Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович. Страница 17

— Яка справедлива поки що тільки для технічної цивілізації. — Віктор усміхнувся. — Та не дивіться так на мене! Я не пропонував кинути Землю. А вони… Зрештою, це їхнє діло. У них і спитайте!

Олег Покальчук

ВТРАТА

Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене має саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.

Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу:

краплини дощу на чорних чобітках,

біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики,

наглухо застебнутий комірець,

тонкі, чітко окреслені губи,

хвилю чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин,

великі сірі очі, в які поринає мій погляд.

Східці поволі втискуються одна в одну, просідають. Підхоплюю етюдник, повертаюсь і по інерції роблю два кроки вперед. Нескінченний шерех кроків, уривки розмов, кахикання, шум повітря, розітнутого поїздами. Іноді здається, що під білосніжним склепінням б’ються птахами слова, мовлені людьми, що вже давно зійшли десь на своїй зупинці. Озираюсь назад.

Далекий владний гуркіт викликає загальне пожвавлення. Всі кидаються до краю платформи, намагаючись не штовхати тих, хто підійшов раніше. Лікті, плечі, задуха. Повільно цротискуюсь крізь натовп, вдихаючи теплу вату перонного повітря. Зупиняюсь і чекаю. Зелена голова поїзда виштовхує з тунелю пружний клубок холодного повітря: починається обов’язкова ритуальна штовханина.

“Обережно, двері зачиняються”. Шипіння, наче хтось засичав з болю. І починається спочатку тихий, потім голосніший перестук коліс: вона теж тут, так-тут, так-тут… Заплющую очі. Пахне світло-коричнево, але впевнено’й настирливо. Люди заспокоєні тим, що вони їдуть, знаючи куди й навіщо. Так і пахнуть. Ось я їду додому. Цікаво, яким кольором пахну я? Вагон хитає, озираюсь, у кутку на мить зблискують білі ґудзики. Так-тут, так-тут… Сичать двері; хтось, вибачившись, наступає мені на ногу, притискаюсь обличчям до стіни. У блискучому зеленому пластику сяє віддзеркалення краплин на чорному волоссі. Немов вогняні слова на стіні під час Валтасарового банкету: “мане, такел, фарес”.

“Полічено, змірено, зважено”.

Поруч на сидінні літній добродій незворушно їсть бутерброд. Довга сива борода робить його схожим на пророка, щоправда, за часів Валтасара бутерброди були непопулярні. Блиск, від якого не можу відірвати погляду, віддзеркалюється просто над головою цього бороданя. Я мимоволі ставлю йому на коліна етюдник, але він незворушно, як і належить царям, продовжує трапезу.

“Обережно, двері зачиняються”. Це значити, що…

“Наступна зупинка…”

…моя.

Нас виштовхують з вагона майже одночасово, і я пришвидшую ходу, щоб не дріботіти за спиною. Ще подумає, що я її вистежую. Раптом сам лякаюсь цієї думки, бо, по суті, вже так воно і є. Звуки подрібнюються, скачуть срібними кульками по мармурових плитах підлоги, насмішкувато припрошуючи мене до виходу. Позаду змикаються двері, і поїзд рушає, розчиняючись у темряві, поцяцькованій миготінням електричних лампочок. Стук чобітків на деякий час зникає у басовито-глухому шумі компресорів. Ми знову на ескалаторі. Тільки я на мить загаявся і тепер вона йде попереду.

Бильце рухається ледь повільніше, ніж самі східці, непомітно, але впевнено відводить руку назад. Ніби застерігає від чогось. Нервова напруга — мов повінь, аж захлинається серце, хоча я не можу знайти бодай найменшого приводу для хвилювання. Гнаний незбагненним відчуттям, іду вгору, туди, де видніється постать у білому. Та ні ж, переконую себе, нам просто по дорозі.

