вороття. Гігантське Місто розтрощить Крутояри. Так я собі міркую. Хоча й не хочеться вірити, але…

— Ну ви просто кінець світу пророчите. Жаху нагнали! — іронічно зауважив. Майстер На Всі Руки, відчувши, що заочно піддається анафемі і його улюблена техніка… — А скажіть: з принципових позицій ви не користуєтеся в своєму саду хімічними засобами? Боретесь, так би мовити?

— Борюся як можу, — сухо зронив Садівник. — Вношу посильну лепту.

— Краще б вносили добрива.

Всі чомусь мовчали, ніяково схиливши голови. Але Майстер того навіть не помітив.

— Найголовніше, — авторитетно заявив він, піднявши $гору вказівний палець, — це забезпечити людство невичерпним джерелом енергії. — Тоді розв’яжуться всі проблеми.

— Невже мрієте створити вічний двигун? — в’їдливо спитав ображений Садівник.

— Так, мрію, — ствердно відповів Майстер На Всі Руки і, відкривши закоптілу кришку казанка, помішав черпаком куліш.

— А другий закон термодинаміки?.. — заперечив Хлопчик, згадавши шкільну премудрість. — Він забороняє…

Забувши накрити казанок, Майстер підвівся і врочисто махнув кришкою:

— Природа нічого, ніколи й нікому не забороняє, юний друже. Заборони вигадує сама людина. Тому-то є розв’язання проблеми вічного двигуна, до того ж просте. Я винаходжу не традиційний механічний двигун, а такий, що працюватиме на елементарних частинках. Потік їх невичерпний, бо ж невичерпний і безконечний космос. І мій двигун працюватиме вічно.

Він замовк. Усі знали: тепер, вихлюпнувши те, що наболіло на душі, Майстер довго не зронить і слова. Садівник ображено сопів.

— Розкажіть ви що-небудь, — раптом звернулася Феня до Мисливця, аби розрядити обстановку.

— А що саме? Все одно не повірите…

А Мисливцеві так хотілося, щоб йому вірили, так хотілося в очах цих людей бути мужнім, сміливим і винахідливим.

— Просимо, — знову лагідно сказала Феня, тонко відчувши його внутрішній стан. — Минулого разу ви так захоплююче розповідали, як одним пострілом забили двох тигрів, що стояли поряд.

При слові “забили” Садівник демонстративно відвернувся.