Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро. Страница 41

Людмила Козинець

Я ЙДУ!

Оповідання

Я — гуакеро. [10] Розумію, рекомендація сумнівна, та що вдієш, іншої нема. Мій дід і батько були гуакеро. Але не заздрю я тим, хто посмів би їх так назвати. А мені байдуже. Гуакеро то й гуакеро. Адже більше ніким я бути не можу. Це не для мене — солідний офіс, кермо вантажної машини, яскраві стелажі маркету. День при дні те ж саме: кілька жалюгідних монет у кишені, зміїні очі боса, телефон, папірці, клієнти.” Й лихоманкова палюча спрага, підігріта кінофільмами та лакованими, блискучими обкладинками журналів. Там недоступні жінки у хутрі й діамантах, столітньої витримки вина, розкішні автомобілі, коні, яхти, вілли… Та найбільше я ненавиджу сухі, презирливо стиснуті роти швейцарів у тих ресторанах, куди мене не пускають. Дарма! У мене й зараз немає коней і яхти, й не для мене поки що клубні розваги. Але в мене є те, що всім їм тільки сниться — воля. Я сам собі шеф, бос, бог. Смерть раз у раз зазирає мені в обличчя, проте настане ще мій час. І нехай я здихаю від спраги у буші, від голоду в пампі, від страху в сельві. Ніхто цього не бачить і не знає. Зате ж і поподурив я цих молодчиків з Інтерполу, приємно згадати…

І як сильно нас зневажають. Як таврують нас газети, як винюхують наші сліди поліцейські шпики, як гострять на нас шанцевий інструмент археологи! Я вже не кажу про ЮНЕСКО… Навіть чергова клієнтка, вчепившись у золото ацтекських принцес, відслинює зелененькі кредитки, а потім сичить у спину: “Гробарі, пожирачі стерва!..”

Усі ми одинаки. Свій шанс ділити ні з ким не хочеться, я смертю й радий би поділитися, та смерть — тільки твоя. Цілий світ проти гуакеро. І навіть потойбічні сили. Наслухався я про духів стародавніх склепів, про хвороби, що підстерігають у фараонових пірамідах, про привидів з покинутих могильників. Я знаю: всі, хто доторкнувся до золотого орла вождів народу майя, загинули смертю миттєвою й незбагненною. Та знаю й інше: якщо гуакеро гине, то винен він сам.

Напруж тіло і нерви, ретельно перевір зброю й аптечку, дивись, куди ступаєш, нічого не чіпай голіруч, не метушись і мовчи. Уві сні, в маренні, напідпитку — мовчи! Куди йдеш, звідки, що бачив і чув — мовчи! І головне — вмій чекати.

Мій дід загинув, придушений базальтовою брилою у лабіринті печер — поквапився, не перевірив шлях. Мій батько не встиг вчасно замести сліди від мафії — треба встигати.

Мені поки що щастить. І здебільшого тому, що я вмію прикинутися простаком. Хвалити бога, ніхто не знає, що я встиг відмучитися чотири семестри в коледжі… “Тишко Том” — так мене називають. Дуже добре. Я тихо перечекаю, потім тихо зникну від конкурентів, від поліції, від чорта, від диявола. Я пройду крізь сельву так, що жоден птах не сполохається, проповзу гірською козиною стежкою, не зачепивши й камінчика. Я ходжу по вісім-десять кілометрів на годину, я вмію спати впівока, їсти впівротя. Й хтось добряче-таки за мене молиться — гей, чи не ти, Рудьку?

Настане ще мій час. Викупаю Рудька в шампанському.

Ото вереску буде!

…Залишився один перехід. Два сухарі, крихта кави, сіль, цукор, сірники, згірклий бекон… Дійду. Погано, що втопив у норовистій річечці аптечку — тепер доведеться поберегтися. Найгірше — це змії. Амазонські плазуни мають паскудну звичку звалюватися просто за комір. Та краще про це не думати й не прислухатися до нічних голосів і шурхотів сельви. Підкинути хмизу в багаття і сподіватися, що вогонь злякає підступних хижаків, що коралова змія мине мій нічліг…

Тужлива ніч… У таку ніч ліпше згадувати щось приємне, та мені сьогодні здається, що нічого гарного в моєму житті не було.

Гай-гай. Тишко Том! Розворушися, старий! Згадай, як посипалися лали і бірюза, коли ти копнув ногою непоказний горщик у сирому склепі покинутого індіянського храму! Ціна цим камінцям виявилася — гріш, але ж яке було видовище!.. Пригадай зеленкуватий полиск старовинного золота Болівії, чорне срібло Мексіки, білих нефритових риб Китаю!

