Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович. Страница 13

А в темній коробці живого театру ти зробиш вибір. Чи зачаруєшся божественним віршем, чи встанеш над безоднею шекспірівських проблем, або ж просто й палко оплачеш нещасних коханців.

…Тоді ти захищала життя, — то чому ж так роздратовано обірвала мене в нашу останню живу зустріч? “Мені ніколи, ніколи…” Пробігла, майже не глянувши, До службового входу. Грюкнули двері, а я стояв і чомусь уважно розглядав мідну табличку з птахом — символом театру. О так, чуже кохання гнітить і дратує. Але чи ж можна так демонстративно, не бачачи зблизька? Як Треплєв Машу, що її ти ж і граєш…

Дарма, дарма. Я чекав вісімнадцять років, — відтоді, як зробив… Ті почуття вмерли і випустили нові паростки — я вже тільки батько, не закоханий. Але під свіжою зеленню чорніє мертвий стовбур. Може, я хочу дометатись? Не знаю, не знаю… Просто… не можу не показати їй це…

— Вибачте, одну хвилинку. Я зараз покажу вам дещо, — сказав Андрій Ілліч і встав.

Кивнувши, вона з тим же лагідним, розлученим виразом повернулась до саду. Завмерли приземкуваті шатра яблунь на каркасі гладенько-сірих гілок; кучеряві легковажні клени мерехтіли й перешіптувались, дрімотна павутина пообідньої пори обплутувала все…

До веранди прителіпався двомастий Буян, дивився на гостю прохально й визивно водночас.

— Ти ж не їстимеш огірків, собако, а м’яса вже немає, — розважливо сказала йому Еліна. — І полуниці ти теж не їстимеш. Отож проси в хазяїна.

Почувши ласкавий голос, Буян зіщулив вуха, затанцював, нагинаючи голову, і несамовито замолов хвостом.

— Нічого, нічого жебрати, — твердіше сказала актриса.

їй раптом пригадався Ведерников, який щойно пішов, його глибоко посаджені чорні очі, трохи маніакальна будова лобатого обличчя. Бідолаха, мабуть, вона добряче образила його тоді, тридцять років тому. А що ж лишалося робити? Продовжувати цю дурну історію, безглузді’зустрічі між театром і лінійним ліфтом з чоловіком, якому ти нічого не можеш, та й не хочеш дати? Які всі егоїсти, — адже він, напевне, й не замислювався, що в мене може бути моє, приховане від сторонніх життя, в якому немає місця нікому, крім… крім головних дійових осіб. Я правильно зробила, що була жорстокою, що не лишила ніяких надій. Він вилікувався і щасливо живе на світі, — он який маєток, і дорослі діти катаються в човні. У нього свій п’єдестал, світове ім’я — геніальний конструктор Ведерников, щасливий суперник еволюції.

…Я правильно вчинила — і все-таки вірші він писав гарні. І дуже шкода, що нині не той рік, і не зустрічає мене біля службових дверей високий, трохи сутулий чоловік з тривожними вогнями в очах, який кожним своїм рузеом намагався сподобатись.

Замислившись, вона здригнулась, коли на стіл між тарілками впав пакет з цупкого чорного паперу. Давня давнина, плоскі двомірні фото, — тепер це рідкісне хобі, як, приміром, вишивання по канві.

Андрій Ілліч витягнув перший знімок і показав його Еліні, наче фокусник загадану бубнову шістку: вкрадливо поклавши, різко відсмикнув пальці.

Вона зрозуміла все зразу. Відчула миттєву запаморочливу кволість, холод у пальцях. Втрутилась сорокалітня акторська дисципліна: людина, яка завдала удару, нічого не помітила, хоча й нишпорила очима по її обличчю. “Ти нічого не розумієш, все це просто технічний жарт. Нічогісінько не розумієш. Ти заінтригована, здивована, не більше”.

Поклавши собі нізащо не здаватись, вона весело вигукнула, округляючи брови і навіщось розглядаючи знімок на світло:

— Ого! Як ви це зробили?

На фото була та ж таки веранда, ситцева фіранка кухоньки — і біля самоварного крана, наливаючи чашку, вона, авжеж, вона, Еліна, тільки не така, як зараз, а тридцятилітньої давності, пустотлива, струнка, в якомусь пишно-широкому вигадливому кімоно з величезними квітами по білому!

Все-таки фігура стала куди масивніша. Зараз би вона не перегнулася б таким напнутим луком, не обхопила б руками коліно, притиснуте до підборіддя. А тут — засмагає в човні посеред озера. Недбало кинуто весла. Летить тополиний пух над темною водою.

