Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій. Страница 11
Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:
“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…
Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:
“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”
“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.
Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:
“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.
Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!
Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:
“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”
Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.
…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.
Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…
Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:
— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.
— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?
— Мені не хочеться в цей смутний час…
— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?
— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.
Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.
— Ти стала пацифісткою, Стефо.
— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…
— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?
— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!
— На що? — нахмурився Орест.
— Я сказала: на все! Навіть на злочин!
Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:
— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.
— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.
— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.
Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.
Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:
— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..
Змучене обличчя юнака пересмикнулось.
— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..
— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.
Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:
— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!
— Кому ти ще казав про таємні архіви?
— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.
Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.
— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…
— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…
— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.
Вони повільно зійшлися біля портрета.
— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…
Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:
— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.
У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:
— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.
— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.
Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.
При вході, опустивши очі, застигли служки.
— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.
— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.
Гродський скрушно розвів руками.
— За вами борг. Святий борг!
І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.
Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…
Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.
— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.
Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:
На смерічку сіли,
Ще й такі щасливі…
Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:
На смерічку вони сіли,
Та й гніздечко звили…
Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…
Дзвонили до вечірні.
Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:
— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…
— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.
— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…
Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.
Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.