А зараз я порожній. Навіть гірше ніж порожній — борги… І сезон закінчився. Отже — півроку злигоднів, якщо не трапиться щось. Дарма, не звикати. Думай, думай, Тишко Томе… Дивись в очі ночі й думай…

…Ну от і все. Саме тут, під цим деревом зітліють мої кістки, якщо їх не розтягнуть звірі. Третій день тіпає немилосердна лихоманка. Йти не можу. Кінець Тишку Томові. Шкода, так і не пощастило потримати в руках справжню велику удачу. Адже я не жадібний… небагато й просив у долі… Паскудна баба!

…Що це? Що це? Опустилося небо, перекинулося чашею й линуло паруючою молочною цівкою… Гаряче молоко… Я механічно ковтав його, ще не бачачи нічого довкола. Нарешті розрізнив над головою рівненькі шви критої листям покрівлі й провалився в пітьму.

Прокинувся я в дзвінкій тиші. Кволий був настільки, що не міг підвести голову. Лежав, збираючись із думками, намагаючись зрозуміти, де я. Думки розповзалися, немов таргани. Прилетіла звідкілясь пісенька незнайомою мовою. Співала жінка. Голосок був слабенький, він задихався й бився в незвичному ритмі. Я слухав пісеньку й нишпорив довкруж очима.

Я лежав у гамаці, напханому якоюсь запашною травою й засланому погано вичениними шкурами. Наді мною була листяна крівля, через яку на мене падали краплі дощу. У півтемряві хижі розрізнив купу корзин, якісь горщики, ручний кам’яний млин і з полегкістю зітхнув: “Індіянці підібрали…”

А потім я знову впав у марення, гаряче й червоне. Розплющивши в маренні очі, чіпляючись за світло рештками свідомості, я побачив, як схилилась наді мною жінка, як упало з її пліч волосся кольору кориці й прохолодою своєю втримало мене на межі забуття. Я запитував, боляче стискаючи її тонкі зап’ястя, не помічаючи, що тонкий черепашковий браслет впивається в тугу єдвабну шкіру: “Хто ти, хто ти, хто ти?”

Вона відповіла щось, цвірінькнула, як пташка. Не розумію. Вона повторила те саме, судячи з інтонації, іншою мовою. Не розумію! Нарешті я впізнав одну місцеву говірку. Вона володіла нею погано, я — ще гірше. У відчаї вона сказала: “Я покличу Батька”.

І я поринув у забуття, встигнувши здивуватися: чому блищить на її руці черепашковий браслет? Черепашковий — так далеко від океану…

Я марив. Спав. Марив… Лихоманка виснажила мене вкрай. Час від часу прохолодна жіноча рука обережно підводила мою голову, біля рота з’являлася чашка з густим коричневим напоєм. Я покірно ковтав відвар, кривлячись від гіркого присмаку хіни.

І надійшов день, коли я зрозумів, що лихоманка минула. Здається, поживемо ще, Тишко Томе? Виліз я на сонечко, постояв, вгамовуючи дрож у колінах… А потім сів і блаженно заплющив очі. Страшенно захотілося курити… Добре було б випити чарку віскі… А ще краще джину… Рот заповнився слиною, коли я уявив собі смолянистий ялівцевий поисмак і гостру прохолоду лимона… трішки цукру й лід… Диявол!

Я розплющив очі. Проти мене сиділи мої рятівники — індіянці, душ із п’ять. Я обвів поглядом темні усміхнені обличчя, й спіткнувся, побачивши у центрі дивне обличчя, на якому мерехтіли теплою пітьмою великі добрі очі… Вони дивилися просто в душу, зважуючи й оцінюючи. Мені зробилося моторошно: захотілося зіщулитись. Я раптом відчув себе собакою, яка змушена відступити перед твердим поглядом людини, підібгавши хвоста і припадаючи до землі, та все ж гавкаючи й огризаючись.

Людина ця була стара й дуже сива. І велично незворушним було її видовжене, помережане рясними зморшками обличчя. Ореол глибокої пошани ніби витав над цією людиною… Хтось з індіянців звернувся до нього: “Батьку…”

Він обірвав фразу порухом руки, все ще розглядаючи мене. Потім звернувся до мене каліченою англійською мовою:

— Що треба білій людині? Я розгубився.

— Мені… нічого не треба. Я йшов не до вас. Як попав сюди — не знаю. Де я?

— Тебе знайшли мої люди. Ти хворів. Зовсім погано.