Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій. Страница 22

… — Друзяко, ти як? — Із пітьми, підсвічене знизу каганцем, дивилося на мене незнайоме обличчя.

Я ворухнувся, відчуваючи у всьому тілі кволість та ломоту. Жорстке ліжко рипнуло; з маленького віконечка біля узголів’я лилося тьмяне місячне світло.

— Починає приходити до пам’яті, — сказав чоловік із каганцем.

Він одійшов, залишивши мене в темряві. Кружальце світла перемістилось у низькій кімнаті, освітивши групу чоловіків за столом — душ із шість, — певно, вони нетерпляче ждали поновлення бесіди.

— Так от, Діне, — сказав один з них, власник кучерявої борідки, — тут сказано, що питання треба розв’язати найближчими днями. — Він потряс над вогником каганця якимись паперами. — А чим ми можемо відповісти на це?

У нас є зв’язок, інформаційний центр, зброя? Можу повідомити комітету: нічого цього у нас поки що нема.

— Все є, — розлігся другий голос.

— Потенційно, — пробасив хтось у кутку.

— Звичайно, згаяно багато часу. — Чоловік, що підходив до мене, забрав папери з рук бороданя. — Хунта нас значно випереджає. І агентура у неї досвідчена, не те що наша. Видно, охранка цього лантуха з лайном (надалі вони йменували диктатора тільки так) починає тихенько перебігати до них. Даремно вважав дехто, що досить його скинути — і все в ажурі, революції більше ніхто серйозно не протистоїть.

Він закурив від вогника.

— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпен, карних злочинців, паразитів, погромників, що тільки й чекають на слушну хвилину, щоб допастися до ласого шматка. Тепер стало ясно, що їхній терор може бути куди гіршим навіть від теперішнього режиму.

— Цей режим в агонії.

— В тім-то й складність становища. Якраз тепер слід перебудувати наш рух, якнайшвидше починати боротьбу з головним ворогом — з фашизмом, що активізується. Йдеться, товариші, про саме наше існування.

Відгукнувся високий темнолиций чоловік, що досі мовчав:

— Битися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко. А лантух з лайном майже готовий передати їм трон.

— Ми можемо покладатися лише на робітників і частину інтелігентів.

— Не тільки. Всім у печінках цей режим. Країна дозріла для революції.

— І для фашизму, — кинув знову високий.

— Ти, Ліно, песиміст. Ту частку мерзоти, що є в країні, легко знешкодять здорові сили. Якщо міркувати так, як ти, то багато наших завдань…

І таке інше. Я відвернувся до стіни. Бурмотіння змовників присипляло мене, біль поступово вгамовувався. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність, готову вибухнути заворушеннями й насильством. По суті, те, що вони мене підібрали під час розгону демонстрації, було тільки актом інстинктивної людяності.

Коли я прокинувся, Ліно (він був хазяїн квартири), мив посуд біля щербатої раковини під дверима, дзюркотіння води зливалося з шумом дощу надворі. Я сів на ліжку й оглянув кімнату в пошуках свого портфеля. Мені нетерпеливилося швидше забратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.

— Ваші речі на полиці. — Справді, мої нехитрі пожитки лежали там рівненьким стосом. — Портфель узяв Дін. Він йому потрібен, щоб перенести… дещо. Дін вам його поверне. Він хоче поговорити з вами, не знаю чому.

Чекова книжка у портфелі, в потайній кишеньці. З сорока наданих мені реальностей більше половини мали грошовий обіг. Втрачати чеки не хотілося.

Отак-то. Спершу тебе рятують під час вуличних розрухів, потім ти стаєш вічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені штанів. Може, начхати на цей портфель? У Космі вже давно гроші скасовано… І ніщо не пов’язуватиме мене з гнилим, сповненим міазмів убивства світом Імперії. Адже Нестор остерігав мене — це небезпечна реальність.

Зрештою табличка перехідника зі мною. Першої-ліпшої миті я можу уникнути можливої халепи (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А що мені так чи так треба чекати на Діна, то, може, варто спробувати розшукати його самому?

— Де можна побачити Діна?

— Ніде. — Ліно, певно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турну, біля заводів. У різних місцях. Його вистежують.