Людей стає менше, запахам — вільніше, вони починають грати в квача у моїй черепній коробці, і я розумію, що стомився. Перехоплюю тугі двері з написом “Вихід”, що о цій порі не мають ні секунди спокою, і опиняюсь біч-о-біч з:

краплинами дощу на чорних чобітках,

білим волохатим пальтом; двома великими перламутровими ґудзиками,

наглухо застебнутим комірцем,

тонкими, чітко окресленими губами, хвилею чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин (чому вони не висихають),

великими сірими очима, в які поринає мій погляд.

Я ненароком зачепив її етюдником. Цю дерев’яну коробку на складаних ніжках так величати можна було тільки умовно. Слабкі защіпки не витримали такого брутального поводження з дамою і, ображено вискнувши, випали геть. На тротуар весело посипались фарби, пензлі, мастихін… Перехожі з жалем і співчуттям поглядали на мене, проте допомогти не квапились. Гойднувся і завмер казковий листок палітри.

“Пробачте” пролунало майже одночасово, коли ми ледве не зіштовхнулись головами, нахилившись над палітрою. Ситуація як у кіно, подумав я. Дешевий прийом підступного спокусника. Зараз ми одночасово підведемося, вона вибачиться не раз, я скажу: нічого, пусте.

— Пробачте, — сказала вона ще раз.

У неї було на диво пропорційне обличчя, надто пропорційне, щоб бути гарним. Повз нас проскреготів трамвай, жбурнувши мені в очі жменю сонячних зайчиків. Я заплющив очі і чхнув, не встигнувши нічого сказати. Сонце так лагідно світило крізь листя Ботанічного саду, що не хотілось взагалі нічого говорити. Пахло синьо-зеленим.

Тривога, що було зникла, ледве я вийшов з метро, знову почала тихо зростати. Якщо поняття “колективний розум людства”, то чому не може бути колективної тривоги? Колись один мій знайомий, прихильник парапсихології, доводив у суперечці, що людство — система ємкостей, сполучених між собою. У кого рівень вищий — менше емоцій. Певно, у мене дуже низький рівень.

— Вам погано, — напівзапитала-напівствердила моя супутниця.

Її голос був білий-білісінький. Ні, швидше прозорий. І крізь нього лилася синьо-зелена хвиля запахів міста. До чого тут пальто? Адже надворі тепло; чому не висихають краплини дощу, дощу, якого не було в жодному з куточків міста?

Поруч пройшов хлопець з собакою. Раптом вівчарка заскавучала і, підібгавши хвоста, сахнулася від нас. Господар підозріло поглянув у наш бік і прискорив ходу.

— Як вас звати?

Відповісти вона не встигла. Площу перед метро заповнив скрегіт гальм. Три чорних “Волги” на великій швидкості вилетіли з провулку навпроти, розносячи вщент квітники, і зупинились обабіч нас. Відчинились дверцята, і, мов у пригодницькому кінофільмі, з машин прожогом вискочило кілька дебелих хлопців. Ввічливо, але спритно відтіснивши мене від дівчини, її схопило одразу кілька пар рук, безцеремонно намагаючись зірвати ґудзики.

Я двічі на місяць справно ходжу в народну дружину. Якось знічев’я за півгодини намалював портрет нашого лейтенанта, і той, не бажаючи залишатись у боргу, дечого мене навчив. І коли сивуватий чоловік, що досі непоміченим стояв осторонь, націлився в дівчину з короткої рушниці, я підстрибнув і різко вдарив його ногою. Сивий впав горілиць, рушниця вдарилась об асфальт, і в ній щось луснуло. Я розвернувся, щоб зустріти напасників здвоєним ударом карате, вже не сумніваючись у перемозі. Але мої рука й нога зненацька опинились у залізних обценьках захватів, і за мить я ліг поруч з сивим: хлопці напевне володіли прийомами не менш ефектними…

— Він не дуже вас, професоре? — запитав, важко дихаючи, один з них.