Удвох вкладають розпушений чорнозем у дерев’яну раму майбутнього парника — задоволений Андрій Ілліч з батьківським схваленням на обличчі і молода старанна Еліна в шортах і вилинялій сорочці з закачаними рукавами.

Ще фото. Над скляним двосхилим парником, щасливо мружачись, сама молодість в особі перемазаної Еліни обнімає за шию сивого нинішнього Ведерникова.

— Невже ви навчились фотографувати мозкові образи? Мабуть, через субліматор?

— Це не мозкові образи, — відповів трохи спантеличений біоконструктор. Чи справді не здогадалась, чи прикидається? А, все одно, недовго тобі капризувати. — Хочете, познайомлю?

“Відступати нікуди. Як я не подумала з самого початку, що в нього всі козирі? Ще секунда, і я стану в його очах посміховиськом”.

— Робот, — сказала Еліна тоном детектива, який викрив страшну змову, і чайну ложку наставила на Ведерникова, наче зброю.

— Більше, набагато більше! Я б сказав — робот-двійник. Ідеальна білкова копія.

їй захотілося впасти на цей подряпаний стіл, що побував у бувальцях, і крикнути на весь голос: “Яке право? Яке ви мали право?!” Пуста істерика. Право художника — користуватися будь-яким матеріалом: глиною, фарбами, словом, гамою нот чи штучними амінокислотами.

— Хочете побачити в натурі? Зараз покличу.

— На озері, в човні?

— Так.

Вона повільно похитала головою — не треба.

Андрій Ілліч засміявся, сів навпроти, — скрипнула епинка плетеного з верби стільця, — схрестив руки на грудях. Ось вони, химерно підрізані знизу, ледь розкосі горіхові очі, в яких уперше за тридцять років я зумів викликати хвилювання: вони зволожилися, сльози збираються над нижньою повікою. З тебе досить, з мене теж, — давай, дзвони в аварійну гравіходів. Тріумф не вийшов. Сумно. Я не створений зводити порахунки. Он сидить, ледве стримуючи сльози, моя давня напіввигадана любов, і я вже почуваюся злочинцем. Кінець грі.

— Ви… щасливі з нею? Вона… дала вам усе, чого ви чекали від мене?

— Ні, Еліно Максимівно. Я робив її в якійсь нестямі, не розуміючи, що задум приречений. Я не зміг головного — покохати. Щоб покохати її, треба було помістити її на ваше місце, і оточити вашою славою, і щоб я чекав біля службових дверей. І щоб мені було двадцять вісім.

— І, можливо, щоб вона ставилась до вас так само, як я?

Помщається… Як це сказано в поета? Вічножіноче… щоб вона побачила, мені треба було привести до порога ні в чому не винну Елі й деструктувати, перетворити на холодець. Але потерпіть, Еліно Максимівно, ця історія закінчиться краще, ніж ви вважаєте, і, можливо, ми станемо найбільшими друзями. Тому що міцна дружба основана на ностальгії по минулому.

— Є категорія чоловіків з собачою вдачею, — але я, на жаль чи на щастя, не з їх числа й не цілую руку, яка б’є. Мені потрібні були ви, але з відповідним почуттям, з ласкою, відданістю, цілковитим розумінням. Двійник усе це зміг.

— Здається… здається, мені все ясно! — дзвінко розреготалась вона, і Андрій Ілліч зрадів, що Еліна відтанула.

— Надто багато солодкого, еге?

— Н-не зовсім.

— То в чому ж річ?

— Я вже казав: у відсутності службових дверей живого театру.

— Ого, який ви марнославний! Невже я вам сподобалася тільки тому, що була відомою актрисою?

Це вже жартівливий турнір. Як добре, добре! Якби все склалося інакше, жорсткіше, я б, мабуть, відчув сьогодні темний тріумф, а потім довго мучився б осадом. Чого доброго, зненавидів би бідолаху Елі.

— Ні. Просто поняття “ви” складалося з усього — зовнішності, голосу, вміння розквітнути на сцені, розуму, слави…

Вона заговорила про інше. Дивилася ніби всередину себе, замріяно й сором’язливо:

— Я раптом чомусь уявила собі театр двійників… Я роздвоююсь, потім я вже в чотирьох іпостасях, і кожна з них втілює іншу рису характеру героїні. Уявляєте? Адже в кожному з нас є кілька “я” — і ось усі вони виходять назовні, сперечаються між собою…