— Хто?

— Охранка. І жаби.

— ?

— Люди хунти. Хунта примічає наших активістів.

— Але як же я з ним побачусь? Мені треба йти…

Ліно підступив до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж мені спершу здалося. Вуса ховали рожевий свіжий шрам над губою. Він витер руки об фартух.

— Гаразд, я вам скажу, де Дін. Та він і сам звелів це зробити, тільки я проти такої довіри. Перший зустрічний з вулиці… А може, тебе, — він раптом глянув на мене зі злісною підозрою, — підіслали вони?

Я заприсягся, чим міг, що я не з охранки й не з жаб. Навіть розказав йому, чому я тут. Двома словами. Певно, це переконало його, хоча від моєї заяви про множинність реальностей він відмахнувся, як від безглуздої вигадки.

— Містик ви, та й годі, багато нині таких розвелося. Оце то так! Земля перевертається, а він у цьому шарварку хоче відшукати свою любаску! Ще й не її саму, а бодай схожу!

Він начебто кепкував наді мною. Я з досадою вихопив у нього з рук табличку, продемонстровану для переконливості. У мене вдома нікому й на гадку б не спало брати на кпини священне почуття, хоч би якої форми воно прибирало.

— Ідіть у Меласі на Фонтанну, там є така забігайлівка на розі — всі її знають. Пройдете через головну залу, через кухню на склад. Скажете: до Діна. Чешіть!

— Дякую за притулок.

Машинально я сягнув до кишені, але зараз же згадав… Ліно зрозумів мій жест.

— Не треба. Якщо ви прислужитеся чимось революції— це окупить усе. Візьміть парасоля, дощ.

Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов надвір, трохи не вдарившись маківкою об низький верхній одвірок. Сіра бруківка, залита водою, була майже порожня. Поодинокі постаті стояли у підворіттях будинків, що мали типовий для міських нетрищ вигляд. Вітер шарпав мокрі плакати. Вони рясніли зовсім іншими закликами, мабуть, у охранки не вельми доходили руки до цих місць.

Я швидко пішов по мокрому тротуару. Постаті в під’їздах вітали мене характерним жестом — піднесеним догори стиснутим кулаком. Призабутий символ солідарності стосувався, поза всяким сумнівом, мене. Я зрозумів: учора

багато хто з них бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, тягли на своїх плечах Дін та його товариші. Дін був тут великою фігурою. Тепер безробітні думали, що я активіст. Я осміхнувся і відповів на їхнє вітання.

Меласі був тоскний заводський район, помережаний залізничними коліями, захаращений корпусами фабрик, складів, заставлений газгольдерами та нафтовими резервуарами. Тут теж було майже безлюдно, лише подекуди під брамами стояли невеличкі пікети. Незважаючи на парасоль, я добряче намок, поки добрався до Фонтанної. Іронія цієї назви була в тому, що фонтан справді існував: товстий струмінь брудної води спадав зі стоку одного корпусу просто на середину каналу, спузиреного від дощу. Тепер я побачив забігайлівку — на ґанку її, широкому, ніби паперть, тут і там стояли молоді хлопці, начебто нічого не роблячи, проте, поки я підійшов, три-чотири велосипедисти під’їхали до ґанку й помчали геть після короткої розмови. Зв’язкові, вирішив я.

Намагаючись триматися природно, я проробив усе, що приписав Ліно: біля складу мене зустрів веснянкуватий кремез, який міцно потис мені руку. Всередині довгої комори, критої бляхою, було досить людно, за низьким стелажем, перетвореним на стіл, жваво сперечалися робітники у зелених робах.

— Це товариш від Діна, — сказав веснянкуватий, шанобливо відрекомендовуючи мене.

Загальна розмова одразу ж урвалася, всі мовчали, поки я пробирався до столу. Там лежала почеркана вздовж і впоперек транспортна схема столиці, просто на ній стояла переповнена недопалками попільничка і новенький телефон. Діна не було, видно, сталася помилка. Мій поводатар не зрозумів мене (я ще не опанував гаразд діалекту) і подумав, що я — це якийсь повноважний представник Діна. Треба було усунути непорозуміння.